Репнін Микола Васильович

Рєпнін (Репнін) Микола Васильович (11(22).03.1734—12(24).05.1801) — військовий і державний діяч Російської імперії, дипломат, поміщик, генерал-фельдмаршал (1796), князь. Зі старовинного роду, пов'язаного з Михаїлом Всеволодичем. Онук генерал-фельдмаршала князя А.Рєпніна, син генерал-фельдцейхмейстера князя В.Рєпніна, дід князів С.Волконського і М.Волконського (див. М. Г. Рєпнін), прадід Г.Кушельова-Безбородька.

Репнін Микола Васильович
Nikolai Vasilyevich Repnin.jpg
Народився 22 березня (2 квітня) 1734[1]
Санкт-Петербург, Російська імперія
Помер 24 травня (5 червня) 1801[1] (67 років)
Рига, Російська імперія
Поховання Старий Донський цвинтар
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність дипломат, політик
Учасник Війна за австрійську спадщину
Титул Князь
Посада Russian ambassadord
Військове звання Фельдмаршал
Рід Рєпніни
Батько Репнін Василь Аникитичd[2]
У шлюбі з Репніна Наталія Олександрівнаd
Діти Q4259859? і Q61870683?
Нагороди
орден Білого Орла орден святого Станіслава орден Андрія Первозванного орден Святого Георгія 2 ступеня орден Святого Володимира 1 ступеня Орден Святого Олександра Невського орден Чорного орла

ЖиттєписРедагувати

Початкову освіту здобув удома, з 11-ти років формально зарахований солдатом лейб-гвардії Преображенського полку. 1748 брав участь в західноєвропейському (франконському) поході на завдання імператриці Єлизавети Петрівни.

Від 1749 — гвардійський офіцер. Волонтером побував на Семилітній війні 1756—1763. 1759 відряджений до французького війська. Відкликаний 1760, перейшов полковником до російської діючої армії. 1762, ставши генерал-майором, з волі імператора Петра III вів переговори в головній квартирі прусського короля Фрідріха II Гогенцоллерна.

1763 — директор петербурзького Сухопутного кадетського корпусу, надалі — акредитований із надзвичайними повноваженнями міністра у Варшаві. 1764 забезпечував обрання на польський престол Станіслава-Августа Понятовського. Призначений послом імп. Катерини II в Речі Посполитій, впливав на управління цією державою. 1768 домігся підтвердження засадничих положень «Вічного миру» 1686 з додатками, ініційованими Катериною II та Фрідріхом II Гогенцоллерном, що зрівнювали дисидентів Речі Посполитої (православних і протестантів) у правах із католиками. Керував розгромом Барської конфедерації 1768 та Коліївщини.

Підвищений у ранзі до генерал-поручика, вступив до 1-ї армії на російсько-турецькій війні 1768—1774, відзначився в здобутті Хотина, в обороні узбережжя р. Прут (притока Дунаю), у Ларзькій та Кагульській баталіях, оволодів Ізмаїлом і Кілією. 1771 — на чолі російських військ у Волощині. Через конфлікт із графом П.Румянцевим (див. П.Румянцев-Задунайський) взяв відпустку. Повернувшись 1774, вдало зорганізував облогу Сілістри (нині місто в Болгарії). Уклав Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774. Удостоєний чинів генерал-аншефа й підполковника лейб-гвардії Ізмайловського полку. 1775—76 направлений надзвичайним і повноважним послом до Османської імперії.

1777 — смоленський генерал-губернатор (із наступного року порядкував і орловським намісництвом). 1778 із 30-тис. допоміжним корпусом дійшов до м. Бреслау (нині м. Вроцлав, Польща), змусив спинити боротьбу за т. зв. Баварську спадщину, 1779 своїм посередництвом сприяв Тешенській мирній угоді. 1780 — командир обсерваційного загону в Умані, зустрічав у м. Смоленськ (нині місто в РФ) австрійського імператора Йосифа II Габсбурга. 1781 — смоленський і псковський генерал-губернатор. 1782—83 перебував із резервним корпусом у Речі Посполитій. 1784 подався лікуватися за кордон, затим підключився до урядової Комісії з розбору міст за їхнім станом, по праці якої з'явилася Жалувана грамота містам 1785.

У розпалі російсько-турецької війни 1788—1791 брав участь у штурмі Очакова. Командуючи Українською армією, 1790 — командував підрозділами, розташованими у Молдові. Виконуючи обов'язки головнокомандувача, 9 липня (28 червня) 1791 переміг у Мачинській битві, чим сприяв укладанню Ясського мирного договору 1791, підписав його прелімінарії в м. Галац (нині місто в Румунії).

Від 1792 — намісник ризький і ревельський, 1793 командував Ізмайловським полком. 1794 — начальник ЗС, націлених проти повстання Т.Косцюшка, й ліфляндський та естляндський генерал-губернатор. 1795 наглядав за позбавленням влади детронізованого короля Станіслава-Августа Понятовського, обійнявши генерал-губернаторство Остзейських провінцій, віленське і слонімське. Із кінця 1796 — командир Литовської дивізії, ризький військовий губернатор, керував спеціальним церемоніалом під час перезахоронення в Санкт-Петербурзі праху імп. Петра III. 1797 — канцлер Кавалерського товариства, інспектор інфантерії Литовської та Ліфляндської дивізій, жорстоко придушував селянські заворушення в Орловській губернії. Після місії 1798 до Берліна (Пруссія) і Відня, коли йому не судилося реалізувати задум імп. Павла I щодо злагодження антифранцузької коаліції, увільнений зі служби.

Одружений на княжні Н.Куракіній (1737—98), мав трьох дочок, а єдиний законний син помер 1774. Відомою особою зросла така його позашлюбна дитина, як І.Пнін (1773—1805), військовик, чиновник, поет і публіцист-просвітник. За поширеними чутками, Р. — ще й батько кн. А.Чарторийського.

Помер у власному маєткові Воронцово (нині місцевість у м. Москва). Похований в московському Донському монастирі.

ПриміткиРедагувати

Джерела та літератураРедагувати