Пилькевич Олександр Меркурійович
Олександр Пилькевич (6 травня (18 травня) 1877[1], Фастів — †15 жовтня 1922, Щипйорно) — український військовий діяч, член УЦР, генерал-хорунжий Армії УНР. Походив зі старовинного польського шляхетського роду герба Труби.
| Олександр Меркурійович Пилькевич | |
|---|---|
 Полковник Генерал-хорунжий (5.10.1920) | |
 | |
| Загальна інформація | |
| Народження |
18 травня 1877 Київська губернія, Російська імперія |
| Смерть |
15 жовтня 1922 (45 років) Польща, Щипйорно |
| Громадянство |
.svg){kind=small} УНР |
| Військова служба | |
| Приналежність |
УНР |
| Рід військ | кордонна охорона |
| Війни / битви |
Перша світова війна Радянсько-українська війна |
| Командування | |
| командир Окремого корпусу кордонної охорони УНР. | |
| Нагороди та відзнаки | |
  | |
Життєпис ред.
Родина ред.
Олександр Меркурійович Пількевич народився у Фастові 6 травня 1877 року (за ст. стилем) та був охрещений 8 травня того ж року, про що був зроблений запис в метричній книзі Воскресенської церкви, священиком Стефаном Гаєвським. Батьки: жандармський унтер-офіцер Меркурій Осипов Пількевич та його дружина Анастасія Лаврентіївна, обоє православні. Хрещені батьки: міста Літина міщанин Петро Вікентійович Голенбровський та пруська піддана Анна Олексіївна Вельтман.[1]
Освіта ред.
Склав іспити на атестат зрілості при Петровському Полтавському кадетському корпусі. Закінчив Миколаївське інженерне училище, Миколаївську інженерну академію.
Служба в царській армії ред.
Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1900), служив у 122-му піхотному Тамбовському полку (Харків). 16 травня 1901 р. був приділений до 3-го саперного батальйону для вивчення саперної справи 12 червня 1901 р. повернувся до полку. 23 червня — 6 липня 1902 р перебував у 3-й саперній бригаді для вивчення телеграфної справи. 25 лютого 1903 р. тримав іспит при Миколаївському інженерному училищі для переведення в інженерні війська. 1 травня 1903 р. був приділений до 1-го понтонного батальйону (м. Креслав Вітебської губернії). 20 січня 1904 р. був переведений до цього батальйону. 1 грудня 1905 р. був приділений до 7-го саперного батальйону (Київ). 20 жовтня 1906 р. — переведений до 10-го саперного батальйону (м. Остроленка Ломжинської губернії). 27 вересня 1910 р. — 10 жовтня 1911 р. — навчався в Офіцерській повітроплавній школі, після закінчення був призначений до 8-ї повітроплавної роти (Севастополь). З 11 травня 1912 р. — капітан. Під час Першої світової війни командував 1-м повітроплавним дивізіоном. Останнє звання у російській армії — полковник.
В українському війську ред.
На початку 1917 року — командир 2-го авіаційного дивізіону. Учасник українського національного відродження 1917 року, член Української Центральної Ради, начальник агітаційно-освітнього відділу Українського Генерального Військового Комітету, представник УГВК при російському Головному штабі. Старшина для особливих доручень при генеральному секретаріаті військових справ УНР. За Гетьманату 1918 року — отаман для особливих доручень міністерства військових справ. Навесні 1919 року — начальник національно-політичної інспекції Армії УНР. У червні 1919 року деякий час командував Чесько-Українським полком. З червня 1919 року — командир Окремого корпусу кордонної охорони УНР.
Наприкінці 1920 року інтернований разом з українською армією у польських таборах, де й помер.
Нагороди ред.
Вшанування пам'яті ред.
29 січня 2016 року вулиця та провулок Островського у Фастові були перейменовані на вулицю та провулок Генерала Пилькевича.
Указом Президента України № 233/2018 з нагоди Дня незалежності України Чернівецькому прикордонному загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України присвоєно ім'я генерал-хорунжого Пилькевича Олександра Меркурійовича.
На виконання Указу 13 вересня 2018 року Голова Державної прикордонної служби України генерал — полковник Цигикал П. О., перебуваючи в Чернівцях, в урочистій обстановці в присутності народних депутатів та керівництва області вручив стрічку до Бойового прапора начальнику Чернівецького прикордонного загону полковнику О. О. Вовку.
Генерал-хорунжому О.Пилькевичу була присвячена монографія про табір інтернованих Військ УНР у Ланцуті (Sribniak I. Encyklopedia jeniectwa: ukraiński Łańcut. —Warszawa-Paryż: Międzynarodowe konsorcium naukowo-edukacyjne im. Luciena Febvra, 2018. — 115 s. http://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/24320 )
2024 року у місті Дружківка вулицю Декабристів перейменували на вулицю Генерала Пилькевича.
Примітки ред.
- ↑ а б Метричний запис про народження. ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1078, спр. 999, арк. 63 зв.–64. Архів оригіналу за 16 травня 2021. Процитовано 12 березня 2021.
- ↑ Наказ Війську УНР про відзначення членів Українського військового комітету Орденом “Визволення” 1-го ступеню. [20 листопада 1920 р.]
Джерела та література ред.
- А. О. Буравченков. Пилькевич Олександр Меркурійович [Архівовано 4 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 205. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.
- Указ Президента України № 233/2018 [Архівовано 21 січня 2022 у Wayback Machine.]
- Срібняк І., Палієнко М. Генерал-хорунжий Олександр Пилькевич («табірний» період життя та діяльності в Польщі, 1921—1922 рр.) // Європейські історичні студії. — К., 2021. — № 18. — С. 161—177. https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/36739
Посилання ред.
- Пилькевич Олександер // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1366. — 1000 екз.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
- Список видатних діячів УНР 57.Пилькевич Олександр Меркурійович [Архівовано 20 жовтня 2007 у Wayback Machine.]
- Михайло Омелянович-Павленко. Спогади командарма (1917—1920). Київ. — Темпора. 2007. — 541 с.