Перегузня звичайна

вид ссавців

Перегузня степова[3], перегузня[4][5], перегузня звичайна[6] (Vormela peregusna) — вид хижих ссавців родини Куницевих (Mustelidae). Єдиний представник свого роду. Ареал простягається від Південно-Східної Європи, через Малу Азію, Близький Схід, Кавказ і Центральну Азію в Північний Китай і Монголію.

Перегузня степова
Marbled polecat.jpg
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Мустелові (Mustelidae)
Підродина: Ictonychinae
Рід: Перегузня (Vormela)
Вид:
Перегузня степова (V. peregusna)
Біноміальна назва
Vormela peregusna
Marbled Polecat area.png
Мапа поширення перегузні
Синоніми

Peregusna peregusna Güldenstädt, 1770[2]

Commons-logo.svg Вікісховище: Vormela peregusna

ЕтимологіяРедагувати

Наукова назва виду peregusna походить від назви цієї істоти в Україні[7]. Походження назви не цілком ясне, очевидно пов'язане зі словом гузно[8].

Перегузня в УкраїніРедагувати

Перегузня — єдиний хижак фауни України, що має строкате забарвлення[джерело?]. В Україні поширена на території Запорізької, Донецької та Луганської областей. Живе в цілинних степах, у норах, на поверхню вилазить рідко й то вночі або в сутінки. Рідше селиться в чагарниках, долинах річок та окрайках лісових масивів у лісостепу. Перегузні звичайні — дуже корисні тварини. Вчені підрахували, що кожна особина, знищуючи від 300 до 820 гризунів, щороку зберігає тільки таким чином три тонни зеленої трави.

Перегузня звичайна занесена до Червоної книги України. Природоохоронний статус виду: рідкісний. В Україні мешкає близько 100 особин. Причини зміни чисельності: трансформація цілинних степів в агроценози, а також повсюдне зникнення ховрахів та сліпаків — основних жертв хижака. Охороняється в Луганському державному (ділянки «Стрільцівський степ», «Провальський степ») та в Українському державному заповідниках (ділянка «Хомутовський степ»)[9].

МорфологіяРедагувати

Морфометрія. Довжина голови й тіла: 290—380 мм, довжина хвоста: 150—218 мм, вага: 370—715 грам.

Опис. Перегузня нагадує тхора лісового, але вирізняється своїм строкатим забарвленням спини та боків і довгими кігтями. Плями на спині червонувато-коричневі і білі або жовтуваті; хвіст, як правило, білуватий з темним кінчиком. Низ тіла темно-коричневий або чорнуватий. Самиці мають п'ять пар молочних залоз[10]. Морда коротка, вуха великі, округлі і дуже помітні через білий колір. Хвіст довгий з довгим волоссям, тоді як в цілому шерсть коротка (остьове волосся, 13 мм у довжину, підшерстя бл. 5 мм) і гладенька. Ніс чорний оголений. Очі добре розвинені; вібриси малочисельні й довгі (33 мм). Обличчя, відмічене чорним і білим, з широкою чорною смугою через око, а горизонтально на лобі тягнеться жовтувато-біла смуга. Хутро навколо рота біле. Кінцівки короткі, але сильні. Передні ступні більші ніж задні й кігті на передніх довші, ніж на задніх — довжина передніх кігтів 7.4–16.7 мм. Зубна формула: I 3/3, C 1/1, P 3/3, M 1/2 = 34 зуба[7].

ПоведінкаРедагувати

Це головним чином нічна й сутінкова тварина, але іноді проявляє активність і вдень. Своїми сильними лапами і довгими кігтями вона викопує глибоку, простору нору, хоча також може знайти притулок в норах інших тварин. За допомогою радіостежень встановлено, що перегузня долає до 1 км на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво і територію активності кожні 2-3 дні. Полює на гризунів, птахів, рептилій та інших тварин. Живуть перегузні поодинці за винятком сезону розмноження[10]. Покладається перегузня в основному на добре розвинений нюх, її зір слабкий. У неї є два альтернативні методи вбивства жертви. Перший це проникнення в тіло жертви іклами, а щоб убити дрібну здобич, перегузня розчавлює грудну клітку. Між лисицею звичайною (Vulpes vulpes) і перегузнею можуть виникнути спільні полювання. Перегузня може забиратися в тунелі сліпаків під час полювання, а також вона може зберігати надлишок впольованого[7].

РозмноженняРедагувати

Для перегузні характерна латентна фаза розвитку зародка. У квітні — травні спостерігається максимум (53-54 %) породіль, які загалом трапляються з березня по листопад включно. Самиця народжує 2-14 малят вагою 3,2-4,7 г, хоча інтенсивність відтворення низька — близько 8 ембріонів на 100 самиць. Ймовірно у вихованні нащадків беруть участь обоє батьків[9].

В Ізраїлі. Шлюбний сезон в Ізраїлі триває з середини квітня до початку червня і деякі самці зазнають зміни кольору: жовті плями хутра переходять у яскраві плями оранжевого кольору. У неволі самиці народжують 1-8 малят, їхні очі залишаються закритими до 40-денного віку, однак вони починають приймати тверду їжу в 30-денному віці. Самиці досягають дорослого розміру та статевої зрілості в 3-місячного віку, але самці у 5-місячному, а досягають статевої зрілості в 1 рік. Тільки мати піклується про молодь, яку виховує в гнізді з трави і листя, розміщеного в норі[10].

ГенетикаРедагувати

Vormela peregusna має 2n = 38 хромосом, з основним числом NF=68-72. 5 пар хромосом метацентричних, 12 пар субметацентричних, 1 пара акроцентрична. Х-хромосома невелика і мета- або субметацентрична, тоді як Y-хромосома — акроцентрична[7].

ГалереяРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Abramov, A.V., Kranz, A. & Maran, T. 2016. Vormela peregusna. The IUCN Red List of Threatened Species 2016: e.T29680A45203971. http://dx.doi.org/10.2305/IUCN.UK.2016-1.RLTS.T29680A45203971.en. Процитовано 1 листопада 2018. 
  2. а б Vormela peregusna (Guldenstaedt, 1770). Fauna Europaea http://www.faunaeur.org/. Процитовано 25.07.2015. 
  3. Загороднюк І. В. & Ємельянов І. Г. Таксономія і номенклатура ссавців України // Вісник Національного науково-природничого музею. — 2012. — Вип. 10. — С. 5–30.
  4. Маркевич, О. П. Номенклатура // Маркевич О. П., Татарко К. І. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 169.
  5. ЧКУ
  6. Загороднюк І. Контрольний список теріофауни України // Ссавці України під охороною Бернської конвенції. — 1999. — С. 202–210.
  7. а б в г Wanda A. Gorsuch and Serge Lariviere. Vormela peregusna // Mammalian species. — 2005. — № 779. — С. 1–5.
  8. Болдирєв Р. В., Коломієць В.Т., Критенко А.П, та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. Том 4 (Н — П). — С. 340. — ISBN 966-00-0590-4.
  9. а б Червона книга України «Тваринний світ», 2009. Архів оригіналу за 17 листопад 2012. Процитовано 20 липень 2011. 
  10. а б в Ronald M. Nowak. Walker's carnivores of the world. — JHU Press, 2005. — С. 151. — ISBN 0801880327.

ДжерелаРедагувати