Вікіпедія

Пейто

Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Пейто (дав.-гр. Πειθώ, трансліт. Peithō, латиніз. Переконання) — богиня грецької міфології, яка уособлює переконання та спокушання. Її римським еквівалентом є Суада або Суадела. Зазвичай її представляють як супутницю Афродіти. Протилежністю її є Біа, уособлення сили та насильства.[1] Як уособлення, Пейто іноді уявляли богинею, а іноді абстрактною силою з її іменем.[2]

Пейто
Божество вдавньогрецька релігія
Покровитель дляпереконування
БатькоОкеан
МатиТетія або Афродіта
ДітиІїнга
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Міфологія

ред.

Пейто грає обмежену роль у міфології Греції. Переважно її зображають як супутницю Афродіти.

У деяких творах, зокрема Сапфо, показує Пейто як супроводжуючу Афродіти, хоча можливі й інші варіанти — Геба, Ірида або навіть Геката.[3] Піндар характеризує Пейто або як абстрактне поняття переконання, або як богиню, яка тримає «таємний ключ до святої любові», асоціюючи її з Афродітою.[4] Її також називають годувальницею дітей Еротів, які є дітьми Афродіти.[5] Фрагмент Ібіка описує Афродіту та Пейто, як ніжнооких, що годують Евріала серед квітів троянд.[6]

Нонн надає їй важливу роль у шлюбі Кадмоса та Гармонії, оскільки вона з'являється перед Кадмосом у вигляді смертного раба і прикриває його туманом, щоб провести невидимим через Самотракію до палацу Плеяди, прийомної матері Гармонії.[5] Пейто часто зображається на епінетроні V століття. В мистецтві її також відображали на весіллях Діоніса і Аріадни, Алкести і Адмета, Фетіди і Пелея, а також при союзі Афродіти і Адоніса.[7]

Коли Зевс наказав створити першу жінку, Пандору, Пейто і Харити прикрасили її шию золотим намистом, а Ори увінчали голову Пандори весняними квітами.[8] Екстравагантні прикраси, особливо намисто, в давньогрецькій літературі розглядалися з підозрою, оскільки вони, використовувалися для спокуси чоловіків.[9]

Батьківщина та сім'я

ред.
 
Фрагмент із зображенням Пейто, Афродіти та Ероса. Цей фрагмент може бути найдавнішим мистецьким зображенням Пейто[10], близько 490 р. до н. е. (Столичний музей мистецтв).

Родовід Пейто незрозумілий, оскільки різні автори вважають її батьками різних осіб. Гесіод в Теогонії ідентифікує Пейто як дочку титанів Тетії і Океана, що зробило б її Океанідою, сестрою відомих богинь, таких як Діони, Доріди і Метіди.[11] Інші джерела, наприкллад поетеса Сапфо, стверджує, що Пейто була дочкою Афродіти.[12] Нонн у своєму Діонісіака описує Харитів, ансамбль богинь благодаті та чарівності, де Пейто, Пасітея та Аглая, є дочками Діоніса.[13] Елегічний поет елліністичної епохи Гермесіанакта також відносить Пейто як одну з Харитів.[14] Алкман описує її як дочку Прометея та сестру Тіхе та Евномії.[15]

Нонн ідентифікує Пейто як дружину Гермеса, посланця богів.[16] Однак у коментарі до Ореста Евріпід зазначається, що Пейто — перша дружина Форонея, споконвічного короля Аргоса, і мати Егіалея та Апії.[17]

Культ і функції

ред.

Культи присвячені періоду Пейто припадають на початок V століття.[3] У ролі прислужниці чи супутниці Афродіти Пейто була тісно пов'язана з богинею любові та краси. Вона також ототожнюється з Тіхе, богинею долі, щастя.[18] Пейто відігравала важливу роль і у шлюбах, коли наречений або його батько вели переговори з батьком чи опікуном молодої жінки за її руку і пропонували викуп за неї. Найбажаніші жінки притягували багатьох перспективних чоловіків, і переконлива майстерність Пейто часто отримувала успіх для нареченої. А також Плутарх відносить її до списку п'яти божеств, за які можуть помолитися молоді пари, включаючи Зевса, Геру, Афродіту та Артеміду.[19]

 
Зображення Пейто, близько І століття до н. е. (Метрополітен музей мистецтв).

Пейто була важливою особою в Афінах та Аргосі, і забезпечувала гармонію у міжособистісних стосунках.[20] Зокрема в Афінах, об'єднання міста Тесеєм було можливе лише за допомогою втручання Афродіти та Пейто для створення демократичного духу та співпраці.[7] В Аргосі вона була в парі з ранніми царями міста, функціонуючи як громадянський об'єднувач у подібній ролі, як Гармонія, перша королева Фів.[21] В IV столітті на вазі з Апулії, було зображення Пейто і Гермеса, які повчають Триптолема викладати сільське господарство людству, що вказує на роль Пейто в створенні гармонії в цивілізацію.[1] Плутарх окреслює роль Пейто в міжособистісній гармонії в Моралії, де він заявляє, що переконанням подружжя може досягнути своїх бажань без сварок. В «Орестея» Афіна дякує Пейто після того, як та переконала Еринію в її аргументації виправдання Ореста і успішному знешкодженні сварки.[22]

Культ в межах Афін

ред.

Павсаній повідомляє, що після об'єднання Афін Тесей встановив культ Афродіти і Пейто на південному схилі Афінського Акрополя.[23] На знак визнання цього міфу цим богиням поклонялися на фестивалі « Атична Афродізія».[24] На місці храму Афродіти в Афінах був знайдений напис Пейто, що підтверджує міцний зв'язок між ними.[21] А в Театрі Діоніса було місце, відведене для жриці Пейто. Пейто була важливою фігурою в афінських риторів V століття і вважалася основним компонентом риторики.

Культи в межах інших грецьких міст

ред.

Незважаючи на зв'язок з Афродітою в Афінах, Пейто частіше асоціювалася з Артемідою на Пелопоннесі, оскільки обидві богині поєднували храм в Аргосі, або «Пейто» використовувались як епітет для Артеміди.[7] В Аргосі цей храм також ділився з Гіперместрою, яка була виправдана в судовому порядку у справі, яку порушив її батько, оскільки вона була єдиною Данаїдою, яка не вбила свого чоловіка у весільну ніч за наказами батька.[3][21]

Піндар посилається на куртизанок і повій в Коринфі як на «слуг Пейто», однак він не уточнює, чи були в місті якісь культи, пов'язані з Пейто, чи куртизанки не поважали богиню.[25] Цей уривок викликав дискусію серед науковців, чи практикується священна проституція в Греції.[26] Пейто зазвичай зображали з ювелірними прикрасими, фіксацією одягу, тримаючи банки з парфумами або дивлячись у дзеркало.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б North, Helen (1993). Emblems of eloquence. Proceedings of the American Philosophical Society. 137: 406—430.
  2. ↑ Marsh, Charles (2015). The Strange Case of the Goddess Peitho: Classical Antecedents of Public Relations Ambivalence Toward Persuasion. Journal of Public Relations Research. 27 (3): 229—243. doi:10.1080/1062726X.2015.1024249. Архів оригіналу за 13 лютого 2020. Процитовано 17 травня 2020 — через Taylor & Francis Group.
  3. ↑ а б в Breitenberger, Barbara (2007). Peitho: the Power of Persuasion. Aphrodite and Eros: The Development of Greek Erotic Mythology. New York, NY: Routledge. с. 117–135. ISBN 978-0-415-96823-2.
  4. ↑ Pindar, Pythian 9, 35-39 [Архівовано 20 грудня 2016 у Wayback Machine.].
  5. ↑ а б Нонн Панополітанський, Діонісіака, 3.84.
  6. ↑ Ibycus, Fragment 288.
  7. ↑ а б в Smith, Amy (2011). Polis and Personification in Classical Athenian Art. Leiden, Netherlands: BRILL. с. 55–62. ISBN 9789004194175.
  8. ↑ Гесіод, Роботи і дні, 69-82 [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.].
  9. ↑ Stafford, Emma (1999). Plutarch's Advice to the Bride and Groom and A Consolation to His Wife: English Translations, Commentary, Interpretive Essays, and Bibliography. Oxford, United Kingdom: Oxford University Press. с. 162–165. ISBN 978-0195120233.
  10. ↑ Rosenzweig, Rachel (2004). Worshipping Aphrodite: Art and Cult in Classical Athens. Ann Arbor: University of Michigan Press. с. 20. ISBN 978-0472113323.
  11. ↑ Гесіод. Теогонія, 346-349 [Архівовано 23 вересня 2020 у Wayback Machine.].
  12. ↑ Sappho, Fragment 200.
  13. ↑ Нонн Панополітанський, Діонісіака, 24.261.
  14. ↑ Pausanias, Description of Greece, 9.35.5 [Архівовано 6 січня 2021 у Wayback Machine.]
  15. ↑ Alcman, Fragments 3 & 64.
  16. ↑ Нонн Панополітанський, Діонісіака, 8.220 & 48.230.
  17. ↑ Scholiast on Euripides, Orestes 920.
  18. ↑ Aeschylus, Suppliant Women (Hiketides), Line 523.
  19. ↑ Plutarch, Moralia (Ethika), Line 264b.
  20. ↑ Rosenzweig, Rachel (2004). Worshipping Aphrodite: Art and Cult in Classical Athens. Ann Arbor: University of Michigan Press. с. 13—26. ISBN 978-0472113323.
  21. ↑ а б в Buxton, Richard (2010). Persuasion in Greek Tragedy: A Study of Peitho. Cambridge, United Kingdom: Cambridge University Press. с. 29–37. ISBN 9780521136730.
  22. ↑ Aeschylus, Eumenides, 825-829
  23. ↑ Pausanias, Description of Greece, 1.22.3 [Архівовано 13 липня 2019 у Wayback Machine.].
  24. ↑ Pala, Elisabetta (2010). Aphrodite on the Akropolis: Evidence from Attic Pottery. Brill's Companion to Aphrodite. Leiden: Brill. с. 195—216.
  25. ↑ Pindar, Eulogies Fragment 122.
  26. ↑ Burnett Pippin, Anne (2011). Servants of Peitho: Pindar fr. 122. Greek, Roman, and Byzantine Studies. 51: 49—60.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Пейто