Відкрити головне меню

Палеокліматоло́гія — наука, що вивчає кліматичні умови Землі в минулі геологічні епохи. Первісний склад і багаторічний режим атмосфери визначають переважно за палеокліматичними індикаторами (мінерали, гірські породи, викопні ґрунти, рештки рослин і тварин, ізотопи деяких елементів, дані палеомагнетизму, археологічні пам'ятки тощо), давній клімат — ще й шляхом реконструкції факторів і процесів кліматоутворення з урахуванням реліктових рис сучасної атмосфери. Палеокліматичні реконструкції мають велике значення для пояснення властивостей гірських порід, прогнозування наявності родовищ корисних копалин, передбачення тривалих змін сучасного клімату тощо.

Зміст

ІсторіяРедагувати

 
Palaeotemperature graphs compressed together
 
The oxygen content in the atmosphere over the last billion years

Перші спроби палеокліматичних тлумачення викопних органічних залишків належать англійському фізику і математику Р. Гуку. Він встановив 1686 року, що раніше на Землі клімат був більш теплим, і пояснив цей факт зміною положення земної осі. Поштовхом до розвитку палеокліматології послужило відкриття і дослідження в Європі слідів четвертинного зледеніння (одним з основоположників вчення про заледеніння був Петро Кропоткін), які стали головними об'єктами вивчення палеокліматології. З 1880-х як показники древніх кліматів почали використовувати поряд з палеонтологічними даними літологічні, які значною мірою залежать від кліматичних чинників і служать вельми цінними кліматичними індикаторами: сіль (аридний клімат), боксити і бобова руда (чергування вологого і сухого теплого клімату), торф і кам'яне вугілля, каолін (вологий клімат), вапняк (теплий клімат), льодовикові морени (холодний клімат). З'являються монографії з історії стародавніх кліматів (французький вчений Е. Даке, 1915; німецькі — В. Кеппен і А. Вегенер, 1924; американський — К. Брукс, 1926; німецький — М. Шварцбах, 1950), в яких розвиток клімату ставилося в залежність від якогось одного фактора. Так, Брукс пояснював зміну клімату палеогеографічними умовами, Кеппен і Вегенер — переміщенням полюсів і дрейфом материків тощо. Теорії узагальнення з палеокліматології належать П. А. Тутковському, М. М. Страхову, В. М. Синицину, А. Пенку, А. Вегенеру.

Великий внесок у розвиток палеокліматології як окремої галузі знань зробив Альфред Вегенер. Він зробив багато у справі створення палеокліматичних реконструкції, використовував їх для відновлення розташування континентів і обґрунтування власної теорії дрейфу материків.

Наприкінці XX століття були проведені масштабні міжнародні та міждисциплінарні проекти з вивчення клімату: буріння покривних льодовиків Антарктиди і Гренландії; буріння великих континентальних озер з тривалою історією осадонакопичення: Байкалу, Іссик-Куля, Каспійського моря та деяких інших. У результаті отримано величезну кількість нових даних про історію клімату четвертинного і третинного періодів, однак створення кліматичної теорії, що пояснює всі факти, далеко від завершення. У науковому співтоваристві немає єдності з основоположних питань. Найпотужніший розвиток наука отримала наприкінці XX — початку XXI століть у зв'язку із загостренням проблеми зміни клімату. Її вирішення або хоча б розуміння того, що відбувається неможливо без ретельного вивчення історії клімату минулих геологічних епох.

В УкраїніРедагувати

В Україні проблемами палеокліматології займались у Відділенні географії Морського гідрофізичного інституту.


ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • (рос.) Синицын В. М. Введение в палеоклиматологию. Л., 1967.
  • (рос.) Борисов А. А. Палеоклиматология СССР. Калининград, 1973.

ПосиланняРедагувати