Лавринович Олександр Володимирович

політик

Олекса́ндр Володи́мирович Лаврино́вич (28 червня 1956(1956-06-28), Овруч, Житомирська область) — український політик, один із засновників і керівників першої опозиційної проукраїнської партії Народний рух України 1989 року, виборювач незалежності України, підозрюваний у вчиненні державної зради.

Олександр Володимирович Лавринович
Олександр Володимирович Лавринович
Олександр Володимирович Лавринович
Олександр Лавринович у 2013
Голова Вищої ради юстиції
4 липня 2013 — 10 квітня 2014
Президент Янукович Віктор Федорович
Прем'єр-міністр Азаров Микола Янович
Попередник Колесниченко Володимир Миколайович
12-й Міністр юстиції України
11 березня 2010 — 4 липня 2013
Президент Янукович Віктор Федорович
Прем'єр-міністр Азаров Микола Янович
Попередник Оніщук Микола Васильович
Наступник Лукаш Олена Леонідівна
9-й Перший заступник Голови Верховної Ради України
2 вересня 2008 — 11 березня 2010
Президент Ющенко Віктор Андрійович
Янукович Віктор Федорович
Попередник Мартинюк Адам Іванович
Наступник Мартинюк Адам Іванович
10-й Міністр юстиції України
1 листопада 2006 — 18 грудня 2007
Президент Ющенко Віктор Андрійович
Попередник Зварич Роман Михайлович
Наступник Оніщук Микола Васильович
6-й Міністр юстиції України
7 травня 2002 — 3 лютого 2005
Президент Кучма Леонід Данилович
Ющенко Віктор Андрійович
Попередник Станік Сюзанна Романівна
Наступник Зварич Роман Михайлович
Народився 28 червня 1956(1956-06-28) (67 років)
Овруч, Житомирська область
Відомий як політик, державний діяч, адвокат
Громадянство Україна
Національність Українець
Alma mater фізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, НТУУ КПІ ім. Ігоря Сікорського і Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Політична партія НРУ, Партія регіонів
У шлюбі з Світлана Григорівна (1956) 
Діти Максим (1978)  Віталій (1983)
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Заслужений юрист України
Заслужений юрист України
Україна Народний депутат України
2-го скликання
НРУ 11 травня 1994 12 травня 1998
3-го скликання
НРУ 12 травня 1998 18 жовтня 2001
6-го скликання
ПР 23 листопада 2007 11 березня 2010[1]
7-го скликання
ПР 12 грудня 2012 25 грудня 2012[2]

Голова Вищої ради юстиції з 4 липня 2013 р.[3][4] до 10 квітня 2014. Перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання (2 вересня 2008 року — 11 березня 2010 року). Тричі Міністр юстиції України (2002—2005; 2006—2007; 2010—2013). Колишній член Партії регіонів.

Біографія ред.

Батько Володимир Павлович (1929) і мати Валентина Павлівна (1928), дружина Світлана Григорівна (1956) — математик-програміст Головного обчислювального центру Міносвіти, син Максим Лавринович (1978) — керуючий партнер юридичної фірми «Лавринович і Партнери», син Віталій (1983).

У 1978 році закінчив КНУ ім. Шевченка (фізичний факультет) за спеціальністю «оптичні прилади і спектроскопія». У 1987 році закінчив аспірантуру Київського політехнічного інституту за спеціальністю «лазерна техніка та технологія», у 1988 році захистив дисертацію «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням».

У 1998 році закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «правознавство» з відзнакою, у 2001 році захистив кандидатську дисертацію «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» на спеціалізованій Раді Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України.

Трудову біографію розпочав у 1978 році — на посаді інженера, згодом — молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР.

1981—1984 — служба в армії (начальник радіолокаційної станції).

У 1990—1992 роках — старший викладач (за сумісництвом) факультету хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту.

Член Народного Руху України з часу його заснування. У 1989 р. обраний заступником Голови Ради представників НРУ. У 1990—1997 р.р. на 2,3,4,5,6,7 Зборах Руху обирався заступником, першим заступником Голови Народного Руху України. У 1998 році на 8-х Зборах Народного Руху України звільнився з посади заступника Голови Руху й вийшов із складу всіх керівних органів Руху.

У 1990 році обраний членом Центральної виборчої комісії, у 1991 р. — заступником Голови ЦВК, у 1993—1994 роках виконував обов'язки Голови Центрвиборчкому.

У 1994—1998 р.р. — народний депутат України 2-го скликання, обраний у 274 виборчому окрузі (Львівська область). Заступник Голови комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. Координатор парламентської фракції Народного Руху України.

4 квітня 1996 року 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції і обрали керівником групи заступника голови Народного Руху України О. Лавриновича.[5]

У 1998—2001 р.р. Народний депутат України 3-го скликання, обраний у 121 виборчому окрузі (Львівська область). Секретар комітету з питань правової реформи. Член Фракції Народного Руху України. Склав депутатські повноваження 18 жовтня 2001 р.[6]

У 2001—2002 р.р. Державний секретар Міністерства юстиції України[7][8].

У 2002 році обраний народним депутатом України 4-го скликання за виборчим списком блоку «Наша Україна». Від реєстрації народним депутатом України відмовився[9].

У 2002—2005 р.р. міністр юстиції України[10][11].

У 2005—2006 р.р. заступник Голови правління ВАТ «Укрнафта».

З серпня 2006 року — перший заступник Міністра Кабінету Міністрів — начальник Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України[12].

1 листопада 2006 року знову призначений міністром юстиції України[13].

З листопада 2007 Народний депутат України 6 скликання від Партії регіонів, № 67 в списку. На час виборів: Міністр юстиції України, безпартійний.

З грудня 2007 заступник голови фракції Партії регіонів.

Перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання з 2 вересня 2008 року по 11 березня 2010 року.

З 10 березня 2010 втретє призначено на посаду Міністра юстиції України

Член Вищої ради юстиції за посадою (присягу члена ВРЮ склав на пленарному засіданні Верховної Ради України 12 березня 2010 р.)

4 липня 2013 року звільнений з посади Міністра юстиції України.[14]

2 липня 2013 обраний Верховною Радою України членом Вищої Ради Юстиції[15].

4 липня 2013 члени Вищої Ради Юстиції обрали Лавриновича Головою Вищою Ради Юстиції. 10 квітня 2014 завершив роботу в ВРЮ.

Кримінальна справа ред.

2015 ред.

13 липня 2015 року Генеральна прокуратура України повідомила про підозру Лавриновичу в скоєнні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 ККУ (розтрата шляхом зловживання службовим становищем державних коштів на суму 8,5 млн грн)[16]. За даними слідства, було перераховано 95 тис. грн, 2013 ще 8,6 млн грн. на послуги іноземних юристів, юридичної компанії зі США «Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom» для захисту держави Україна у кримінальній справі «Тимошенко проти України», яка була на розгляді в Європейському суді з прав людини.[17][18][19]

30 липня 2015 року Печерський суд Києва призначив заставу в розмірі 1,2 млн грн[20], яка була внесена 7 серпня. 18 серпня 2016 року ГПУ повторно вручила Лавриновичу підозру за ч. 5 ст. 191 ККУ (у документі новий текст та виправлені помилки)[21].

15 вересня 2017 року суддя Батрин Печерського районного суду Києва обрала Лавриновичу запобіжний захід у вигляді утримання під вартою до 02.11.17[22] у справі про захоплення державної влади шляхом оприлюднення Міністерством юстиції рішення Конституційного суду України від 30.09.10 р.[23].

7 вересня Апеляційний суд Києва скасував рішення Печерського суду і звільнив Лавриновича в залі суду. Апеляційний суд встановив факт необгрунтованості підозри Лавриновивичу і вказав на перевищення повноважень і протиправні дії судді Печерського районного суду при прийнятті ухвали від 15.09.2017 р[24].

2022 ред.

25 липня 2022 року Лавриновичу заочно було оголошено підозру у вчиненні державної зради через візування Міністерством Юстиції (як і іншими міністерствами та відомствами України) довідки Про погодження проєкту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення проєкту угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування ЧФ РФ на території України». Досудове розслідування встановило, що «Харківські угоди» між Україною і РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ в Україні були нав'язані колишнім президентом РФ Медведєвим тодішньому прем'єр-міністру України Азарову, але Лавринович, розуміючи наслідки, все одно займався підготовкою угоди[25]. Міждержавні угоди (Харківські угоди) були підписані зі сторони України Президентом України та вступили в силу після ратифікації Верховною Радою України — 236 голосів «За», лишаються чинними і не денонсованими зі сторони України і донині.

Наукові роботи, винаходи та досягнення ред.

Автор та співавтор 12 винаходів, 4 монографій, 48 наукових праць у галузі лазерної технології. Автор понад 20-ти наукових праць в галузі конституційного права. Автор і співавтор близько 50-ти законопроєктів, автор концепції Конституційного договору. Співавтор Конституції України.

Нагороди ред.

Примітки ред.

  1. Постанова Верховної Ради України від 11 березня 2010 року № 1979-VI «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Лавриновича О.В.»
  2. Постанова Верховної Ради України від 25 грудня 2012 року № 13-VII «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Лавриновича О.В.»
  3. Лавринович — вже голова Вищої ради юстиції // [Архівовано 7 липня 2013 у Wayback Machine.] Українська Правда, 04 липня 2013
  4. Головою Вищої ради юстиції обрано Олександра Лавриновича // Офіційний сайт Вищої Ради Юстиції. Архів оригіналу за 7 липня 2013. Процитовано 4 липня 2013. 
  5. Це була справді чарівна ніч! Як Україна отримала Конституцію. Архів оригіналу за 28 листопада 2019. 
  6. Постанова Верховної Ради України від 18 жовтня 2001 року № 2764-III «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Лавриновича О.В.»
  7. Указ Президента України від 24 липня 2001 року № 565/2001 «Про призначення О. Лавриновича Державним секретарем Міністерства юстиції України»
  8. Указ Президента України від 7 травня 2002 року № 436/2002 «Про звільнення О. Лавриновича з посади Державного секретаря Міністерства юстиції України»
  9. Постанова Центральної виборчої комісії від 8 травня 2002 року № 920 «Про заяву Лавриновича О.В., обраного народним депутатом України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі»
  10. Указ Президента України від 7 травня 2002 року № 438/2002 «Про призначення О. Лавриновича Міністром юстиції України»
  11. Указ Президента України від 3 лютого 2005 року № 142/2005 «Про звільнення О. Лавриновича з посади Міністра юстиції України»
  12. Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2006 року № 1115 «Про призначення Лавриновича О.В. першим заступником Міністра Кабінету Міністрів України - начальником Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України».
  13. Постанова Верховної Ради України від 1 листопада 2006 року № 295-V «Про призначення Лавриновича О.В. на посаду Міністра юстиції України»
  14. Указ Президента України від 4 липня 2013 року № 361/2013 «Про звільнення О. Лавриновича з посади Міністра юстиції України»
  15. Постанова Верховної Ради України від 2 липня 2013 року № 370-VII «Про призначення Лавриновича О.В. членом Вищої ради юстиції»
  16. ГПУ повідомила про підозру екс-міністру юстиції Лавриновичу. ukranews.com. Українські новини. 13 липня 2015. Архів оригіналу за 1 лютого 2016. 
  17. ГПУ возбудила дело против Лавриновича и Лукаш. Архів оригіналу за 22 травня 2014. Процитовано 22 травня 2014. 
  18. На Лавриновича и Лукаш завели уголовное дело. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 12 липня 2017. 
  19. ГПУ возбудила дела против Лукаш и Лавриновича. Архів оригіналу за 5 серпня 2014. Процитовано 12 липня 2017. 
  20. Суд вирішив не арештовувати Лавриновича. ukranews.com. Українські новини. 30 липня 2015. Архів оригіналу за 9 березня 2016. 
  21. Екс-міністру юстиції Лавриновичу вручили підозру, яку він назвав "більш цивілізованою". 18 серпня 2016. Архів оригіналу за 6 вересня 2017.  {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |6= (довідка)
  22. Лавриновича заарештували у справі зміни Конституції 2010 року. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 липня 2022. 
  23. Суд заарештував екс-міністра юстиції Лавриновича. ukranews.com. Українські новини. 15 вересня 2017. Архів оригіналу за 12 квітня 2018. 
  24. Апеляційний суд звільнив з-під варти Лавриновича. ukranews.com. Українські новини. 27 вересня 2017. Архів оригіналу за 12 квітня 2018. 
  25. Двох міністрів часів Януковича підозрюють у держзраді за "Харківські угоди". РБК-Украина (рос.). Процитовано 25 липня 2022. 
  26. Указ Президента України № 448/2013 від 24 серпня 2013 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня незалежності України». Архів оригіналу за 28 серпня 2013. Процитовано 24 серпня 2013. 
  27. Указ Президента України № 713/2011 від 28 червня 2011 року «Про нагородження О.Лавриновича орденом „За заслуги“». Архів оригіналу за 1 липня 2011. Процитовано 28 червня 2011. 
  28. Указ Президента України від 27 листопада 2001 року № 1157/2001 «Про відзначення державними нагородами України»
  29. Указ Президента України від 29 березня 2003 року № 287/2003 «Про відзначення державними нагородами України членів Вищої ради юстиції»

Джерела ред.

Попередник: 6-й Міністр юстиції України
7 травня 20023 лютого 2005
Наступник:

Станік Сюзанна Романівна
Зварич Роман Михайлович
Попередник: 10-й Міністр юстиції України
1 листопада 200618 грудня 2007
Наступник:

Зварич Роман Михайлович
Оніщук Микола Васильович
Попередник: 12-й Міністр юстиції України
11 березня 20104 липня 2013
Наступник:

Оніщук Микола Васильович
Лукаш Олена Леонідівна