Відкрити головне меню

Неороманти́зм  (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в світовій культурі, зокрема в літературі, живописі та музиці, який традиційно пов'язують з модерністськими реакціями на позитивізм і натуралізм наприкінці 19 – на початку 20 ст. Течія раннього модернізму.

ВиникненняРедагувати

Н. виник в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму в європейській культурі, які часто характеризують метафоричною формулою "загибель богів". У широкому сенсі Н. сполучав різноманітні інтелектуальні реакції науковців, письменників, митців на масову інтернаціоналізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації суспільного буття на зламі 19–20 ст. З такої мінливої, майже калейдоскопічної зміни контекстів висвітлення Н. постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний бунт супроти тотальності космополітичного проекту Модерну й водночас як його неодмінна складова. Синхронні та діахронні зв'язки Н. з романтичними ідеями і концептами вирізняються надзвичайною складністю, строкатістю й суперечливістю. Більше того, вони нав'язують різноманітні, часом незвичні інтелектуальні сполучення з іншими культурними та дослідницькими практиками. Н. представлений у концепціях "надлюдини" і "волі до влади" Ф.-В.Ніцше, расових теоріях Ж.-А. де Гобіно, міфологічній естетиці Р.Вагнера, релігійній філософії М.Бердяєва, анархо-синдикалістських доктринах Ж.Сореля, психологічних візіях "еволюції народів та мас" Г. Ле Бона, модерністських інтерпретаціях "бунту мас" Х.Ортеги-і-Гассета та в творчому доробку багатьох інших європейських мислителів кінця 19 – поч. 20 ст.

Загальна характеристикаРедагувати

Стильова тенденція неоромантизму, що виникла на межі XIX—XX ст., генетично пов'язана з класичним романтизмом, досвідом Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Фенімора Купера, Едгара Алана По, Миколи Гоголя та інших, але при цьому переосмислена в дусі «філософії життя», перейнята тенденціями fin de siècle[1], запереченням нормативної естетики реалізму та натуралізму, позитивістської традиції картезіанства у мистецтві. Інколи неоромантизм неправочинно співвідносять із декадансом. Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-их XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Такими настановами керувалися німецькі та австрійські письменники, що прагнули оновити літературу, позбавити її позитивістської добропорядності.

Відродження етично-моральних цінностейРедагувати

Творчість неоромантиків продукувала відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, жертва, ідея, ідеал, мораль, обов'язок, посвята, правда, свідомість, сила, слава, честь тощо) й культу почуттів. Вони виступали як своєрідні мірила вартості цієї версії історіописання, яка разюче контрастувала з космополітичним світом початку 20 ст. з його утилітарними стандартами. Н. продукував поширення символістської естетики з її модерністськими образами, зокрема темами міфу, волі та волюнтаризму в історії. Недаремно Н. у культурному і мистецькому відношенні часто поєднується з авангардизмом, експресіонізмом, імпресіонізмом, футуризмом і символізмом. Н. приваблював багатьох європейських мислителів, оскільки створював широкі можливості для розмаїтих інтелектуальних та культурницьких мутацій. Зокрема, хаотичні й розмиті засади Н. спричинилися до модерної актуалізації різноманітних версій відомих політ. проектів: від консерватизму (В.Липинський) до анархізму (Ж.Сорель). Н. як своєрідний стиль мислення становив неабиякий інтерес для інтелектуалів, які репрезентували "недержавні нації" Європи. Зокрема, в польській історіографії поч. 20 ст. неоромантичні візії історії представлені в працях Ш.Ашкеназі, О.-М.Бальцера, С.Закшевського, С.Кутшеби та ін. Н. давав змогу не тільки істотно оновити проекти "винайдення" національно-державницьких традицій, а й актуалізував спроби пошуку свого місця в системі європейського Модерну, зокрема, нав'язував розширення діапазону соціальних функцій Кліо. Крім того, неоромантичні конструкції національних історій індивідуалізували та диференціювали уявлення про минувшину, акцентували увагу на її неповторності й своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокультурні імпульси, інтелектуальні зразки і світоглядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптимістичні настано­ви, вреш­ті-решт, прово­ку­ва­ли креативне, ди­на­мічне пе­реос­ми­слен­ня цирку­люю­чих теорій та концепцій. За афори­стич­ним визна­ченням німецького фі­ло­со­фа й істо­ри­ка Е.Трьольча, неоро­манти­ки праг­ну­ли по­до­ла­ти "істо­ризм че­рез істо­ризм".

Персонажі у творах неоромантиківРедагувати

Як і попередники — представники романтизму XIX століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.

Сюжет неоромантичного творуРедагувати

Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.

ПредставникиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. кінець століття

ПосиланняРедагувати

Джерела та літератураРедагувати