Народна воля
Партія «Наро́дна во́ля» — таємна терористична організація народників у Російській імперії кінця 1870-х — початку 1880-х.
| Народна воля | |
|---|---|
 | |
| Тип | політична організація |
| Засновано | червень 1879 |
| Розпущено | березень 1887 |
| Ідеологія | революційний соціалізм і аграрний соціалізмd |
| Країна |  Російська імперія |
| Штаб-квартира | Санкт-Петербург і Москва |
 Народна воля у Вікісховищі | |
Історія
ред.Виникла в серпні 1879 внаслідок розколу другої «Землі і Волі» на «Народну волю» і «Чорний переділ». Засновниками «Народної волі» були народники, радикальні прихильники політичної боротьби з самодержавством (Андрій Желябов, Софія Перовська, Віра Фігнер, Олександр Михайлов, Олександр Баранников та ін.). Терор було проголошено як один із методів боротьби з самодержавством. Національних проблем народовольці не розуміли.
Керівним центром «Народної Волі» був Виконавчий комітет у Петербурзі, до складу якого входили А. Желябов, М. Колодкевич, О. Михайлов, Микола Морозов, Софія Перовська, В. Фігнер, М. Фроленко та ін. В Україні місцеві групи «Народної Волі» діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Ніжині та низці інших міст. Загальна кількість членів «Народної Волі» налічувала в 1881 (82) бл. 500 осіб.
Програмні та статутні основи «Народної Волі» були викладені в документах: «Програма Виконавчого комітету», «Підготовча робота партії», «Програма робочих членів партії „Народна Воля“». Народовольці оголосили себе соціалістами і народниками. Вони проголошували право народу на землю, виступали за розвиток общинних основ і місцевого самоуправління. Своїми найближчими цілями «Народна Воля» вважала підготовку політичного перевороту, повалення самодержавства і перехід влади до народу. Народовладдя мали проголосити Установчі збори, соціалістичні за складом.
У 1878 р. у Миколаєві народовольцями (Соломоном Віттенбергом, Іваном Логовенком та іншими) готувався замах на імператора Олександра II, однак він був розкритий. Після суду, відомого як «процес 28», змовники були повішені.[1]
Практична діяльність партії поділялась на пропагандистську і руйнівну. Вся пропаганда підпорядковувалась популяризації серед населення ідеї «демократичного політичного перевороту як засобу соціальної реформи». Програма руйнівної діяльності зводилась до індивідуального терору, в якому народовольці вбачали головний метод боротьби з урядом.
Поступово всі зусилля організація спрямувала на підготовку вбивства царя, з успішним здійсненням якого вона пов'язувала надії на захоплення влади. В 1880-81 народовольці здійснили кілька невдалих замахів на імператора Олександра II. У 1881 керовані Софією Перовською терористи вбили Олександра II.
Однак очікуваного революційного виступу в країні не сталося. Виконавчий комітет звернувся до нового царя з листом, в якому вимагав скликання «представників від усього російського народу для перегляду існуючих форм державного і суспільного життя». Народовольці висунули умови, на яких організація погоджувалась припинити терор: амністія за політичні злочини, загальне виборче право, свобода слова, преси, зібрань. Уряд відповів репресіями. Організатори і виконавці замаху (А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич, Т. Михайлов, М. Рисаков) були заарештовані та страчені.
Намагання Г. Лопатіна і В. Фігнер відновити організацію (1883) успіху не мали. Не дало результату й об'єднання окремих народовольських гуртків на з'їзді 1885 у Катеринославі. Після невдалої спроби групи Олександра Ульянова організувати вбивство Олександра III 1(13) березня 1887 діяльність терористичних організацій припиняється.
Відносини з українським національним рухом
ред.Серед провідних членів організації були українці, зокрема, Андрій Желябов, Микола Кибальчич та інші. Більшість народовольців не визнавали прав національних меншин в Російській імперії. Проте деякі з маніфестів і декларацій «Народної Волі» були підготовані українською мовою.
Представники українського народницького руху в основному не підтримували «Народної Волі», хоча на початку 1880-х рр. Володимир Мальований, Михайло Коцюбинський та Іван Карпенко-Карий встановили контакти з народовольцями і допомагали групам «Народної Волі». Михайло Драгоманов написав декілька статей, в яких критикував народовольців за використання в політичній боротьбі методів терору.
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ [1] [Архівовано 3 квітня 2013 у Wayback Machine.]П. Г. Усенко. Віттенберг Соломон Якович. / Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.
Джерела та література
ред.- В. М. Волковинський. Народна воля [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 176. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Посилання
ред.- Народна воля [Архівовано 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.