Мікеле Біянкі

	Мікеле Біянкі; італ. Michele Bianchi
	Мікеле Біянкі
12 вересня 1929 — 3 лютого 1930
Попередник:	Беніто Муссоліні (в.о.)
Наступник:	Аральдо ді Кроллаланца
24 травня 1924 — 3 лютого 1930
15 грудня 1922 — 3 лютого 1930
11 листопада 1921 — 4 листопада 1922
Попередник:	посада заснована
Наступник:	Нікола Сансанеллі
Ім'я при народженні:	італ. Michele Bianchi
Народження:	22 липня 1883; Бельмонте-Калабро, Італія
Смерть:	3 лютого 1930 (46 років); Рим, Італія
Причина смерті:	туберкульоз
Національність:	італієць
Країна:	Королівство Італія
Освіта:	Римський університет
Партія:	Італійська соціалістична партія; Національна фашистська партія
	Військова служба
Роки служби:	1915–1930
Приналежність:	Королівство Італія
Рід військ:	піхота; артилерія; чорносорочечники
Звання:	Лейтенант
Битви:	Перша світова війна
	Медаль Перемоги (Великобританія)
	Медіафайли у Вікісховищі

Мікеле Біянкі (італ. Michele Bianchi, 22 липня 1883, Бельмонте-Калабро, Королівство Італія — 3 лютого 1930, Рим, Королівство Італія) — італійський революціонер та лідер синдикалистів. Один із найближчих соратників Беніто Муссоліні та засновників Національної фашистської партії, у якій очолював синдикалістичне (ліве) крило. Разом із Італо Бальбо, Еміліо де Боно та Чезаре Марією де Веккі особисто очолив Марш на Рим. Один із найавторитетніших італійських політиків часів фашизму.

Ранні роки ред.

Біянкі народився 22 липня 1883 року в Бельмонте-Калабро (провінція Козенца, південь Італії). Закінчивши середню школу в Сан-Деметріо-Короне, він вступив на юридичний факультет Римського університету, але по закінченню навчання присвятив себе журналістиці. 1903 року Біянкі став членом Італійської соціалістичної партії та почав працювати редактором партійного видавництва, газети Avanti!, а також був очільником римського відділу партії. 1904 року він був делегатом Болонського конгресу соціалістів та виступив на підтримку лінії синдикалістів, яку розвивав Артуро Лабріола.

1905 року Біянкі відмовився від роботи в Avanti! та очолив Gioventù socialista, друкований орган молодіжного крила Італійської соціалістичної партії. Біянкі активно пропагував антимілітаристську політику, через що його пізніше було заарештовано та заслано до Генуї, де Біянкі очолив місцеву трудову партію та видавництво Lotta socialista.

Синдикалізм ред.

У 1906 році Біянкі брав участь у декількох заворушеннях робітників. Пізніше став прихильником пацифізму, що не влаштовувало керівництво Італійської соціалістичної партії. Переїхавши до Болоньї, Біянкі відіграв ключову роль у виході синдикалістів з її складу.

Після декількох арештів та переїздів, 1910 року Біянкі стає редактором La Scintilla та висуває ідею поновлення співпраці синдикалістів та соціалістів задля здобуття хорошого результату на майбутніх виборах. Пропозицію відхилили, тому Біянкі почав пропагувати свої погляди через власну щоденну газету, чим спровокував декілька виступів робітників.

Через скрутне матеріальне становище Біянкі був змушений зупинити друк La Scintilla. Пізніше він був заарештований у Тріесті за критику прем'єр-міністра Джованні Джолітті, якого Біянкі вважав головним винуватцем початку італійсько-турецької війни. Після звільнення Мікеле переїжджає у Феррару, де починає видавати газету La Battaglia.

У 1913 році він бере участь у парламентських виборах, проте не здобуває місця в парламенті.

Фашизм та смерть ред.

Мікеле Біянкі (другий ліворуч) разом із Беніто Муссоліні (у центрі) та іншими Квадрумвірами, 1922

Після початку Першої світової війни Біянкі стає активним прихильником вступу в неї Італії. У 1915 році він починає службу в італійській армії у ролі добровольця, стає молодшим офіцером. Після війни він стає редактором газети Il Popolo d’Italia, приєднується до Національної фашистської партії, допомагає формувати загони чорносорочечників. У листопаді 1921 року стає офіційним лідером партії та намагається об'єднатися з іншими праворадикальними силами.

У 1922 році Біянкі став одним із Квадрумвірів, які очолили Марш на Рим. У новоствореному уряді Беніто Муссоліні Біянкі отримує посаду державного секретаря у Міністерстві внутрішніх справ. У листопаді 1922 році пішов у відставку з посади очільника Національної фашистської партії, проте отримав постійне місце у Великій фашистській раді як один із Квадрумвірів. У травні 1924 року Біянкі обрали до Палати депутатів Італії, через що він був змушений звільнитися з посади державного секретаря Міністерства внутрішніх справ, адже, згідно із законодавством, не міг поєднувати ці посади.

31 жовтня 1925 року Біянкі був призначений заступником міністра громадських робіт, у березні 1928 року — заступником міністра внутрішніх справ. 12 вересня 1929 року Біянкі став міністром громадських робіт Італії та обіймав цю посаду до своєї смерті у 1930 році. Того ж 1929 року він був переобраний до Палати депутатів Італії, проте вже 3 лютого 1930 року помер від туберкульозу.

Див. також ред.

Література ред.

AA.VV., Uomini e volti del fascismo, Bulzoni, Roma, 1980.
Vittorio Cappelli, Il fascismo in periferia, Editori Riuniti, Roma, 1992 (poi: Marco, Lungro, 1998).
Francesco Perfetti, Giuseppe Parlato, Il sindacalismo fascista, Bonacci, 1998.
Francesca Tacchi, Storia illustrata del fascismo, Giunti, Firenze, 2000.
Marco Bernabei, Fascismo e nazionalismo in Campania (1919-1925), Edizioni di Storia e Letteratura, Roma, 1975.
Bruno Bianchi, Michele Bianchi il calabrese sindacalista che inventò il fascismo, 2001.