Лівий націоналізм

Лівий націоналізм — форма націоналізму, що заснована офіційно на соціальній рівності, народному суверенітеті та національному самовизначенні.[1] З'явився в часи якобінства, під час Великої французької революції. Лівий націоналізм також може включати антиімперіалізм та національно-визвольний рух.[2][3] Він відрізняється від правих націоналістів, і заперечує крайні ультраправих та фашизм, хоча деякі форми лівого націоналізму включають платформу расизму, що сприяє гомогенному суспільству та відмови від меншин та протидії імміграції.[2][4][5]

У число прогресивних, лібертарних і демократичних ліво-націоналістичних рухів, зазвичай, включають національно-визвольні й антиколоніальні рухи пригноблених народів. Як відомі історичні приклади називають: Індійський національний конгрес, який під проводом Махатми Ганді боровся за незалежність Індії, а після її здобуття під керівництвом Джавахарлала Неру виступав на міжнародній арені за антиколоніальне співробітництво народів «Третього світу»; Шинн Фейн, під час війни за незалежність Ірландії і під час Конфлікту в Північній Ірландії; Африканський національний конгрес в Південно-Африканській Республіці під проводом Нельсона Мандели, який боровся з апартеїдом. У визвольні змагання залежних народів брали участь і марксисти на зразок Джеймса Конноллі. Подібні рухи також прагнуть використовувати інтернаціоналізм і міжнародну солідарність, прикладом чого є панафриканізм і боліваризм в Латинській Америці.

«Лівий націоналізм» може приймати й авторитарні форми. Тоталітарна його форма, яку називали «радянським патріотизмом», існувала в роки сталінізму в Радянському Союзі[6]. Арабська соціалістична партія Баас в Сирії та раніше в Іраку сприяла посиленню панарабского націоналізму і пропаганді державного соціалізму, одночасно пригнічуючи комуністичну опозицію. Йосип Броз Тіто, лідер Югославії й Союзу комуністів Югославії, сприяв просуванню лівого націоналізму[7]. Чучхейський режим КНДР є агресивно націоналістичним, і класифікується деякими дослідниками як расистський і ідеологічно схожий на етнонаціоналізм.[8] У сучасному світі немає жодної країни або держави, політичний устрій якого можна було б кваліфікувати, як «лівий націоналізм». Серед причин ряд дослідників називають суперечливість ідей і течій, які об’єднуються під поняттям “лівого націоналізму” та обумовлюють його нежиттєздатність.[9]

В Україні сучасними лівими націоналістичними організаціями є «Автономний опір» у Львові та «Новий вогонь»[джерело?] у Києві. Також в Україні популярна більш права течія лівого націоналізму, під назвою соціал-націоналізм.

ПриміткиРедагувати

  1. Sa'adah 2003, 17–20.
  2. а б Smith 1999, 30.
  3. Delanty, Gerard; Kumar, Krishan. The SAGE handbook of nations and nationalism. London, England, UK; Thousand Oaks, California, USA; New Delhi, India: Sage Publications, Ltd, 2006, 542.
  4. «Arthur Calwell, Leader of the Labor Party, Defender of White Australia.»
  5. «Fact Sheet — Abolition of the 'White Australia' Policy». Australian Department of Immigration and Citizenship.
  6. Smith 1999, 14.
  7. Perica 2002, 98.
  8. Owen, David (2011-07). The Cleanest Race: How North Koreans See Themselves-And Why It Matters - By B. R. Myers. Asian Politics & Policy 3 (3). с. 477–478. ISSN 1943-0779. doi:10.1111/j.1943-0787.2011.01282.x. Процитовано 2020-09-30. 
  9. Ксьондзик, Наталія (2011). До питання про комуністичний рух у Туреччині на початку XXI століття (українською). Східний світ. 

ПосиланняРедагувати