Лизине

село в Луганській області, Україна

Ли́зине — село в Україні, у Білокуракинській селищній громаді Сватівського району Луганської області.

село Лизине
Країна Україна Україна
Область Луганська область
Район Сватівський район
Тер. громада Білокуракинська селищна громада
Код КАТОТТГ UA44100010130076432
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1765 р.
Населення 521[1]
Площа 3,18 км²
Густота населення 163,84 осіб/км²
Поштовий індекс 92250
Телефонний код +380 6462
Географічні дані
Географічні координати 49°31′59″ пн. ш. 38°50′37″ сх. д. / 49.53306° пн. ш. 38.84361° сх. д. / 49.53306; 38.84361
Середня висота
над рівнем моря
90 м
Водойми р. Козинка
Відстань до
районного центру
8 км
Найближча залізнична станція Білокуракине
Відстань до
залізничної станції
13 км
Місцева влада
Адреса ради 92250
Луганська область,
Білокуракинський район,
село Лизине.
Карта
Лизине. Карта розташування: Україна
Лизине
Лизине
Лизине. Карта розташування: Луганська область
Лизине
Лизине
Мапа
Мапа

Площа села 671,5 га.[2]

Історія

ред.

На початку XVIII століття, після азовських походів Петра I ці землі були віддані князю Борису Куракіну. Інтенсивний процес заселення земель відбувався в період 1734—1760 років. Олександр Борисович Куракін розводив на цих землях овець та велику рогату худобу, давав притулок кріпакам-утікачам з України та Росії, козакам з Київської, Полтавської та Чернігівської губернії заради заселення спустошених придушенням повстання Булавіна земель. Одним таким козаком, що заснував хутір на березі річки Козинка, був Лизенко.[2]. Офіційною датою заснування села вважається 1765 рік. Одна з легенд фольклорної топонімії стверджує, що князь Куракін влаштовував гучні гульбища на які з ближніх сіл привозили вродливих дівчат-танцівниць. Деяким із них Олександр дарував хутори: Лізі — Лізин хутір, Тетяні — Танюшівку. Після численних протестів бідуючих селян Куракін був змушений 1804 року продати власні маєтки в двох десятках хуторів, у тому числі й Лизиному[2]. 1804 року на хуторі по лівому березі річки Козинка налічувалось 40 дворів, а на хуторі Кризькому, по правому берегу — 8 дворів[3].

Рада селянських депутатів створена в грудні 1917 року. У 1930 році, під час примусової колективізації, створено колгосп імені «Карла Маркса». Партійний (ВКП(б)) і комсомольський осередки створені в 1935 році.

Під час Голодомору 1932—1933 років за архівними даними в селі загинуло 118 осіб[4]. Під час Голодомору селяни вимирали цілими родинами.

У роки Другої світової війни на фронтах воювало 108 жителів села. За мужність і героїзм 98 жителів села нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. 87 осіб не повернулися з полів битв. З липня 1942 року по 19 січня 1943 року село було окуповано німецькими військами. На місці запеклих боїв лизяни досі знаходять снаряди.

Населення

ред.

Населення становить 521 осіб, 190 дворів.

1885 року в колишньому державному селі Білокуракинської волості Старобільського повіту мешкало 1032 особи, було 147 дворових господарства[5]. У 1914 році в селі проживало 1648 осіб[6]. На середину XX століття у селі мешкало 625 осіб, налічувалось 193 двори.

Вулиці

ред.

У селі існують вулиці: Гагаріна, Пушкіна, Радянська, Шевченка.

Економіка

ред.

За радянських часів тут розташовувалась центральна садиба колгоспу «Прогрес», створеного в 1965 році. За ним було закріплено 4643 га сільськогосподарських угідь, з них 2781 га орної землі. Основним напрямком господарства було виробництво м'ясо-молочної продукції.

На розпайованих землях до збанкрутування господарювало СТОВ Прогрес, близько 70 працюючих. Вирощування зернових, технічних культур, виробництво молока та м'яса.

Транспорт

ред.

Розташоване за 10 км від районного центру і за 13 км від залізничної станції Білокуракине на лінії Валуйки — Кіндрашівська-Нова[2].

Культура

ред.

У селі в 1991 році збудована двоповерхова восьмирічна школа на 200 учнів, у якій навчається 37 учнів[2]. Працює сільський клуб із залом на 250 місць, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий комбінат, їдальня, побутова майстерня, магазин, відділення зв'язку. За роки дев'ятої п'ятирічки (19711975) в селі було зведено близько 50 житлових будинків.

Станом на 2013 рік в Лизинській неповній загальноосвітній школі навчається учнів в 7 класах, кількість персоналу становить 11 чоловік, директор Молчанова Неля Василівна[7].

У селі діє дитячий навчальний заклад «Барвінок»[8].

Пам'ятники

ред.

У центрі села споруджено пам'ятник з меморіальною дошкою, на якій вказані прізвища загиблих у війні — «Над загиблим другом», автор видатний радянський скульптор-монументаліст Є. В. Вучетич. Споруджений також пам'ятник на могилі воїнів, полеглих в боях за визволення села від німецьких загарбників — «Скорботна мати»[2].

Церква

ред.

У селі на найвищому пагорбі, у самому центрі, була дерев'яна церква Воскресіння Христового, збудована на кошти прихожан[9]. При церкві була дзвіниця, діяла школа. До сьогодні не збереглась. Нижче церкви жив священик із своєю родиною. Зараз на тому місці знаходиться поштове відділення. Із початком колективізації у 1923—1924 роках церкву розібрали на будівельний матеріал. У 1964 році на тому місці побудували Будинок культури[2]. Станом на 2016 рік настоятелем храму служить ієрей Володимир Білієнко[10].

Відомі особистості

ред.

За сумлінну працю 59 чоловік нагороджені орденами і медалями СРСР. Вчителька восьмирічної школи А. Р. Вірченко — орденом Леніна.

У селі в дитинстві проживав майбутній український політик Олег Ляшко[11].

Цікаві місця

ред.

На землях Лизинської сільської ради, на місці покинутого села Самсонівка, навколо Самсонівського ставу в 1995 році утворено ландшафтний заказник Самсонівська заводь[12].

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. За Всеукраїнським переписом 2001 року.
  2. а б в г д е ж Міста і села України. Луганщина: історико-краєзнавчі нариси / Упорядник В. В. Болгов. — К: Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2012. — 472 с. — ISBN 978-966-8153-83-9
  3. (рос.) Экономические примечания на Старобельский уезд, 1804 / Сост. С. А. Сычева. – Х., 2008. – 168 с.
  4. Михайличенко В. В., Борзенко М. О., Жигальцева В. Л. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Луганська область. [Архівовано 25 серпня 2010 у Wayback Machine.] — Луганськ: Янтар. — 2008. — 921 с.
  5. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  6. Харьковскій календарь на 1914 годѣ. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914. VI+86+84+86+26+116+140+44 с.(рос. дореф.)
  7. Лизінська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів [Архівовано 7 жовтня 2013 у Wayback Machine.] Білокуракинської районної ради Луганської області. Інформаційна система управління освітою. Луганська область.
  8. Дошкільний навчальний заклад «Барвінок» [Архівовано 7 жовтня 2013 у Wayback Machine.] Білокуракинський район, село Лизине. Інформаційна система управління освітою. Луганська область.
  9. Православные храмы и монастыри Харьковской губернии 1681—1917. Альбом-каталог. — Х.: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2007. ISBN 978-966-8246-73-9
  10. (рос.) Белокуракинское благочиние [Архівовано 2016-08-15 у Wayback Machine.] — Северодонецка епархия Украинской Православной Церкви Московского Патриархата.
  11. Тьотя Галя. Дуже її люблю. Під час поїздки на Луганщину викроїв час заїхати до неї і дяді Васі. Facebook. Олег Ляшко. 6 жовтень 2014. Процитовано 8 листопада 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  12. Природно-заповідний фонд Луганської області [Архівовано 26 грудня 2014 у Wayback Machine.] / О. А. Арапов, Т .В. Сова, В. Б. Фєрєнц, О. Ю. Іванченко. Довідник. — 2-е вид. доп. перер. — Луганськ: ВАТ «ЛОД». — 168 с.

Література

ред.
  1. Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968.

Посилання

ред.