Вікіпедія

Леонор Фіні

аргентинська художниця, дизайнер і письменниця
Не плутати з Леонорою Фані — італійською кіноакторкою.

Леонор Фіні (фр. Leonor Fini; 30 серпня 1908(19080830), Буенос-Айрес — 18 січня 1996, Париж) — аргентинська художниця.

Леонор Фіні

Народження 30 серпня 1907(1907-08-30)[1][2][…]
Буенос-Айрес, Аргентина[1][4][…]
Смерть 18 січня 1996(1996-01-18)[1][6][…] (88 років)
  Обервільє[7]
Поховання Q48193674?[8]
Країна  Аргентина
 Франція[9]
Жанр натюрморт[5][10], фігуративізм[5], портрет[5][10], анімалістика[5] і фігуркаd[10]
Діяльність художниця, ілюстратор, художниця по костюмах, дизайнерка прикрас, авторка, сценографка, гравірувальниця, дизайнерка, письменниця, мисткиня
Напрямок сюрреалізм[11][10]
Роботи в колекції Тейт, Музей мистецтва Метрополітен[12], Музей образотворчих мистецтв, Vanderbilt Museum of Artd, Паризький міський музей сучасного мистецтва, Королівські музеї витончених мистецтв[13], Національний музей образотворчого мистецтва[14], Нова національна галерея, Print Collectiond[15] і Женевський музей мистецтва і історії
Сайт leonor-fini.com
CMNS: Леонор Фіні у Вікісховищі

Біографія ред.

Леонор Фіні була дочкою Мальвіни Браун Дубіч, що народилася у Трієсті, мати якої мала південнослов'янських, німецьких і венеціанських предків, а батько був з Сараєво. Сім'я батька Фіні походить з Беневенто. Народилася в Буенос-Айресі, її батько тероризував сім'ю, і коли Леонор виповнився рік, мати разом з нею втекла на батьківщину.

Дитинство і юність Леонор провела в Трієсті. У віці 17-ти років вона вперше показала свої роботи в галереї Трієста, в той час Фіні остаточно покинула дім, щоб повністю віддатися мистецтву. Вона відвідувала музеї, вивчала творчість майстрів Ренесансу, маньєризму і романтизм. Виступаючи проти суворої системи в освіті, Фіні ніколи не відвідувала мистецькі навчальні заклади. З 1925 року жила в Мілані, у 1933 році переїхала в Париж. У 1929 році в міланській галереї Барбаруа відбулася її перша персональна виставка. Увійшла в коло сюрреалістів, брала участь у їх Лондонській (1936 рік) і Нью-Йоркській (1938 рік) групових виставках, але не ототожнювала себе з сюрреалістським рухом, завжди і у всьому залишаючись самостійною.

Творчість ред.

Крім портретів, фантастичного живопису і графіки з сильними еротичними мотивами, Фіні писала прозу, займалася дизайном, книжковою ілюстрацією («Квіти зла» Бодлера, «Аврелія» Нерваля, вірші Едгара По, Книга Монелли Марселя Швоба, романи де Сада, «Історія О» Поліни Реаж, «Собор любові» О. Паніцци), працювала в театрі з Джорджо Стрелером, Хорхе Лавеллі, Джорджем Баланчиним, дружила з Алидою Валлі. Балет «Сон Леонор» за її лібрето, з її декораціями і костюмами на музику Б. Бріттена поставив Фредерік Аштон (1949 рік).

Була художником по костюмах у фільмі Фелліні «Вісім з половиною».

Фіні присвячений документальний фільм бельгійського кінорежисера Кріса Верморкена (1991 рік).

Примітки ред.

  1. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #11868728X // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ Leonor Fini — 2008.
  3. ↑ а б Leonor Fini — OUP, 2006. — ISBN 978-0-19-977378-7
  4. ↑ https://hedendaagsesieraden.nl/2019/11/20/leonor-fini/
  5. ↑ а б в г д https://doi.org/10.1093/benz/9780199773787.article.B00064375
  6. ↑ Léonor Fini
  7. ↑ https://deces.matchid.io/id/boezfZTpdcIh
  8. ↑ https://www.bertrandbeyern.fr/spip.php?article883
  9. ↑ http://www.artnet.fr/artistes/leonor-fini/
  10. ↑ а б в г https://rkd.nl/explore/artists/28044
  11. ↑ https://www.britannica.com/biography/Leonor-Fini
  12. ↑ https://www.metmuseum.org/art/collection/search/482660
  13. ↑ https://www.fine-arts-museum.be/nl/de-collectie/artist/fini-leonor-1
  14. ↑ https://www.bellasartes.gob.ar/
  15. ↑ https://web.archive.org/web/http://wallachprintsandphotos.nypl.org/catalog/329989

Література ред.

  • Genet J. Lettre à Léonor Fini. Paris: Loyau, 1950.
  • Pierre de Mandiargues A. Masques de Leonor Fini.Paris: La Parade/André Bonne, 1951.
  • Brion M. Leonor Fini et son Oeuvre. Paris: Jean-Jacques Pauvert, 1955.
  • Jelenski C. Leonor Fini. Lausanne: Clairefontaine, 1968.
  • Alvarez J. Le livre de Leonor fini. Peintures, dessins, écrits, notes de Leonor Fini. Lausanne: La guilde de Livre, 1975.
  • Guibbert J.P. Leonor Fini: Graphique . Lausanne: Clairfontaine, 1976.
  • Dedieu J.-C. Leonor Fini. Fêtes. Secrèts. Dessins. Paris: Editions du Regard, 1978.
  • Gauthier X. Leonor Fini. Paris: Le Musée de Poche, 1979.
  • Audiberti J. et al. Leonor Fini. Paris: Hervas, Paris, 1981.
  • Borgue P. Leonor Fini ou le théâtre de l'imaginaire. Paris: Lettres Modernes, 1983.
  • Chadwick W. Women Artists and the Surrealist Movement. New York: Thames & Hudson Inc., 1985.
  • Godard J. Leonor Fini, ou, Les metamorphoses d'une oeuvre. Paris: Le Semaphore, 1996.
  • Selsdon E. Leonor Fini. Bournemouth: Parlstone, 1999.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Леонор_Фіні&oldid=41496590