Жінки у джазі

джаз-виконавиці, авторки пісень, композиторки та лідерки гуртів

Жінки у джазі сприяли його розвитку протягом багатьох епох історії джазу як виконавиці і композиторки, авторки пісень та лідерки гуртів. У той час, як Біллі Голідей та Елла Фіцджеральд славилися джазовим співом, інші мисткині досягли значно меншого визнання за свій внесок як композиторки, лідерки гуртів чи виконавиці гри на музичних інструментах. Серед помітних джазових постатей — піаністка Ліл Гардін Армстронг та авторки джазових пісень Ірен Гіггінботам та Дороті Філдс.

Біллі Голідей, американська джазвумен

Історія ред.

На піку виборчого права для жінок з ратифікацією дев'ятнадцятої поправки до Конституції США 18 серпня 1920 р. та розвитком вільної особистості жінки заявили про себе в суспільстві. У «Епоху Джазу» жінки брали значну участь у робочій силі після завершення Першої світової війни, що надало їм ширшої незалежності. З точки зору соціального життя та розваг для жінок існувало набагато більше можливостей. Такі ідеї, як рівність чи більш вільне вираження сексуальності поширювалися, і жінки перейняли ці нові ролі. У 1920-х багато відомих музиканток заявили про себе, серед них і афроамериканська виконавиця блюзу Бессі Сміт (1894—1937), яка надихнула співачок більш пізніших епох, включаючи Біллі Голідей (1915—1959) та Дженіс Джоплін (1943—1970).[1] У 1920-х жінки, що виконували джазову музику, не були відомими, а жінки, що грали джазову інструментальну музику — були навіть ще рідкіснішим явищем. Мері Лу Вільямс, відома грою на фортепіано, вважається матір'ю джазу завдяки внеску нових тонів своїм співом під час гри.[2]

 
Елла Фіцджеральд, американська джазова співачка

Лові Остін (1887—1972) була фортепіаністкою та лідеркою гурту. Піаністка Ліл Гардін Армстронг (1898—1971) спочатку була членкинею гурту King Oliver разом з Луї Армстронгом і продовжувала грати на фортепіано у складі його гурту «Гаряча п'ятірка», а потім і в його наступному гурті «Гаряча сімка».[3] Трубачка Валайда Сноу (1904—1956) стала настільки відомою, що її називали «Маленьким Луї».[4] Лише в 30-40-х багато джазових співачок, таких як Біллі Голідей, були визнані успішними артистками у світі музики. Музика Біллі Голідей набула розголосу саме після часів Великої депресії. Голлідей разом з кількома чоловіками-виконавцями надала нового звучання джазу, що пізніше стало відомим як свінг-музика. Цей стиль залучав інструменти так потужно, і згодом багато артистів теж почали використовувати музику на додаток до співів.[5] Жінки наполегливо прагнули зробити свої імена відомими у музичній індустрії та прокласти шлях для багатьох інших мисткинь.

Попри те, що написання джазової музики вже давно є сферою, де домінували чоловіки, кілька помітних джазових виконавиць подолали цей спротив. Ірен Хіггінбот (1918—1988) написала майже 50 пісень, найвідоміша — «Серце, з добрим ранком».[6] Енн Роннелл (1905—1993) відома хітом 1932 року «Верба плаче за мною» та піснею Діснея 1933 року «Хто боїться Великого поганого вовка?». Дороті Філдс (1905—1974) написала тексти для понад 400 пісень, деякі з яких були виконані Дюком Еллінгтоном. Вона також є співавторкою пісні «Як ти виглядаєш сьогодні» з Джероном Керном, що отримала 1936 року Оскар за найкращу пісню до фільму, і співавторкою кількох джазових стандартів з Джиммі Макг'ю, наприклад, «Точно так, як ти», "На Сонячній стороні вулиці" та «Я не можу дати тобі нічого, крім любові, дитино».

Найвідоміша пісня Ліл Гардін Армстронг, «Стріттін з барбекю», була записана 500 разів. Інші її видатні пісні — «Doin 'the Suzie Q», «Just for a Thrill» та «Bad Boy».[6] Біллі Голідей, більш відома як співачка, також є співавторкою композицій «God bless the Child» та «Don't explain» разом з Артуром Герцогом-молодшим і блюзової пісні "Тонко і непомітно".

Активізм ред.

 
Ніна Сімон у 1965 році

У ранні часи розвитку джазу чоловіча стать вважалася перевагою, що змушувало жінок у джазі боротися за своє визнання. Музикантки почали виокремлювати дискусію про нерівність від музичного аспекту, застосовуючи ті самі поняття, щоб стати активістками. Кілька жінок в джазі були феміністками та / або аболіціоністками. У період з 1920-х до 50-х багато темношкірих джазових артисток почали частіше співати в стилі R&B блюзу та народного джазу.

Ніна Сімон стала прецедентом, створивши новий стиль джазу, помітний і в часи руху за громадянські права. Останній досяг свого піку наприкінці 1950-х і продовжився до 60-х. У 1964 році Сімон виступила у Карнегі Голл перед цілком білою публікою. Однією з пісень, яку вона виконала, стала «Міссісіпі Годдам», що висвітлювала расову несправедливість щодо темношкірих, які живуть у Міссісіпі, Алабамі та Теннесі.[7] І хоча аудиторія була цілком білою, багато хто відповідали із зацікавленністю та занепокоєнням, але не критикою, що додало нашарувань культурі джазу в епоху громадянських прав. Джаз став об'єднуючою концепцією серед контрастних рас та культур, і популярні гімни Сімон продовжували висвітлювати проблеми, пов'язані з Рухом за громадянські права та несправедливості.[8]

Інша видатна співачка Біллі Голідей висловила ефективну концепцію Руху за громадянські права у своїй пісні «Дивний фрукт».[9] Через емоційну та метафоричну розповідь пісня Голідей зображує бачення та сувору реальність темношкірих, яких лінчували через расизм. Голідей виконувала пісню майже щовечора, коли виходила на сцену, тим самим перетворивши її у популярну мелодію. Поступово ця пісня почала асоціюватися з протестами за громадянські права, її часто використовували відомі активісти, такі як Малколм Ікс[10].

Композиторки та музикантки ред.

Історично більшість відомих виконавиць джазу складали співачки, серед яких Елла Фіцджеральд (1917—1996), Біллі Голідей, Бебі Естер, Кармен Макрі (1920—1994), Дайна Вашингтон (1924—1963), Сара Вон (1924—1990), Бетті Картер (1929—1998), Аніта О'Дей (1919—2006), Еббі Лінкольн (1930—2010), Ненсі Вілсон (1937—2018), Діана Шуур (1953 р.н.), Даяна Кролл (1964 р. н.) та Гретхен Парлато (1976 р.н.). Однак у той час було й багато помітних виконавиць гри на музичних інструментах. Вони є композиторками і лідерками гуртів:

Також існували цілком жіночі джазові колективи, такі як International Sweetharts of Rhythm.

Перепони ред.

За словами Джессіки Дюшен, авторки музики для лондонського The Independent, жінок-музиканток «занадто часто судять за їхні виступи, а не за талант», і вони стикаються з тиском «виглядати сексуально на сцені та на фотографіях».[11] Дюшен пише, що, хоча «тут є музикантки, які відмовляються грати на свій вигляд, … ті, хто, так роблять, як правило, мають більший успіх». За словами редакторки BBC Radio 3 Великої Британії Едвіни Волстенкрофт, музична індустрія вже давно відкрита для виконавиць, проте жінки набагато рідше займають владні посади, наприклад, лідерок гурту.[12] У той час, як у популярній музиці є багато співачок, що записують пісні, все ще надто мало жінок за аудіоконсоллю, які б виступали у ролі продюсерок, чи тих, хто керують процесом запису.[13]

«Лише деякі з багатьох авторок пісень в Америці домоглися того, щоб наприкінці 19 — початку 20 століть їхню музику опублікували та почули».[14] За словами Річарда А. Ребліна та Річарда Г. Бейла, «відсутність згадки про жінок-авторок пісень — це кричуща та бентежна прогалина у нашій музичній спадщині». Жінки «намагалися писати та випускати музику у чоловічому світі 20-го століття» Tin Pan Alley. До і навіть після 1900 року очікувалося, що «жінки будуть виконувати музику, але не робити музику». У 1880 році чиказький музичний критик Джордж П. Аптон написав «Жінки в музиці», де стверджував, що «жінкам не вистачає вродженої творчості для створення хорошої музики» через «біологічну схильність». Пізніше було схвалено, що жінки отримуватимуть роль у музичній освіті. Вони були включені в сферу «настільки, що жінки домінували в музичній освіті протягом другої половини ХІХ століття і до 20 століття». «Світська музика в Америці до 1825 року показує лише близько 70 доробків, сворених жінками». У середині 19 століття з'явилися знатні жінки-авторки, серед яких Фаустіна Гассе Годжес, Сьюзен Паркгерст, Огюста Браун та Маріон Дікс Салліван. До 1900 року було набагато більше авторок пісень, але «багато хто все ще змушені були використовувати псевдоніми чи ініціали», щоб приховати стать.

Останнім часом жінки використовують джазову музику як рух опору та обізнаність інших щодо сексизму та мізогінії у джазовій індустрії. Група жінок «We Have a Voice Collective» має на меті привернути увагу та вдячність до жінок, пов'язаних із джазовою музикою минулого та сьогодення.[15]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Ward, Larry F. «Bessie», Notes, Volume 61, Number 2, December 2004, pp. 458—460 (review). Music Library Association.
  2. Howzie, Margaret. Jazz Profiles. NPR. Архів оригіналу за 22 березня 2019. Процитовано 20 квітня 2019.
  3. Borzillo, Carrie, «Women in Jazz: Music on Their Terms--As Gender Bias Fades, New Artists Emerge», Billboard 108:26 (29 June 1996), pp. 1, 94–96.
  4. Richard Williams, «Trumpet queen» [Архівовано 1 березня 2020 у Wayback Machine.] (review of Valaida by Candace Allen), The Guardian, 14 February 2004.
  5. Gioia, Ted. Jazz in the World. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization. Архів оригіналу за 15 травня 2019. Процитовано 22 квітня 2019.
  6. а б Ted Gioia, «Five women songwriters who helped shape the sound of jazz» [Архівовано 15 вересня 2016 у Wayback Machine.], OUP Blog, 12 March 2013. Accessed on 15 October 2015.
  7. Bennion, Rob. Jazz Music and the Civil Rights Movement. Gold Standard. Архів оригіналу за 6 травня 2019. Процитовано 6 травня 2019.
  8. Hunger, Max. Influential Women in Jazz. DW. Архів оригіналу за 1 травня 2019. Процитовано 28 квітня 2019.
  9. Verity, Michael. Jazz and the Civil Rights Movement. Thought Co. Архів оригіналу за 6 травня 2019. Процитовано 6 травня 2019.
  10. Wright-Mendoza, Jessie. How Jazz and the Civil Rights Movement Came Together in the 1960s. Blank on Blank. Архів оригіналу за 7 травня 2019. Процитовано 6 травня 2019.
  11. «Classical music's shocking gender gap» [Архівовано 23 листопада 2015 у Archive.is], CBC Music, 19 March 2014.
  12. Jessica Duchen, «Why the male domination of classical music might be coming to an end» [Архівовано 30 вересня 2021 у Wayback Machine.], The Guardian, 28 February 2015.
  13. Ncube, Rosina (September 2013). Sounding Off: Why So Few Women In Audio?. Sound on Sound. Архів оригіналу за 24 квітня 2016. Процитовано 1 березня 2020.
  14. «In Search of Women In American Song; A neglected musical heritage» [Архівовано 4 лютого 2019 у Wayback Machine.], Parlor Songs.
  15. Russonello, Giovanni. Women Fighting Sexism in Jazz Have a Voice. And Now, a Code of Conduct. Архів оригіналу за 1 квітня 2019. Процитовано 15 квітня 2019.

Посилання ред.