Жан-Батист Шарко

французький полярний дослідник, океанограф, медик і спортсмен

Жан-Батист Огюст Етьєн Шарко (фр. Jean-Baptiste Etienne Auguste Charcot; 15 липня 1867, Неї-сюр-Сен — 16 вересня 1936) — французький полярний дослідник, океанограф, медик і спортсмен. Син відомого лікаря-психіатра Жана Мартена Шарко.

Жан-Батист Шарко
фр. Jean-Baptiste Charcot
Jean-Baptiste Charcot.jpg
Народився 15 липня 1867(1867-07-15)[1][2][…]
Нейї-сюр-Сен[4]
Помер 16 вересня 1936(1936-09-16)[1][3][…] (69 років)
Borgarfjörðurd, Вестурланд, Ісландія
Поховання Цвинтар Монмартр
Громадянство
(підданство)
Flag of France.svg Франція
Діяльність лікар, мандрівник-дослідник
Галузь лікар
Alma mater Ельзаська школаd
Знання мов французька[1]
Заклад Практична школа вищих дослідженьd
Членство Французька академія наук, Морська академіяd, Паризька медична академія і Бельгійська королівська академія медициниd
Батько Жан-Мартен Шарко
Брати, сестри  • Marie Waldeck-Rousseaud
У шлюбі з Jeanne Hugod і Meg Cléry-Charcotd
Нагороди
Олімпійські нагороди
Вітрильний спорт
срібло Париж   1900 до 0,5тонн
срібло Париж   1900 до 0,5тонн

БіографіяРедагувати

Ранні рокиРедагувати

Після закінчення школи і аж до смерті свого батька 1893 року Шарко-молодший багато асистував йому в його медичній роботі, об'їхав безліч країн (зокрема побував і в Росії, де він перебував зі своїм батьком, запрошеним на консультацію до імператорського двору)[6][7]. 1888 року служив фельдшером у підрозділі альпійських стрільців.

 
5 квітня 1896 року. «Стад Велодром», Курбевуа. Фінал чемпіонату Франції з регбі[ru] 1895—1896

1895 року він захистив дисертацію доктора медицини «Прогресуюча м'язова дистрофія». Одночасно Шарко багато займався спортом (бокс, фехтування) і 1896 року став чемпіоном Франції з регбі в складі клубу «Олімпік де Парі» (пізніше влився в «Расінг 92»), засновником якого він з друзями і був. У фіналі чемпіонату Франції з регбі, що відбувся 5 квітня 1896 року на стадіоні «Стад Велодром» в Курбевуа, з рахунком 12-0 обіграли команду «Стад Франсе»[8][9][10][11]. 1896 року Шарко одружився з Жанною Гюго (внучкою Віктора Гюго) після того, як вона розлучилася з Леоном Доде.

1892 року Шарко придбав свою першу яхту і потім поступово нарощував габарити своїх вітрильних суден і досвід керування ними. 1901 року він провів низку океанографічних досліджень в околицях Гебридських, Шетландських і Фарерських островів, 1902 року отримав звання морського офіцера і доплив до Ісландії й острова Ян-Маєн на своїй шхуні «Роз-Марі». За його словами, перебуваючи біля цього острова, «простий мореплавець» з першого погляду полюбив полярні райони і вирішив зайнятися їх дослідженням, для чого йому необхідно було завести справжнє судно, здатне витримати полярні випробування[6].

1900 року Шарко взяв участь в літніх Олімпійських іграх 1900 серед човнів водотоннажністю до 0,5 тонни у вітрильному спорті на човні «Quand-Même». Спільно з Робером Лензеле[fr] і ще двома учасниками він прийшов в обох гонках другим і двічі виграв срібні медалі.

Перша антарктична експедиціяРедагувати

 
Шхуна «Француз»

1903 року Шарко очолив французьку антарктичну експедицію на трищогловій шхуні «Француз» (фр. Français), побудованій на верфі Сен-Мало. Це міцне трищоглове судно мало 32 метри довжини (250 реєстрових тонн), було обладнане обшитим бронзою форштевнем. За задумом Шарко вона покликана була не різати лід, на зразок округлого ножа, а ніби «підійматися» на крижаний покрив моря і трощити його своєю масою, оскільки його допоміжний двигун, придбаний при нагоді у зв'язку з нестачею коштів, розвивав потужність всього 125 к. с.[6] Спочатку Шарко хотів зайнятися дослідженням Північного Льодовитого океану і, в зв'язку з цим, готував експедицію в Арктику, до Північного полюса. Він мав намір дійти до архіпелагу Нова Земля і спробувати обійти його влітку 1903 року[6]. Однак ці плани були скориговані у зв'язку з активними дослідженнями Антарктиди, розпочатими в ці роки іншими країнами, що викликало стурбованість урядових, ділових та наукових кіл Франції, які побоювалися того, що країна може опинитися обіч у сфері закріплення своїх територіальних інтересів за можливого розділення материка[12]. Справа в тому, що в період з 1901 по 1903 рік відбулося кілька важливих експедицій, здійснених представниками великих держав, що прагнули закріпити за собою ті чи інші сектори материка. Цей час отримало назву «антарктичний рік», а письменник Жорж Блон[ru] схарактеризував його як «гігантське ралі по південних холодних морях»[13]. Крім того, в цей час багато хто був стурбований долею експедиції Отто Адольфа Еріка Норденскьольда[6][5][14]. У зв'язку з нестачею коштів Шарко був змушений продати картину Фрагонара з колекції батька і, як він говорив пізніше, «займався жебрацтвом», роблячи малорезультативні демарші в пошуках допомоги в різних урядових установах і міністерствах. Необхідна підтримка була надана Стефаном Лозані, директором паризької газети «Матен» (фр. Le Matin), який виділив 150 000 франків[6][15]. Восени 1903 року на своєму судні Шарко на чолі експедиції, що складалася з дев'ятнадцяти членів, вирушив у Південну півкулю, де на підході до Буенос-Айресу зустрівся з кораблем Адольфа Еріка Норденскьольда, який благополучно повертався до Європи. Французи вирішили продовжити свою антарктичну подорож, і шведи подарували команді Шарко своїх їздових собак. У порту міста Пунта-Аренас, розташованому на Вогняній Землі, французи придбали розбірний будиночок для зимівлі[16]. 1 лютого 1904 року судно ввійшло в антарктичні води в районі Південних Шетландських островів[17]. Потрапивши в південний полярний шторм, судно пришвартувалося в зручній бухті Вондел на однойменному острові, в західній частині Землі Ґреяма, де команда благополучно перенесла зимівлю, побудувавши на березі будинок і склади[16][18]. Перші собаки команди накинулися на пінгвінів і влаштували справжню бійню. Птахи кинулися шукати допомоги у людей, притискаючись до їхніх ніг. Шарко наказав перешкодити таким розправам, але багатьох скалічених пінгвінів довелося прикінчити, щоб припинити їхні муки — таким чином було поповнено запас провіанту[18]. В ході зимівлі Шарко, який взяв в експедицію чарівний ліхтар, проводив сеанси «кіно», концерти і читав лекції на організованих ним вечірніх курсах[18]. Французи покинули бухту Вондела 25 грудня 1904 року і взяли курс на південь. 15 січня 1905 року судно проходило недалеко від айсберга і напоролося на приховану під льодом скелю, яка пробила обшивку, і в трюм стала прибувати вода. Після проведених ремонтних робіт (весь цей час воду доводилося відкачувати вручну) команда в повному складі 4 березня 1905 прибула в аргентинський Пуерто-Мадрін[es], де їм сказали, що вони вже значилися в списках зниклих безвісти. Через ушкодження судно не могло перетнути Атлантичний океан, і його викупила Аргентина, після ремонту воно використовувалося для постачання антарктичних портів. Шарко і його екіпаж пересіли на вантажно-пасажирське судно «Альжері»[19]. Для зустрічі команди Шарко в Танжер був відправлений французький крейсер «Ліну», щоб доставити їх у Тулон. Коли вони прибули до Парижа, на пероні їм влаштували урочисту зустріч, на якій були присутні кілька членів уряду і ціла група вчених[19]. В цілому експедиція тривала близько двох років, Шарко досліджував і описав близько 1000 кілометрів берегової лінії в районі островів Палмер і Біско біля Антарктичного півострова (крім іншого, він дав назву морю Беллінсгаузена і Землі Лубе) і привіз 75 ящиків матеріалів та експонатів для паризького Музею природної історії[16]. Ця подорож набула міжнародної популярності, а в пресі шанобливо писали про першу французьку експедицію в Антарктиду з часів Дюмон-Дюрвіля, який відкрив 1840 року Землю Аделі[19]. Після повернення до Франції Шарко розлучився з дружиною.

Друга антарктична експедиціяРедагувати

1907 року Шарко почав планувати нову антарктичну експедицію і для цього на верфі в Сен-Мало замовив будівництво нового судна. Це був «Пуркуа Па?» — трищогловий барк, призначений для полярних експедицій, обладнаний двигуном, з трьома лабораторіями і бібліотекою. Барк був спущений на воду 18 липня 1908 року. У 1908—1910 роках Шарко провів другу антарктичну експедицію, в ході якої, крім усього іншого, відкрив острів Шарко[en] (близько 630 км², за 80 км від Землі Олександра I), названий ним на честь свого батька. Експедицією було досліджено острови Земля Ґреяма і Земля Олександра I. Між цими островами було відкрито протоку, яку назвали на честь російського вченого-океанографа Ю. М. Шокальського. Дослідники виявили шестипроменеву губку Scolymastra joubini, організм з найбільшою тривалістю життя у тваринному світі (до 10 тис. років).

Пізні рокиРедагувати

1911 року «Пуркуа Па?» передали Вищій практичній школі, де він став плавучою лабораторією, а Шарко став директором цієї школи.

З початком Першої світової війни Шарко спочатку служив у морському госпіталі в Шербурі, але вже 1915 року отримав під командування протичовновий корабель (спершу британський, оскільки Франція не мала своїх, а потім французький, коли такий був побудований) і до кінця війни займався протичовновою обороною біля берегів Бретані і Нормандії, був нагороджений орденами Франції та Великої Британії.

 
Обеліск пам'яті Жана-Батиста Шарко. Іттоккортоорміїт, Гренландія

Після закінчення війни в 1918—1925 роках Шарко займався літологічними дослідженнями в європейських морях і прилеглих районах Атлантики, потім вивчав східне узбережжя Гренландії, 1928 року брав участь у пошуках зниклої експедиції Руаля Амундсена, в 1934—1936 роках знову працював у Гренландії, займаючись підготовкою матеріалів для експедиції етнографа і дослідника Поля Еміля Віктора[fr] вглиб острова. Повертаючись із Гренландії, після заходу в Рейк'явік, 16 вересня 1936 року судно потрапило в шторм і затонуло на рифах біля берегів Ісландії, врятувався лише один матрос. Жан-Батист Шарко, який загинув у морі, 12 жовтня був похований на паризькому кладовищі Монмартр.

ВизнанняРедагувати

Книги ШаркоРедагувати

  • Voyage au pôle Sud (1903—1905), Librairie Gelly, 1971
  • Le «Pourquoi pas?» Dans l'Antarctique 1908—1910, Arthaud, Paris, 1996, ISBN 2-7003-1088-8
  • La Mer du Groenland, GNGL Productions, 1998. ISBN | 2-9133623-00-X

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. база даних Léonoreministère de la Culture.
  3. а б Comité des travaux historiques et scientifiques — 1834.
  4. http://www.south-pole.com/p0000095.htm
  5. SNAC — 2010.
  6. а б в г д е Блон, 1993, с. 374
  7. Kahn, Serge. Jean-Baptiste Charcot : explorateur des mers, navigateur des pôles. — Grenoble, Glénat, coll. " La Société de géographie présente… ". — 2006. — P. 26. — 191 p. (ISBN 978-2-723-45250-2, OCLC 421339925)
  8. Ligue Nationale de Rugby : le championnat. web.archive.org. 2008-12-06. Процитовано 2019-10-29. 
  9. Philip Dine. French Rugby Football: A Cultural History. — Bloomsbury Academic, 2001-07-01. — 250 с. — ISBN 9781859733226.
  10. Family tree of Jean-Baptiste Étienne Auguste CHARCOT (en). Geneanet. Процитовано 2019-10-28. 
  11. Jean-Baptiste Charcot | Dictionnaire prosopographique de l'EPHE. prosopo.ephe.fr. Процитовано 2019-10-28. 
  12. Трешников, 1963, с. 66
  13. Блон, 1993, с. 373
  14. Грушинский, 1988, с. 60—61
  15. Antarctic Explorers: Jean-Baptiste Charcot. www.south-pole.com. Процитовано 2019-10-28. 
  16. а б в Трешников, 1963, с. 67
  17. Блон, 1993, с. 375
  18. а б в Блон, 1993, с. 376
  19. а б в Блон, 1993, с. 378
  20. Rapport sur les circonstances du naufrage du "Pourquoi-pas?". www.pourquoi-pas.ch. Процитовано 2019-10-29. 

ЛітератураРедагувати

  • Блон, Жорж. Полярные моря // Великий час океанов. — М. : Славянка, 1993. — Т. 2. — 446 с. — ISBN 5-7922-0049-1.
  • Трешников А. Ф. История открытия и исследования Антарктиды. — М. : Государственное издательство географической литературы, 1963. — 430 с.
  • Грушинский Н. П., Дралкин А. Г. Антарктида. — М. : Недра, 1988. — 199 с. — ISBN 5-247-0090-0.
  • Эммануэль М. Почему бы и нет? / Март Эммануэль; Пер. с франц. В. Я. Голанта; Науч. ред. д-р геогр. наук А. Ф. Трешников. — Л. : Гидрометеоиздат, 1973. — 208 с. — 215 000 экз.

ПосиланняРедагувати