Елізабет Шварцкопф
Елізабет Шва́рцкопф (нім. Olga Maria Elisabeth Frederike Schwarzkopf; 9 грудня 1915, Яроцин, Польща — 3 серпня 2006, Шрунс, Австрія) — німецька співачка (сопрано). Британська піддана з 1953 року, кавалер Ордену Британської імперії з 1992 року. Прославилась своїми інтерпретаціями опер Моцарта і Штрауса, а також німецької камерної лірики.
| Елізабет Шварцкопф | |
|---|---|
 | |
| Основна інформація | |
| Дата народження | 9 грудня 1915[1][2][…] |
| Місце народження | Яроцин, Королівство Пруссія |
| Дата смерті | 3 серпня 2006[4][1][…] (90 років) |
| Місце смерті | Шрунс, Австрія |
| Поховання | Цумікон |
| Громадянство | Німеччина, Австрія[5] і Велика Британія[5] |
| Професії | оперна співачка, вчителька музики |
| Освіта | Берлінський університет мистецтв |
| Вчителі | Maria Ivogünd, Lula Mysz-Gmeinerd і Georg Vollerthund |
| Відомі учні | Stephan Genzd |
| Співацький голос | сопрано |
| Жанри | опера |
| Членство | Баварська академія витончених мистецтв |
| Партія | Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини |
| Заклад | Джульярдська школа[5] |
| Нагороди |      |
| У шлюбі з | Walter Legged[5] |
 Файли у Вікісховищі | |
Біографія і творчість
ред.Елізабет Шварцкопф народилася у 1915 році у місті Ярочин, біля Познані, у сім'ї вчителя чоловічої гімназії, викладача латині та давньогрецької мови. З дитинства займалася музикою і співом, виступаючи у гімназійських постановках. У 1934 вступила у Вищу музичну школу в Берліні. Брала уроки співу в угорської співачки М. Іфогюн. Дебютувала 15 квітня 1938 у Берліні у ролі одної з квіткових дів у «Парсіфалі» Вагнера.[6] Успіх прийшов до співачки завдяки партії Цербінетти у «Аріадні на Наксосі» Р. Штрауса.
Під час Другої світової війни співала перед німецькими військами. Це стало відомо у 1982 році, коли була опублікована дисертація австрійського історика Олівера Раткольба.[7] До цього моменту Шварцкопф заперечувала своє членство у нацистський партії, але після оприлюднення роботи Раткольба вона була вимушена визнати цей факт. У своєму листі в газету New York Times у 1983 рокові, вона пояснювала вступ у партію тем, що це було необхідно для продовження кар'єри.[8][9]
У 1942 Карл Бем запросив Шварцкопф у Віденську Державну оперу. Тут вона перейшла від колоратурних партій до більш «тяжких» партій для ліричного сопрано. Після Другої світової війни до їй прийшла світова слава. У 1947 вона брала участь у гастролях Віденської опери у Лондоні, а також вперше виступила на Зальцбургському фестивалі, де згодом стала сталою гостею. У 1951—71 жила у Лондоні, співала в найбільших оперних театрах Європи і США. У 1951 співачка брала участь в першому післявоєнному Байройтському фестивалі як солістка в Дев'ятій симфонії Бетховена і виконавиця партії Єви в «Нюрнбергських мейстерзінгерах». 11 вересня 1951 у Венеції Шварцкопф за наполяганням і підтримкою автора брала участь в прем'єрі опери Стравінського «Пригоди гульвіси». У 1952 вона виконала на сцені Ла Скала партію Маршальши у «Кавалері троянди» Штрауса, ця партія стала одним з її найбільших досягнень. Інші видатні ролі співачки — Донна Ельвіра в «Дон Жуані», Графиня у «Весілля Фігаро», Фьорділіджи у «Так чинять усі», Графиня Мадлен у «Каприччіо», Аліса Форд у «Фальстафі». У 1964 Шварцкопф вперше виступила у Метрополітен-Опера.[6]
У 1953 Шварцкопф вийшла заміж за продюсера великої британської звукозаписної компанії «EMI» Вальтера Легге.
З середини 1950-х років починає зростати слава Елізабет Шварцкопф як камерної співачки. Її репертуар включав у себе твори Баха, Глюка, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Брамса, Малера, Вольфа, Р. Штрауса, Гріга, Бріттена і багатьох інших композиторів. Важко переоцінити вклад співачки у популяризацію пісенної спадщини Гуго Вольфа.
Шварцкопф також записала кілька оперет І. Штрауса і Ф. Легара.
З оперною сценою співачка попрощалась 31 грудня 1971, останній концерт дала 17 березня 1979 року і закінчила свою кар'єру після смерті чоловіка 22 березня того ж року. З 80-х років Шварцкопф давала майстер-класи.
Елізабет Шварцкопф мала багато нагород, була почесним доктором декількох університетів.
Померла 3 серпня 2006 року від раку молочної залози у віці 90 років.
Примітки
ред.- ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #118612085 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ SNAC — 2010.
- ↑ http://arts.guardian.co.uk/news/obituary/0,,1836739,00.html?gusrc=rss&feed=6
- ↑ а б в г NNDB — 2002.
- ↑ а б Музыкальная энциклопедия / Гл. ред. Ю.В. Келдыш. — «Советская энциклопедия», 1982. — С. 299.
- ↑ Oliver Rathkolb: Politische Propaganda der amerikanischen Besatzungsmacht in Österreich 1945 bis 1950: Ein Beitrag zur Geschichte des Kalten Krieges in der Presse-, Kultur- und Rundfunkpolitik. Universität Wien, Wien 1982 (Dissertation). Див. також: Oliver Rathkolb. Führertreu und gottbegnadet: Künstlereliten im Dritten Reich. Wien: ÖBV, 1991. ISBN 3-215-07490-7. Див. також: Vgl. Fred K. Prieberg: Handbuch Deutsche Musiker 1933—1945 Kiel 2004, CD-ROM-Lexikon, S. 9461
- ↑ Bernstein, Adam (August 4, 2006). «Renowned Coloratura Soprano Elisabeth Schwarzkopf, 90». [Архівовано 4 листопада 2016 у Wayback Machine.](англ.) The Washington Post.
- ↑ By John Tagliabue, Special to the New York Times «Germans Explore Ties Of Musicians Of Nazis» [Архівовано 8 серпня 2019 у Wayback Machine.](англ.) Published: March 17, 1983
Література
ред.- Roger Hauert, Bernard Gavoty. Elisabeth Schwarzkopf. Frankfurt am Main, Kister 1957
- Walter Legge, Elisabeth Schwarzkopf. Gehörtes. Ungehörtes. Memoiren. München, Noack-Hübner 1982
- Alan Jefferson. Elisabeth Schwarzkopf. London, 1995
- Alan Sanders. Elisabeth Schwarzkopf. A Career on Record. Amadeus Press 1996, ISBN 0-931340-99-3
- У. У. Тимохин. Митця вокального мистецтва XX віку. Нариси о #котрий #видаватися співаках сучасності. Випуск 2. Москва, «Музика», 1983
- John Hunt. Her master's voice: concert register and discography of Dame Elisabeth Schwarzkopf, 1915—2006. Exeter: Short Run Press, 2006 (полная дискография #і реєстр концертної діяльності Е. Ш.)
Посилання
ред.- Шварцкопф // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.