До останнього подиху (повість)

До останнього подиху
Автор	Таїр Халілов
Мова	кримськотатарська
Переклад	Лідія Любимова

«До останнього подиху» — повість кримськотатарського письменника Таїра Халілова.

Історія написання ред.

Повість «До останнього подиху» написана у 1992 році. Перша публікація — 2003 р. у збірнику сучасної кримськотатарської прози «Самотній пілігрим». В основу повісті покладено реальні події депортації кримських татар з 18.05 по 21.05.1944 року з території Криму. Кримські татари—східноєвропейський тюркський народ, що історично сформувався в Криму (в XIII—XVII століттях). 8 квітня 1944 року розпочалася операція з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова. До завершення боїв 22 квітня в доповідній записці на ім'я Голови НКВС СРСР Л. Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної Армії. 10 травня Берія в листі очільнику держави Й.Сталіну запропонував виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану. 18-21 травня 1944 року проводилась депортація кримськотатарського народу з його історичної батьківщини — Криму.

Назва та епіграф ред.

Назва повісті вказує на вибір героя до останнього подиху залишатися Людиною, яку можна знищити, але не перемогти. Епіграфом до твору є цитата з повісті-притчі Гемінґвея «Старий і море»: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти». Це глибоко символічно, адже обидва «старі» (Бекир і Сантьяго) жили за принципом «людину можна знищити, а здолати не можна». Бекир, чоловік з поламаною тоталітаризмом долею, але з незламною людською гідністю. Бекир, навіть очікуючи розстрілу в камері приречених, зовсім не розкаюється. Він до останнього подиху залишається сильним.

Тема та проблематика ред.

Біографія старого уособлює трагедію кримськотатарського народу в тоталітарній державі. Тема повісті «До останнього подиху» — депортація кримських татар та свавілля влади на прикладі історії життя, боротьби та любові головного героя твору (синівської любові, чоловічої любові, батьківської любові), віддзеркалення в ній трагічної долі кримськотатарського народу. Таїр Халілов досліджує пограничні життєві стани, в яких герой не раз опиняється. Як письменник-екзистенціаліст Таїров зображує поворотні пункти у житті людини. Герой усвідомлює власну екзистенцію, відчуває себе вільною особистістю, здатною відкинути все те несуттєве і бере на себе відповідальність за наслідки.

Головна думка: несправедливість радянського тоталітаризму щодо 200-тисячного кримськотатарського народу; звеличення сили духу людини, її рішучості, незламності, гідності. Проблеми:

проблема двоїстості людської натури — розмова Бекира-хлопчика й Бекира-старого. Бекир-хлопчик стоїть на шляху самопізнання, Бекир-старий сягнув свого призначення і долю;
проблема самотності і старості: «Як погано на старості лишатись на самоті, особливо, коли ти смертельно хворий і немає кому подати навіть склянку води…» Звучить надія на спадкоємність поколінь.

Лейтмотив твору — опис важкого шляху старого до зачинених дверей, очікування батьком повернення сина.

Сюжет ред.

Повість «До останнього подиху» відтворює один день із життя старого тяжкохворого чоловіка. Сюжет побудований навколо його спроб дістатися до дверей, у які хтось дзвонить. Старий повзе, часто непритомніє, і тоді пам'ять повертає його у різні періоди життя. Спогади старого про життя складають окрему сюжетну лінію. Перед ним постають епізоди:

дитинство на березі Чорного моря
перше кохання
війна
депортація 1944 року
поневіряння в Узбекистані
зрада приятеля
радянська каторга
звільнення й короткі відвідини Криму
робота в геологічній експедиції
випадкова зустріч із жінкою, яку покохав ще в юності
одруження, народження сина
смерть дружини
самотність

Герої твору ред.

Бекир-хлопчик, Бекир-старий, Еміне, слідчий Гюрза.

Старий Бекир, людина з поламаною тоталітаризмом долею, та з незламною людською гідністю. Бекир тяжко хворий, він вже четверту добу нічого не їв, його язик став як «дряпучий наждачний папір», у нього «висохли нутрощі», «злиплі, запечені і потріскані губи». Його немічне тіло, виснажене старістю й хворобами. Він дуже самотній, єдина рідна людина — дорослий син живе далеко на півночі, працює інженером на гірничорудному комбінаті. Чекаючи Есфета, старий то впадав у забуття, то приходив до тями. Письменник дав головному герою ім'я свого батька. Бекир проходить тяжкі випробування. Офіцер, капітан мужньо воює з фашистами у роки другої світової війни. Замість слави він отримує каторгу та позбавленням громадянських прав. Проте навіть очікуючи розстрілу в камері приречених, зовсім не розкаюється.

Бекир любить землю своїх предків: «Я не Мцирі, любий хлопчику, та моя любов до землі своїх предків незнищенна. Я страшенно люблю її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буду любити до останнього подиху. І хотів би, щоб моє змучене тіло було поховане в рідній землі». Герою притаманні: людська гідність, сміливість, незламність характеру, велика сила волі: «Тоді я міг втопитись, та все одно вигріб на берег. І зараз я доповзу і відчиню двері, хай там що. Ти тільки не йди, синку. Я обов'язково дійду і відчиню тобі двері. Я ніколи не мав богатирської сили, але завжди відзначався впертістю характеру, а сила волі, мій хлопчику, щось таки важить…». Любов і жертовність відкривають йому справжній сенс життя. Бекир вірний своїй любові Еміне. «Я ніколи тебе не зраджував, — шепотів пошерхлими губами: — Я пройшов усю війну, умирав і воскресав. Твоя любов була моїм оберегом, давала мені сили вижити». "Чи знав я щастя? Важко сказати. Та й хто може похвалитися своїм щастям? У житті стільки всього намішано: і радості, і печалі. Живеш — то вже щасливий.

Художні особливості ред.

У повісті досліджуються «пограничні стани» людського буття, що властиво філософії екзистенціалізму. Наявні також риси, властиві узагальненому символізму: домінує думка: відверто-цинічну несправедливість радянський тоталітаризм учинив стосовно 200-тисячного кримськотатарського народу. Наскрізною метафорою є образ підступної змії. Старий пригадує той жах, як у нього на очах змія пожерла ластів'ят у гнізді. Безпомічні й ще голі пташенята прийняли за матір гадюку, яка підповзала їх проковтнути. Змія переростає у символ розправи режиму над кримськотатарським народом 1944 року: «Вони проковтнули вас!». Ту саму метафору автор використав, коли зображував радянську катівню. Садист-слідчий з надзвичайно довгою шиєю і маленькою головою порівнюється з гюрзою.Згадуючи фронт і бойових побратимів, Бекир знову подумки повертається до образу свого ката, схожого на змію: «А Гюрза, мабуть, не воював, ховався в тилу і душив невинних людей. Як би я хотів опинитися з ним у рукопашному бою. З яким би задоволенням я всадив у нього штик і розплющив прикладом його зміїну голову».

Образом-символом повісті є і вода. Герой твору четверту добу не їв і не пив. «Про хліб він не думав, йому дуже хотілось».

Фінал твору є відкритим. Невідомо, хто саме подзвонив у двері до старого, але надія на краще є: це «яскраве світло», яке вдарило в очі немічного старого, коли він таки відчинив свої двері назустріч Майбутньому…

Відзнаки ред.

4 грудня 2018 року Таїр Хілілов став лауреатом спеціальної номінації «Внесок у розвиток кримськотатарської літератури».

Див. також ред.

Халілов Таїр Бекірович

Посилання ред.

https://www.youtube.com/watch?v=u1pL4uOi3pc
https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=8074 [Архівовано 9 травня 2021 у Wayback Machine.]

Джерела ред.

Юрій Ковбасенко. Підручник Зарубіжна література, 11 клас, К.
Енциклопедія сучасної України. Кримськотатарська література [Архівовано 24 грудня 2017 у Wayback Machine.]