Джованні Гронке (італ. Giovanni Gronchi; 10 вересня 1887(18870910), Понтедера — 17 жовтня 1978, Рим) — італійський політик, третій президент Італії (з 1955 по 1962 рік). Президентський термін Гронке, який представляв ліве крило християнських демократів, ознаменувався невдалою спробою «зсуву вліво» з метою відкриття урядової коаліції для лівих партій.

Джованні Гронкі
Giovanni Gronchi
італ. Giovanni Gronchi
Джованні Гронкі Giovanni Gronchi
Джованні Гронкі
Giovanni Gronchi
3-й Президент Італійської республіки
11 травня 1955 — 11 травня 1962
Попередник Луїджі Ейнауді
Наступник Антоніо Сеньї
Народився 10 вересня 1887(1887-09-10)[1][2][…]
Понтедера, Провінція Піза, Тоскана, Італія[4]
Помер 17 жовтня 1978(1978-10-17)[1][2][…] (91 рік)
Рим, Італія
Відомий як політик
Громадянство Італія Італія
Національність італієць
Alma mater Пізанський університет і Scuola Normale Superiore. Classe di Lettere e Filosofiad (1908)[5]
Політична партія Християнсько-демократична партія
У шлюбі з Карла Біссатіні
Релігія католицтво
Нагороди
Верховний орден Христа
Верховний орден Христа
Кавалер Великого Хреста особливого ступеня ордена За заслуги перед ФРН
Підпис

Біографія ред.

Початок політичної кар'єри ред.

Джованні Гронке народився 10 вересня 1887 року в місті Понтедера (Тоскана). Він став одним з перших членів Християнського руху в Італії, заснованого католицьким священиком Ромоло Мурреєм в 1902 році. Свій перший вчений ступінь у галузі літератури і філософії Гронке отримав, навчаючись в Вищої Нормальної школі Пізи. З 1911 по 1915 він працював учителем у кількох містах Італії у тому числі в Пармі, Массі, Бергамо і Монці.

З початком Першої світової війни Гронке зголосився добровольцем на фронт, а після її закінчення в 1919 році став одним із засновників Католицької італійської народної партії. В 1919 і в 1921 роках він обирався в італійський парламент депутатом від Пізи. У той же час він очолював італійську конфедерацію християнських трудящих, а в 1922-1923 роках був заступником міністра промисловості і торгівлі в першому уряді Беніто Муссоліні. Однак у квітні 1923 року на національному засіданні Народної партії в Турині було прийнято рішення зняти з усіх урядових посад представників даної партії, серед яких був і Джованні Гронке. Після цього він повернувся на посаду лідера профспілок, і надалі часто потрапляв в опалу у фашистських загонів, з якими йому доводилося стикатися.

В 1924 році, після того як Луїджі Стурцо пішов з посади секретаря Народної партії, цю посаду зайняв Гронке, разом з двома іншими видними партійними діячами (Спатар і Родино). У тому ж році він був знову обраний до парламенту і долучився до антифашистської опозиції, так званого Авентинського руху. В 1926 році, з приходом в країні нового режиму, Гронке був виключений з парламенту.

У період з 1926 по 1943 рік Гронке, не бажаючи примкнути до фашистської партії, припинив свою політичну кар'єру. Всі ці роки він заробляв на життя, ведучи власний бізнес, спочатку як продавець, а потім промисловець.

Кар'єра в уряді Італії ред.

В 1943-1944 роках він був одним із засновників нової Християнсько-демократичної партії, а також став лідером лівого крила фракції, поряд з Джорджіо Ла Піра, Джузеппе Доссетті і Енріко Маттеї. У ті ж роки він був членом багатопартійного Комітету національного визволення, де представляв свою партію. Коли з початком «Холодної війни» соціалісти й комуністи були виключені зі складу уряду, Гронке різко протестував проти цього рішення.

Хоча Гронке нерідко вступав у протистояння з багатьма керівниками своєї партії, в тому числі і з її генеральним секретарем Альчіде де Гаспері, він все ж пробився досить високо в новому уряді Італії, очоливши в 1944-1946 роках міністерство промисловості, а в 1946 році був обраний до Установчих зборів. З 1948 по 1955 рік Гронке був президентом Палати депутатів Італії. При цьому він піддавався переслідуванням всередині власної партії: після того, як Гронке виступив проти ряду «надзвичайних заходів» уряду де Гаспері (включаючи обмеження права на страйк), верхівка ХДП закрила його газету «Ліберта».

На IV з'їзді ХДП в 1952 році Гронке спільно з представником центристського течії в християнській демократії Амінторе Фанфані виступив проти електорального союзу з вкрай правими силами (неофашистами і монархістами) і за створення «лівоцентристського блоку» з Італійської соціалістичною партією та іншими лівими, виключаючи комуністів. На V з'їзді ХДП в 1954 році Гронке знову закликав, змінивши союзників, здійснити «зсув вліво».

В 1955 році термін першого президента Італії Луїджі Ейнауді підійшов до кінця, і парламент повинен був вибрати його наступника. Новий секретар Християнсько-демократичної партії Амінторе Фанфані сприяв лібералові Чезаре Мерцагора, який у той час очолював сенат країни. Однак вкрай праве крило ХДП на чолі з Джузеппе Пелла, Джуліо Андреотті, Гвідо Гонелла і Сальваторе Скока підтримало лідерів лівих Джованні Пасторе, Джорджо Бо і Акілле Марацці, що виступили проти партійного керівництва, з метою просування Джованні Гронке. Після довгих перепалок і остаточного краху центристської коаліції, 29 квітня 1955 року Гронке був обраний президентом Італії, набравши 658 голосів з 833.

Президентство ред.

У своєму інавгураційному зверненні до парламенту Гронке закликав до соціальних реформ, дотримання громадянських свобод, подолання бідності і безробіття. Його діяльність на посаді президента ознаменувалася прагненням поступово відкрити уряд для лівих партій. Праві критики зображували політику Гронке як крок до можливого повернення соціалістів і комуністів в уряд, а отже — і до виходу Італії з НАТО. Тому ці проекти зустріла жорстка опозиція з боку ліберальних партій.

У спробі вийти з глухого кута, в 1959 році Гронке призначив прем'єр-міністром довіреного члена його власної католицької лівої фракції Фернандо Тамброні. Однак незабаром Тамброні виявився провідником правого політичного курсу, включаючи цензуру і антикомуністичні переслідування. Зіткнувшись з великим опором, він утримався в парламенті лише завдяки голосам неофашистів з Італійського соціального руху. В 1960 році в багатьох містах Італії пройшли масові заворушення проти політики Тамброні, особливо серйозні з них були в Генуї, Лікаті та Реджо-Емілії, де поліція відкрила вогонь по демонстрантах, убивши десятьох осіб. На вулиці Генуї були виведені танки. У відповідь Загальна італійська конфедерація праці провела багатомільйонний страйк, підтриманий Комуністичною, Соціалістичною, Соціал-демократичною та Республіканською партіями.

Після цього Трамбоні і його уряд християнських демократів були змушені з ганьбою піти у відставку. Сумний досвід правління Тамброні підмочив репутацію Джованні Гронке, і до кінця свого терміну в 1962 році він мав славу в суспільстві як президент-невдаха. В 1962 році за підтримки Енріко Маттеї Гронке спробував отримати другий мандат, але ця спроба з тріском провалилася, і президентом був обраний Антоніо Сеньї.

З 11 травня 1962 року — довічний сенатор (відповідно до конституції Італії).

Помер 17 жовтня 1978 року в Римі у віці 91 року.

Цікаві факти ред.

  • Є одним з чотирьох людей, хто двічі відкривав Олімпійські ігри. Інші — Гітлер, Єлизавета II і Хірохіто. Якщо Джованні Гронке, Адольф Гітлер і Хірохіто відкривали ігри вдруге в своїх країнах, то Єлизавета II відкривала ігри в двох країнах — у Канаді в 1976 і Великій Британії в 2012 році.

Література ред.

  • (it) Igino Giordani, Alcide De Gasperi il ricostruttore, Rome: Edizioni Cinque Lune, 1955.
  • (it) Giulio Andreotti, De Gasperi e il suo tempo, Milan: Mondadori, 1956.
  • Paul Ginsborg, A History of Contemporary Italy, Penguin Books, 1990 (lengthy account of post-war events in Italy from a rather heavily biased left-wing point of view; Gronchi's election and its peculiar political circumstances are not covered; the Tambroni affair is narrated, but Gronchi's role in it is glossed over).
  • (it) Indro Montanelli and Mario Cervi, L'Italia del Novecento, Rizzoli, 1998 (in Italian; a somewhat journalistic account of twentieth-century Italy, from a liberal point of view).
  • (it) S. Bertelli (ed.) Scritti e discorsi su Giovanni Gronchi a vent'anni dalla morte (1998), Giardini, 2000 (in Italian; mostly eulogies by old friends).
  • (it) Nico Perrone, Il segno della DC, Bari: Dedalo Libri, 2002, ISBN 88-220-6253-1.

Примітки ред.

Посилання ред.