Відкрити головне меню

Демівка (Чечельницький район)

село в Чечельницькому районі Вінницької області України

Де́мівка — село Чечельницького району Вінницької області.

село Демівка
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Чечельницький район
Рада/громада Демівська сільська рада
Код КОАТУУ 0525082601
Облікова картка Демівка 
Основні дані
Засноване 1610
Населення 1785
Площа км²
Густота населення 446,250 осіб/км²
Поштовий індекс 24832
Телефонний код +380 4351
Географічні дані
Географічні координати 48°09′36″ пн. ш. 29°34′19″ сх. д. / 48.16000° пн. ш. 29.57194° сх. д. / 48.16000; 29.57194Координати: 48°09′36″ пн. ш. 29°34′19″ сх. д. / 48.16000° пн. ш. 29.57194° сх. д. / 48.16000; 29.57194
Водойми р. Саврань, Горошок
Місцева влада
Адреса ради 24832, Вінницька обл., Чечельницький р-н, с. Демівка, вул. Шевченка, 1
Карта
Демівка. Карта розташування: Україна
Демівка
Демівка
Демівка. Карта розташування: Вінницька область
Демівка
Демівка

Розташоване між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. У лісі, що за 4 км від села, знаходиться розформована військова ракетна частина. Головною вулицею Демівки є Вусачина (вул. Леніна)

Історичні відомостіРедагувати

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі П'ятківської волості Ольгопільського повіту Подольської губернії мешкала 943 особи, налічувалось 140 дворових господарств, існувала православна церква, постоялий будинок[1].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3310 осіб (1661 чоловічої статі та 1649 — жіночої), з яких 3212 — православної віри[2].

Історія села ДемівкаРедагувати

Село з найдавніших часів до XX століття

Важливу роль у формуванні національної самосвідомості, вихованні любові до свого краю відіграє вивчення історії сіл України. Краплею у всенародній історії є історія подільського села Домівка, Чечельницького району Вінницької області. Вона вбирає в себе життя не одного покоління демівчан.

Демівка… Село дуже красиве і знаходиться за 22 км від районного центру Чечельник. В селі проживає 1501 житель. Воно прекрасне своєю природою, своїм героїчним минулим і багатою історією.

Краєзнавство — це не тільки пізнання краю, а й спосіб освоєння і збереження історичного досвіду, в виробленого попередніми поколіннями. Так вже побудована людина, що намагається дізнатись, звідки вона родом, хто її предки, де її батьківщина і якою була її рідна земля в минулому. Людині важливо відчувати свою значущість на рідній землі, вона відчуває почуття гордості за свою батьківщину, за її славну історію.

Основною достовірною версією назви села можуть виступати історичні згадки про набіги монголо-татарів у цій місцевості, котрі вирізали населення та палили села. Вже далеко від села могли спостерігати дим з кострищ та спалених хат. Згодом село могли назвати "Димовка" або "Димівка". Ця версія подтверджується старовинною картою Речі Посполитої за 16-17 століття. Назва села записана дословно "Dymówka" (польск. "Dym" - дим).

 
Старовинна карта села Демівка та прилеглі населені пункти.

Кілька десятків тисяч років тому на території, на якій розташоване село Демівка, подорожували велетні-мамонти, що пізніше вимерли. Один з них назавжди залишився лежати в землі, і лише у вересні 1961 року на межі двох сусідніх сіл, Ольгополя і Демівки, був виявлений місцевими школярами. Тепер скелет мамонта є одним з найцікавіших експонатів Вінницького обласного краєзнавчого музею.

В ХІІІ ст. Поділля опинилося під владою монголо-татар. Понад сто років населення краю терпіло від гніту Золотої Орди. На завойованій території вони встановили податкові округи, які об'єднались в один улус під назвою «Подільський». Для збирання даних на Поділлі були призначені «отамани», які відали всіма прибутками. До них приїздили татарські баскаки і, забравши від них данину, відвозили її до Золотої Орди.

Жорстко гнобила українських селян польська шляхта. Територія Поділля та безпосередньо Чечельниччина була втягнута у вир подій 1648–1654 рр. Селяни козаки нашого краю брали активну участь у цій боротьбі. Про це свідчать окремі історичні документи: «де тільки були зібрані окремі загони, підкорятись не хотіли полякам. Взяті були Баланівка, Бершадь і Демівка, яка вчинила відчайдушний опір..».

Дані свідчення подій того часу є першими згадками про Демівку в історичних письмових документах. В 1654 році тут побував із своїми полками славний вінницький полковник Іван Богун, який спішив із Брацлава до Умані, щоб захистити місто від татар. Дізнавшись, що сюди ж прямує, спаливши до тла Бушу, військо польського гетьмана Потоцького, Богун, залишивши на поміч демівчанам частину козаків, пішов виручати уманців. Розлючені опором демівчан, поляки сплюндрували містечко і вирізали поголовно все його населення. Чечельницька Демівка розділила долю ямпільської Буші.

Територія, на якій розташоване село, була заселена велетнями — мамонтами, що пізніше вимерли. Про те свідчать рештки однієї тварини, що були знайдені на межі двох сусідніх сіл Демівка і Ольгополь в 1961 році і зараз є одним найцікавіших експонатів Вінницького обласного краєзнавчого музею.

В період з ХІ по ХІІІ ст. сучасна територія села опинилась під владою монголо — татар, що встановлена тут своє панування тут в період XIV — XVII ст..

В часи Визвольної війни 1648–1654 рр. демівчани брали активну участь у діях загонів козаків та селян.

Демівка була втягнута і у вир подій гайдамацького руху. Після приєднання в складі земель Правобережної України до Росії, демівчани опинились під владою поміщика Липинського, що побудував у 1821 році у селі кам'яний п'ятиголовий храм на честь Різдва святої Богородиці.

Реформні зміни 70-80-х рр.. XIX ст. покращили культурне та освітнє життя села. В селі на кінець XIX ст. було 4 церковних школи — дві для хлопчиків і дві для дівчат. На початку XX ст. село було досить таки великим. В ньому проживав 3305 чоловік. Володіли селом поміщики Сованський та Томашевський.

Революційні події 1905–1907 рр. донеслись і до демівських полів. В цей період зафіксовано виступи селян. В період Першої світової війни з чоловічого населення Ольгопільського повіту було сформовано 2509-й піхотний полк.

Легенда про Чорні ворота Ще за часів коли була панщина у нашому селі жив пан. В ті часи на місці не тепер збудовано магазин по вул. Леніна, були Чорні ворота. Ці ворота називали ще брамою. Біля воріт стояв брамовий. За ворітьми жив пан. Це було так давно, що люди не пам'ятають прізвище цього пана, а називали його вусатий. З тих пір ця вулиця в народі називається Вусачиною.

Коли наставав вечір, як пригонили людей із панщини, Чорні ворота закривали. Зранку, коли на небі з'являлося сонце людей гнали на панщину. І так званий брамовий відмикав Чорні ворота. Коли люди йшли найматися на роботу до цього пана, то вони казали: йду до Вусатого на панщину. Старі люди навіть тепер, йдучи в магазин, кажуть: «Йду до Чорних воріт».

Легенда про Лізвору

Криниці людяності чисті і святі,
Вода цілюща треба кожному в житті.
Аби душа добром і совістю цвіла,
Ми до криничного прямуєм джерела.

Саме таким джерелом є наше урочище Лізвора. Вабить воно око своєю красою. Сюди приїжджають на відпочинок люди не тільки нашого села, але й усього району.

Старожили села розповідають про це урочище таку легенду. Давним-давно це було. На місці сьогоднішнього урочища стояла церква. Йшла служба в церкві і раптом землі здригнулася, розступилася і церква пішла під землю. На цьому місці ключем забила вода. З тих пір люди йдуть до цього джерела, п'ють цю воду, вмиваються нею і вірять, що ця вода цілюща. А ще кажуть, що коли прийти перед Пасхою в четвер в Лізвору і прикласти вухо до землі, то можна почути як дзвонять дзвони.

Кожного року на свято Пантелеймона сотні людей з'їжджаються з сусідніх сіл, щоб покуштувати, скупатися в цілющій воді. В цей день демівський священик разом з іншими священиками з других сіл району проводять відправу, освячують воду.

Як свідчать дані факти, село на той час було містечком, яке відігравало немалу роль в розвитку навколишніх земель та декілька раз було центром боротьби українських та польських військ. Багато цікавого міг би розповісти про козацькі часи курган, що знаходиться за селом і носить назву Козацькі, однак, нажаль, і досі археологи не звернули на нього увагу.

Робили спустошливі набіги на наші землі кримські татари. В 1694 році повертаючись з-під Зборова, татари дуже пограбували Чучельник, не минуло лихо й Демівку, багатьох жителів якої татари погнали в неволю. Ще й досі урочища за селом називається «Чорні ворота» і «Татарське». На початку XIX ст. життя демівчан, як інших українських селян, було важким. На селян поширили свій вплив російські поміщики. В 1821 році село Домівка поряд з іншими селами потрапило у володіння поміщика Липинського.

Реформа 1861 року та наступні реформні зміни мали своє відображення і на житті села. На території села розташовано чотири церковних школи: церковноприходська з 1872 р., школа грамоти для хлопчиків з 1899 р., і дві школи для дівчат — одна з 1897 р., друга — з 1899 р. В 1897 р. побудовано новий іконостас і оновлено весь храм".

В кінці XIX — на початку XX ст. село жило своїм життям. За 1901–1905 рр. збереглись такі відомості про село: «розташоване на низовині, що оточена з двох сторін горами. Поряд з селом тече річка Савранка.» В господарському житті села з 4552 десятин демівської землі 2327 десятин знаходились в руках поміщиків Собанського та Томашевського. Ще 940 десятин землі було в розпорядженні заможніших селян.

1905 рік приніс в Російську імперію першу революцію. Хвилі збройних виступів докотились і до демівських полів. Ще в 1904 році демівські селяни починають вести боротьбу проти поміщиків, підпалюючи їх маєтки і травлячи посіви. Козаки в Демівку були прислані негайно.

Розшукували організаторів страйку Кучеришиного Варнава і Пащенка Єрофея. Побили нагаями багатьох жителів села і поїхали придушувати страйк сусідньому селі Любомирка.

Після подій 1905–1907 рр. життя в Демівці поступово починає виходити в нормальне русло. Пожвавлюється господарське та культурне життя демівчан. В 1909 рокі в центрі села побудовано млин. В другій половині 1912 р. в селі було розпочато будівництво телефонної сітки і перша ділянка її була здана 1 грудня того ж року, а будівництво всієї сітки було завершено до 1 жовтня 1913 р.

В 1913 році ставилось питання про будівництво залізниці Ольгополь-Балта (через територію Демівки). Це питання було майже вирішено, але свої корективи внесла перша світова війна. Що стосується господарського життя Домівки в цей час, то тут, як і раніше, в заняттях місцевих жителів переважало землеробство. В середньому з однієї десятини 1912–1913 рр. збирали (в пудах):

  • пшениці: озимої — 93, 2

ярової — 63, 5

  • жита: озимого — 84, 3

ярового — 48

  • ячменю: озимого — 71

ярового — 65

  • вівса: 71, 52
  • кукурудзи : 63
  • гречки: 48,5
  • картоплі: 317
  • цукрового буряку: 1162
  • коноплі: 23,9
  • льону: 55,5

Таким чином, на початку XX ст. село Демівка являло собою населений пункт, який мав цікаву історію; мешканці якого брали участь у війні під проводом Б.Хмельницького, терпіли від гніту кримських татар, але все ж таки вистояли і змусили продовжити свою історію.

Нелегкі міжвоєнні роки В липні 1917 року була створена волосна Рада. Почалася влада на новий лад. В Домівці селяни знищили поміщицькі економії та палац Собанського, який нараховував 72 кімнати, а майно забрали по домівках.

Зберігся список членів першого волосного ревкому Демівської волості: голова ревкому: Віденко Кирило Захарович члени ревкому: Караван Мойса Микитович Вербицький Макар Петрович Дибалевич В'ячеслав Денисович

З 12 липня 1920 року головою Демівського волосного ревкому став Янішевський К. Г. Демівський сільський ревком був створений 8 березня 1920 року. До його складу входили: голова Сухачевський Микола Устимович, члени Віденко Василь Захарович, Псьота Іван Степанович. В 1921 році в Демівці були організовані волосний виконком і сільвиконком.

На початку 20-х років політична ситуація в районі залишилася гострою. 27 квітня 1920 року загін Тютюнника несподівано захопив Домівку і заарештував Сухачевського, який знаходився в селі у своїх батьків. Після розгрому загону Тютюнника основною владою на селі стала сільська Рада та комнезам, головою якого був Кобилянський А.

20 вересня 1923 року в Демівці організовується товариство «7 листопада», а 16 жовтня 1924 року с/г товариство «Прогрес».

На 1926 рік село Демівка було досить таки великим, про що свідчать результати перепрису, проведеного в грудні 1926 року. В селі проживало 4267 ч. населення, основну частину якого складали українці, поряд з якими проживали євреї та росіяни.

В 1928 році в Демівці нарахувалося 1357 одноосібних селянських господарств, які мали в користування 3885 десятин землі.

1928–1929 роки — це роки, коли для селянства виявилось найтрагічнішою. Колективізація зруйнувала традиційні форми і методи сільського господарювання, перетворила найславетнішого в світі хлібороба на жебрака, вщент розорила село, привела до повного занепаду землеробства і тваринництва.

31 липня 1928 року голова Демівської сільської ради Кучер надіслав до райцентру відомість, в якій зазначалось, що «Домівка та 4227 демівчан. Село є бідняцько — середняцьким. В селі існують споживче товариство, куди входить 570 чоловік, членів партії 97 чоловік, неорганізованої бідноти 169 чоловік, середняків 104 чоловіки. Існують бурякове товариство та меліоративне, що провело закладку виноградників на площі 10 десятин, товариство по спільній обробці землі, куди входять 10 чоловік, з них 7 бідняків 3 середняки, що господарюють індивідуально. В центрі села розташовано труд — школа, є 2 млини. Економічний стан в порівнянні з до військовим часом в галузі землезабезпеченості покращав. Село є виключно хліборобське, хоча є скотарство та свинарство».

Восени 1929 року в домівці організовується колгосп «Жовтнева перемога». Першим головою колгоспу був Сауляк Кіндрат Єфремович, до правління колгоспу ввійшли: Бабай Семен, Кучер Степан, Маланіч Варфоломій, Мельник Демид, Котляренко Одарка, Сауляк Павло. Одним з перших до колгоспу вступили Бабій Герасим, Бевзю Дмитро, Пазинюк Ілько, Дзиговський Яків, Горобець Григір, Олійник Йосип, Бучак Марина, Чучер Антін, Рахнянський Федір. Згодом до артілі ввійшли інші селяни. У їхньому розпорядженні 12 пар коней,8 пар волів,3 сівалки, одна молотарка, декілька плугів та дерев'яних борін.

Наближалися страшні 1932 −1933 роки…Голод цих років травмував націю залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які відчуваються і сьогодні. Люди збирали жолуді, різні коріння, потім все це сушили, терли і з цього пекли коржі, які їли, щоб не спухнути від голоду.

Все-таки люди витерпіли все і вижили, попри всі перешкоди, що стояли на їхньому життєвому шляху. Поступово життя входило в нормальне русло. Шалена колективізація привела до того, що в одному селі Домівка на кінець 1934 року нарахувалось аж 7 колгоспів: «Спільна праця», «Будьонного», «ім. Молотова», «3-й вирішальний», «Жовтнева перемога», «1-ше травня», «8-го березня». Життя демівчан продовжувалося, і попереду у них було одне випробування — Німецько-радянська війна.

Отже, життя села Домівка між двома світовими війнами, було створено 7 колгоспів, голод 1932–1933 рр. перетворення у господарському і культурному житті села — відкриття лік пунктів, селянського будинку — всі ці явища мали для життя села як негативні, так і позитивні наслідки.

Участь демівчан у Другій Світовій війні На боротьбу проти ворога піднялись і демівчани. Вже через декілька днів у військовій частині було направлено демівські поповнення — 530 демівчан були призвані на фронт або пішли добровільно.

Відступаючі частини Червоної Армії залишили село наприкінці червня, а 27 липня 1941 року окупанти ввійшли в село Домівка, як і інші сусідні села, була включена до так званої «Транснінстрії», яка була передана німцями румунським окупантам.

Тимчасова окупація не тільки завдала селу господарської шкоди, а навіть загубила життя тридцяти чоловік, а ще тридцять були вивезені на роботу до Німеччини.

Бої за звільнення села Демівки точились з 14 по 22 березня 1944 року. Демівку звільняли частини 80 — гвардійської стрілецької дивізії. В боях за село полягло 178 офіцерів та солдатів Червоної Армії .Серед них старший лейтенант Шелковніков Яків Якович, лейтенанти Двойкін Мойсей Йосипович, Дітаков Микола Володимирович, сержанти і рядові Шевченко Арсен Захарович, Поприго Іван Демидович, Чабан Михайло Якович , Дяченко Іван Дмитрович та інші. Славний бойовий шлях у роки війни пройшли Котенко О. І., Бевзюк В. І., Рахнянський Г. Ф., Савенчук А. С., Пащенко Г. Д., Рудик С. Л., Самар Т. С., Токарчук В. та багато інших демівчан. Вже в післявоєнні роки в 1968 році в центрі села споруджено монумент Слави, пам'ятник на честь демівчан, що загинули в роки Вітчизняної війни.

Таким чином, у перемогу над ворогом зробили свій внесок і жителі Домівки. 530 демівчан були у діючій армії, 328 з них не повернулись. Село було захоплене окупантами які наводили свій порядок. Але скільки б років не минуло з тих трагічний подій, в серцях демівчан вони залишуться назавжди.

ПерсоналіїРедагувати

окремого лінійно-вузлового полку зв'язку Сухопутних військ ЗСУ, в/ч А1214 (смт Черкаське Дніпропетровська область). Загинув смертю хоробрих під час виходу з оточення поблизу м. Іловайськ.

ПриміткиРедагувати

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  2. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-160)