Декларація прав народів Росії

Декларація прав народів Росії - акт конституційного характеру, один із перших документів, виданих радянським урядом Російської республіки.

ІсторіяРедагувати

Розгляд національного питання 1-м Всеросійським з'їздом Рад завершився прийняттям спеціальної резолюціі [1]. На 2-му всеросійському з'їзді Рад національне питання спеціально не ставилося і не розглядалось [2]. Це не завадило більшовикам в Декларації зазначити:

З'їзд Рад в червні цього року проголосив право народів Росії на вільне самовизначення.

Другий З'їзд Рад в жовтні цього року підтвердив це невід'ємне право народів Росії більш рішуче і виразно [3].

Декларація прав народів Росії проголошена 2 (15) листопада 1917 Радою народних комісарів Радянської Росії і підписана «іменем Республіки Російської» народним комісаром у справах національностей Й. Сталіном та головою Раднаркому В. Леніном.

Основні положення деклараціїРедагувати

  • Рівність та суверенність народів Росії.
  • Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і створення незалежної держави.
  • Скасування усіх та будь-яких національних та національно-релігійних обмежень та привілеїв.
  • Вільний розвиток національних меншинств і етнографічних груп, які заселяють територію Росії.

НаслідкиРедагувати

Майже одразу після оголошення декларації на всій території колишньої Російської імперії почали виникати незалежні або автономні державі утворення (загалом протягом 1917-1922 утворилося 86 держ. утворень) і, як наслідок, молода радянська держава втратила значні територіїї. Після 1918 року декларація фактично втратила свою силу.

Справжні наміри РСДРП(б)Редагувати

Декларація мала забезпечити підтримку радянської влади неросійськими народами та їхніми національно-визвольними рухами. Але проголошені в ній положення не відповідали справжнім намірам РСДРП(б), яка ігнорувала прагнення окремих національних регіонів – України, Фінляндії, Кавказу тощо – до національної автономії та незалежності. В. І. Ленін та РСДРП(б) вважали, що право на самовизначення має належати не нації, а трудящим – робітникам і біднішим селянам. Тому вони не визнали право на самовизначення за "буржуазно-націоналістичними" рухами, зокрема, не визнали Українську Центральну Раду законною владою в Україні.

Надане радянською владою народам колишньої Російської імперії право на відокремлення й утворення національних держав було реалізоване лише Фінляндією й Польщею, жоден з інших народів імперії так і не здобув реальної незалежності.

ПриміткиРедагувати

  1. Первый Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов : [В 2-х т.] / Центрархив.— М. ; Л. : Гос. соц.-экон. изд-во, 1930-1931.— (1917 год в документах и материалах / Под общ. ред. М. Ф. Владимирского, А. С. Енукидзе, М. Н. Покровского, Я. А. Яковлева).— Т. 2 : [Заседания 12-24 июня 1917 г.: (стенографический отчет)] / Подгот. к печати В. Н. Рахметов и Н. И. Мямлин.— 1931. - С. 168—169.
  2. Второй Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов / Центрархив; подгот.: К. Г. Котельников; авт. предисл.: Я. А. Яковлев.— М.; Л.: Гос. изд-во, 1928.— LXI, 179, [1] c. (Архив Октябрьской революции. 1917 год в документах и материалах).
  3. Декларация прав народов России.— В кн.: Документы внешней политики СССР. Том первый. 7 ноября 1917 г. — 31 декабря 1918 г./Мин-во иностран. дел СССР.— М.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1957.— С. 14—15.

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати