Проголошення незалежності Фінляндії

Проголошення незалежності Фінляндії (фін. Suomen itsenäistyminen, швед. Finlands självständighet) — затверджене фінським парламентом (Едускунта) 6 грудня 1917 року звернення сенату країни «До народу Фінляндії» (фін. "Suomen kansalle" — на фото) від 4 грудня 1917 року[1].

Декларація незалежності Фінляндії

В цьому документі були:

1) продекларовані наміри по зміні державного устрою Фінляндії (на той момент Великого князівства Фінляндського, що входило до складу Російської імперії);

2) було оголошено про демонстрації парламенту проєкту нової конституції («головним принципом» якої «є те, що Фінляндія буде суверенною республікою»[1]);

3) складено звернення «до керівництв іноземних держав»[1] (зокрема, до Установчих зборів Росії[1]) з проханням про визнання політичної незалежності й суверенітету («повної незалежності і свободи»[1]) «народу Фінляндії»[1].

Пізніше дане звернення було названо «Декларацією незалежності».[1]

День, в який це відбулося, 6 грудня, став для фіннів національним святом — Днем незалежності.

ІсторіяРедагувати

Лютнева революція 1917 року в Російській імперії з новою силою розпалила у Великому князівстві Фінляндському вогонь надії на незалежність. Причиною тому було те, що 2 (15) березня 1917 імператор Микола II, який носив також титул Великий князь Фінляндський, відрікся від престолу на користь свого брата Михайла Олександровича, який владу не прийняв. Таким чином, претендентів як на російський, так і на фінляндський престол не було.

Крім того, в березні 1917, в Петрограді було сформовано Тимчасовий уряд Росії князем Георгієм Івановичем Львовим, який 7 (20) березня 1917 видав спеціальний маніфест про Фінляндію[2], як раніше це робив російський імператор. Маніфестом оголошувалось відновлення в повному обсязі дії конституції Фінляндії (Закон про форму правління Швеції 1772 року і Закон про союз та захист 1789 р.[en]), обмежений до цього цілим рядом маніфестів і постанов Російської імперії. Цим актом Тимчасове правління Росії «урочисто підтверджувало» «Фінляндському народу, на основі його конституції, зберігання його внутрішньої самостійності, прав його національної культури та мов»[2]. У Фінляндії з повагою віднеслись до маніфесту, як і раніше до царських указів[3].

13 (26) березня 1917 на зміну русифікованому сенату Боровітінова був створений новий — фінський коаліційний сенат Токоя. В нього ввійшли представники Соціал-демократичної партії Фінляндії та блоку буржуазних партій (Фінська партія[fi], Младофінська партія, Земельний союз (селянський союз, аграрна ліга), Шведська народна партія). По відношенню до Росії сенатори ділились на два напрямки — угодники і конституціоналісти. Замісником головуючого став соціал-демократ, голова профсоюза Оскарі Токой[de]. Представником фінського сенату далі залишався російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду Михайла Стаховича.

Тимчасове правління Росії затвердило сенат Токоя, який почав діяльність, як лояльний представник російського Тимчасового правління. Легітимність сенату Фінляндії походила від легітимності російського Тимчасового правління. Участь соціалістів у сенаті Фінляндії була необхідна для запобігання можливих виступів робітників, хоча і ускладнювало відносини з Тимчасовим правлінням Росії, де більшість була представниками Конституційно-демократичної партії — кадетів. Але, політика партій, які ввійшли у фінський сенат, співпала з політикою національної самостійності і парламентаризму. Революція в Фінляндії протікала в основному в стінах сенату, носивши конституційний характер.

Сенат Токоя вніс у Тимчасове правління Росії законопроєкт «Щодо передачі рішення деяких справ сенату і генерал-губернатору». Розширення автономії передбачалось шляхом розділу влади Великого князя Фінляндського: рішення фінляндських справ, крім загальноросійських, і тих, які торкалися російських громадян і зборів, передавалися у сенат Фінляндії; виконання всіх інших, включаючи зібрання і розпуск парламенту — до Тимчасового правлінню Росії. Даний законопроєкт був аналогом Акту від 7(20) березня і юридично був недоторканим, але російське Тимчасове правління першого складу його відхилило. Реакцією на це стало посилення фінляндського сепаратизму.

У квітні в Петрограді відбулася перша урядова криза, в червні відбулася друга, в липні — третя. 8 (21) липня 1917 Георгія Львова на посту міністра-керівника змінив А. Ф. Керенський, який також зберіг крісло воєнного і морського міністра. У розпал липневої кризи парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Росії (офіційно — Російської імперії) у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового правління Росії питаннями воєнної і зовнішньої політики. 5 (18) липня, коли ще не був зрозумілий наслідок повстання більшовиків у Петрограді, сенат Фінляндії схвалив соціал-демократичний проєкт щодо передачі собі верховної влади. Але цей закон про відновлення автономних прав Фінляндії був відхилений Тимчасовим урядом, що прийшов до влади у Росії. Парламент Фінляндії був розпущений, а його будівлі зайняли російські війська.

1 (14) вересня 1917 року Тимчасове правління Росії прийняло постанову, згідно з якою на території колишньої Російської імперії була проголошення буржуазно-демократична Російська республіка і був остаточно ліквідований монархічний спосіб правління в Росії (до скликання Установчих зборів). Основним законом Фінляндії, передбачаючим верховну владу, залишався закон від 1772 року, навпаки, затверджуючий абсолютизм. Цей же закон в § 38 передбачає у випадку відсутності претендента на престол вибрання нової найвищої влади («нової династії») палатою представників, що, як наслідок, і було використано.

Проте, не дивлячись на це, Тимчасове правління Росії продовжувало розглядати Фінляндію як російську територію, і 4 (17) вересня 1917 року був назначений новий генерал-губернатор Фінляндії — Микола Віссаріонович Некрасов. А 8 вересня був сформований осатаній фінський сенат, який мав над собою російський контроль — Сенат Сєтяля.

Проголошення незалежностіРедагувати

28 листопада 1917 року парламент Фінляндії взяв на себе найвищу владу в країні і сформував новий склад правління — сенат Фінляндії під керівництвом Евінда Свінгвуда (див. сенат Свінгвуда), який уповноважив свого представника в палату представників (Едускунта — парламент Фінляндії, або сейм, як іменували його в Російській імперії) (проголосити?) проєкт нової конституції Фінляндії.

Передаючи 4 грудня 1917 проєкт нової конституції на розгляд парламенту Фінляндії, спікер Сенату оголосив заяву «До народу Фінляндії», в якій були заявлені наміри змінити державний устрій Фінляндії (про прийняття республіканського способу правлення). Після оприлюднення в парламенті проєкту нової конституції Фінляндії, урядовці також зачитали звернення «до урядів іноземних держав»[1] (зокрема "До Установчих зборів Росії[1]") з проханням щодо визнання політичної незалежності та суверенітету народу Фінляндії. Цей документ пізніше був названий «Декларацією незалежності Фінляндії»[1]. Одночасно сенат подав у парламент «ряд інших законопроєктів, які були покликані полегшити здійснення найбільш нагальних заходів по реформуванню держави до того, як нова конституція вступить у дію»[1].

6 грудня 1917 вказану заяву (декларацію) схвалив парламент Фінляндії голосуванням 100 проти 88. Цей день став національним святом Фінляндії – Днем Незалежності.

Міжнародна реакціяРедагувати

18 (31) грудня 1917 була проголошена державна незалежність Фінляндської Республіки. Першою, хто визнав новий статус, була Рада Народних Комісарів (уряд) Російської Радянської Республіки, яку очолював Володимир Ілліч Ленін[4] (див. на фото нижче текст постанови Ради Народних Комісарів).

22 грудня 1917 (4 січня 1918) відбулася офіційна ратифікація постанови Ради Народних Комісарів Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих і солдатських депутатів (найвищим законодавчим, розпорядним і контролюючим органом державної влади Російської Радянської Республіки).[4]

Протягом першого тижня 1918 року незалежну Фінляндію визнали вісім країн: 4 січня — Росія, Франція і Швеція, 5 січня — Греція, 6 січня — Німеччина, 10 січня — Норвегія і Данія, 11 січня — Швейцарія. Інформація про це надходила в Гельсінки з затримкою, наприклад, рішення Франції стало відомим 6 січня[5].

Союзницькі обов'язки деяких країн-членів Антанти і світова війна затримали визнання незалежності. Велика Британія та США вирішили слідкувати за розвитком відносин між Фінляндією та їх ворогом — Німеччиною, а також за становищем в Росії. Спочатку очікувалось рішення російських установчих зборів, але визнання від Великої Британії і США прийшло тільки після перших повноцінних виборів Едускунту в 1919 році.

Настрої у суспільствіРедагувати

Після здобуття незалежності у Фінляндії панували націоналістичні й рішуче антиросійські та антикомуністичні настрої. Пропаганда білих поклала вину за «червоний бунт» у 1918 році на росіян. Русофобія крайніх правих була різновидом етнічної ненависті із почуттям расової вищості над росіянами, яких затаврували «архіворогами». Питання Східної Карелії також суттєво впливало на ставлення фінів до своїх східних сусідів. Найпалкіші прихильники «Великої Фінляндії» засуджували Тартуський мир як ганебну зраду народу Східної Карелії, що полишила їх на милість більшовиків. У 1921 році в Східній Карелії відбулося повстання проти радянської влади, яке фінські добровольці, перетинаючи російський кордон, підтримували. Після придушення повстання фінські активісти заснували Карельське академічне товариство, покликане живити ідею «Великої Фінляндії». Це товариство, чия ідеологія вирізнялась ура-патріотизмом і «ненавистю до росіян», знайшло широку підтримку серед студентства, і чимало представників освічених кіл молодої республіки до нього приєднались.[6]

Визнання незалежності по країнамРедагувати

 
Поcтанова Рад народних комісарів про внесення у Центральний Виконавчий комітет пропозиція про визнання незалежності Фінляндії
  Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка 4 січня 1918
  Третя Французька Республіка 4 січня 1918
 

Швеція

4 січня 1918
 

Німецька імперія

4 січня 1918
  Королівство Греція 5 січня 1918
 

Норвегія

10 січня 1918
 

Королівство Данія

10 січня 1918
 

Швейцарія

11 січня 1918
 

Австро-Угорщина

13 січня 1918
 

Нідерланди

28 січня 1918
  Іспанська Імперія 21 січня 1918
 

Османська Імперія

21 лютого 1918
  Третє Болгарське царство 27 лютого 1918
 

Аргентина

11 травня 1918
  Іран 23 червня 1918
 

Сіам

9 жовтня 1918
  Польська Республіка 8 травня 1919
  Британська Імперія 6 травня 1919
 

США

7 травня 1919
  Японська Імперія 23 травня 1919
 

Бельгія

10 червня 1919
 

Чилі

17 червня 1919
 

Перу

23 червня 1919
  Королівство Італія 27 червня 1919
 

Уругвай

18 серпня 1919
 

Ліхтенштейн

27 жовтня 1919
  Перша Португальська Республіка 19 грудня 1919
  Перша Бразильська республіка 26 грудня 1919
 

Колумбія

31 грудня 1919
  Королівство Румунія 8 квітня 1920
 

Венесуела

18 квітня 1920
 

Панама

17 травня 1920
 

Еквадор

25 червня 1920
 

Парагвай

3 червня 1921
 

Люксембург

25 жовтня 1921
 

Королівство Югославія

27 червня 1922
  Емірат Афганістан 17 червня 1928
  Албанська республіка 1 грудня 1928

ВиноскиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к л м К народу Финляндии. (Декларация независимости Финляндии)(рос.) Перевод с английского.
  2. а б «Маніфест про затвердження конституції Великого князівства Фінляндського і про перейменування його в повному об'ємі»
  3. Кетола Э. Революция 1917 года и обретение Финляндией независимости: два взгляда на проблему. — 1993.
  4. а б Постановление Совета Народных Комиссаров № 101 от 18 декабря 1917 и выписка № 321 от 23 декабря 1917 из протокола заседания Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов рабочих и солдатских депутатов Российской Советской Республики от 22 декабря 1917 о признании государственной независимости Финляндской Республики
  5. Viikko 2 (5.1.-11.1.1918) Marko Jouste. Itsenäisyyden tunnustuksia ja sodan valmisteluja (2-я неделя 1918)(фін.)
  6. Вехвіляйнен, Оллі (2010). Фінляндія в Другій світовій війні: між Німеччиною і Росією (Українською). Темпора. с. 21. ISBN 978-966-8201-47-9. 

ПосиланняРедагувати