Генерал-комісаріати

(Перенаправлено з Генеральна округа)

Генерал-комісаріати (нім. Generalkommissariate), генеральні округи (нім. Generalbezirke), іноді також генеральні комісаріати[1][2] — адміністративні одиниці, на які було поділено райхскомісаріати, утворені гітлерівцями на окупованих у роки Другої світової війни територіях СРСР.

У складі райхскомісаріату «Україна» усього було 6 генерал-комісаріатів:

  • «Волинь–Поділля» — з центром у Луцьку, до якого входили Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська (нині Хмельницька) області, а також південні райони Брестської та Пінської області Білорусі (5106 тис. осіб);
  • «Житомир» — із центром у Житомирі, до якого включено Житомирську область, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області Білорусі (3027 тис. осіб);
  • «Київ» — із центром у Києві, до складу якого входили Київська та Полтавська область (3224 тис. осіб);
  • «Миколаїв» — із центром у Миколаєві — у складі Миколаївської (без західних районів) та Кіровоградської областей (3164 тис. осіб);
  • «Дніпропетровськ» — із центром у Дніпрі, що охоплював Дніпропетровську і частину районів Запорізької областей (1384 тис. осіб);
  • «Таврія» — з центром у Мелітополі, до якого включено лівобережні райони Миколаївської (нині Херсонської) та Запорізької областей (бл. 1 млн осіб).

Райхскомісаріат Остланд поділявся на такі генеральні округи:

Влада у генерал-комісаріатах спиралася на т. зв. цивільну окупаційну адміністрацію, до якої входили комісари районів (гебітскомісари), міст (штадткомісари), різного роду уповноважені («зондерфюрери»), їхній апарат, спеціалісти-господарники. Головним інструментом окупаційної політики були органи нацистського терору — підрозділи СС (див. Війська СС), поліцейські батальйони, війська охорони тилу, таємна польова поліція, поліція безпеки СД, а також українська допоміжна поліція, білоруська допоміжна поліція, російська допоміжна поліція тощо.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. EHRI Project
  2. Генеральний комісаріат Житомир 1942–1943 рр. Архів оригіналу за 16 червень 2015. Процитовано 17 січень 2017. 

Джерела та літератураРедагувати