Луї́ Гектор Берліо́з (фр. Louis Hector Berlioz; 11 грудня 1803, Ла-Кот-Сент-Андре — 8 березня 1869) — французький композитор, диригент, музичний письменник. Член Інституту Франції (1856).

Гектор Берліоз
фр. Louis Hector Berlioz
Hector Berlioz (1857).gif
Гектор Берліоз, фото Karl Reutlinger, 1864
Основна інформація
Дата народження 11 грудня 1803(1803-12-11)
Місце народження Ла-Кот-Сент-Андре
Дата смерті 8 березня 1869(1869-03-08)
Місце смерті Париж, Сена[d], Франція[1]
Країна Франція
Професія композитор, журналіст, диригент, письменник, автобіограф[d], музичний критик[d], лібретист[d], Віртуоз і бібліотекар
Нагороди
WS: Твори у Вікіджерелах

Q: Цитати у Вікіцитатах

commons: Файли у Вікісховищі

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився в містечку Ла-Кот-Сент-Андре на південному сході Франції у сім'ї лікаря, вільнодумної, освіченої людини. Дитячі роки Берліоз провів у провінції, де чув народні пісні та познайомився з древніми міфами. Там же ж навчився грати на флейті. У 1821 Берліоз переїхав у Париж, де став вивчати медицину, але незабаром, незважаючи на опір батьків, залишив медицину, вирішивши присвятити себе музиці. Він підпрацьовував співом у хорі та довго бідував. Перше публічне виконання твору Берліоза («Урочиста меса») відбулося в Парижі в 1825. Берліоз, займаючись самоосвітою, декілька років брав уроки у Жана-Франсуа Лесюера і до нього ж у клас поліфонії подався після вступу в Паризьку консерваторію у 1826. Також він займався у класі Антоніна Рейхи. Починаючи з 1828 року Берліоз почав писати критичні статті про музику і познайомився з популярними в той час письменниками і музикантами такими як Віктор Гюго, Олександр Дюма, Паганіні, Жорж Санд. У 18281830-і роки знову було публічно виконано декілька творів Берліоза — увертюри «Веверлі», «Francs-juges» і «Фантастична симфонія», після чого публіка звернула увагу на молодого композитора.

У 1830 році Берліоз закінчив консерваторію. Того ж року він отримав Римську премію за кантату «Сарданапал». До цього Берліоз 3 роки поспіль намагався отримати премію, але журі відмовляло йому оскільки були спантеличені. Того ж року почалась революція, Берліоз співчував революціонерам і навіть інструментував «Марсельєзу». Після того жив (як стипендіат) в Італії. Там він зацікавився італійською музикою, зустрівся з Глинкою, познайомився з творами Байрона. Повернувшись до Парижа (1832), привіз з собою написану в Італії увертюру «Король Лір» і симфонічний твір «Le retour à la vie» в жанрі, який він називав «мелолог» (суміш інструментальної і вокальної музики з декламуванням), який є продовженням «Фантастичної симфонії». Осівши у Парижі Берліоз розвинув творчу активність, працював як композитор, складаючи програмні симфонії та опери, диригент (зокрема працював у Паризькій консерваторії), та музичний критик (писав в газетах «Gazette musicale de Paris», пізніше в «Journal des Débats» до 1864 року і набув репутацію строгого та серйозного критика). Однак його опери не мали серйозного успіху і він все ще залишався бідним.

У 1839 році його було призначено бібліотекарем консерваторії.

З 1842 багато гастролював за кордоном. З тріумфом виступав як диригент і композитор в Росії (1847, 1867—68), зокрема зібрав величеньку публіку на концерті у Московському манежі. У 1867—1867 роках жив у Санкт-Петербурзі.

У 1856 році Берліоза було призначено членом Академії мистецтв. У 1860-х роках Берліоз випускає збірники статей, а також свої «Мемуари» (1870 рік).

Особисте життя Берліоза захмарилося низкою сумних подій, про які він детально розповідає в своїх «Мемуарах» (1870). Його перший шлюб з ірландською актрисою Гарріет Сімпсон (1833), закінчився розлученням в 1843 (Сімпсон багато років страждала невиліковною нервовою хворобою); після її смерті Берліоз одружився із співачкою Марією Ресіо, яка раптово померла в 1854. Син композитора від першого шлюбу помер в 1867. Сам композитор упокоївся 8 березня 1869 року від нервового виснаження. Похований на цвинтарі Монмартр.

ТворчістьРедагувати

 
Берліоз, портрет з літографії

Берліоз — яскравий представник романтизму в музиці, творець романтичної програмної симфонії. Мистецтво Берліоза багато в чому споріднене творчості Віктора Гюго в літературі і Е. Делакруа в живописі. Художник-новатор, Берліоз сміливо запроваджував нововведення в області музичної форми, гармонії і особливо інструментування (видатний майстер оркестровки), тяжів до театралізування симфонічної музики, грандіозних масштабів творів.

Творчість композитора відобразила властиві романтизму суперечності: прагнення до загальнонародності, масовості музики уживалося у нього з крайнім індивідуалізмом, героїка і революційний пафос — з інтимними виявленнями самотньої душі схильного до екзальтації і фантастики художника. У 1826 була написана кантата «Грецька революція» — відгук на визвольну боротьбу грецького народу. Із захопленням зустрів Велику липневу революцію 1830 року; на вулицях Парижа він розучував з народом революційні пісні, зокрема оброблену ним для хору і оркестру «Марсельєзу». У ряді крупних творів Берліоза знайшла віддзеркалення революційна тематика: у пам'ять героїв Липневої революції створені грандіозний «Реквієм» (1837) і «траурно-тріумфальна симфонія» (1840, написана до урочистої церемонії перенесення праху жертв липневих подій). Проте Революцію 1848 Берліоз не зрозумів. Останніми роками життю Берліоз все більше схилявся до академізму, моральної проблематики: ораторіальна трилогія «Дитинство Христа» (1854), оперна дилогія «Троянці» за Вергілієм («Узяття Трої» і «Троянці в Карфагені», 1855—59).

Стиль Берліоза визначився вже в «Фантастичній симфонії» (1830, підзаголовок — «Епізод з життя художника»). Це відомий твір Берліоза — перша романтична програмна симфонія. У ній знайшли віддзеркалення типові для того часу настрої (розлад із дійсністю, перебільшена емоційність і чутливість). Суб'єктивні переживання художника піднімаються в симфонії до соціальних узагальнень: тема «нещасної любові» набуває значення трагедії втрачених ілюзій. Слідом за симфонією Берліоз пише монодраму «Леліо, або Повернення до життя» (1831, продовження «Фантастичної симфонії»). Берліоза привертали сюжети творів Джорджа Байрона — симфонія для альта і оркестру «Гарольд в Італії» (1834), увертюра «Корсар» (1844); Вільяма Шекспіра — увертюра «Король Лір» (1831), драматична симфонія «Ромео і Джульєта» (1839), комічна опера «Беатріче і Бенедикт» (1862, на сюжет «Багато галасу даремно»); Й. В. Гете — драматична легенда (ораторія) «Засудження Фауста» (1846, що вільно трактує поему Гете). Берліозу належать також опера «Бенвенуто Челліні» (пост. 1838); 6 кантат; оркестрові увертюри, зокрема «Римський карнавал» (1844); романси і ін. Зібрання творів в 9 серіях (20 тт.) видане в Лейпцігу (1900—1907).

Берліоз був видатним диригентом. Разом з Ріхардом Вагнером він заклав основи нової школи диригування. Берліоз вніс істотний внесок у розвиток музично-критичної думки.

ТвориРедагувати

СимфоніїРедагувати

Концертні твориРедагувати

  • Римський карнавал, Op.9 (1844)
  • Король Лір, Op.4 (1831)
  • Rêverie et caprice — для скрипки з оркестром Op. 8, H 88 (1841)
  • Марш для останньої сцени Гамлета H 103 (1844)
  • Марш троянців H 133b (1864)

ОпериРедагувати

  • Benvenuto Cellini (1838)
  • Засудження Фауста Op.24, H 111 (La Damnation de Faust, 1846)
  • дилогія Троянці (фр. Les TroyensH 133a; «Взяття Трої», «Троянці в Карфагені», 1859)
  • Беатріче та Бенедикт H 138 (1863)
  • Таємні судді H 23 (збереглись тільки фрагменти) (18251834)
  • Бенвенуто Челіні Op.23, H 76a (1838)
  • La nonne sanglante H 91 (не закінчена) (18411842)

Духовні твориРедагувати

Вокальні твориРедагувати

  • Літні ночі Op.7, H 81

УвертюриРедагувати

  • Веверлі H 26 (18261828)
  • Буря (за Шекспіром, з хором) H 52 (1830)
  • Роб Рой H 54 (1831)
  • Бенвенуто Челіні H 76b (1838)
  • Римський карнавал Op.9, H 95 (1844)
  • Корсар Op.21, H 101 (18461851)
  • Беатріче і Бенедикт H 138 (18601862)

КантатиРедагувати

  • Грецька революція (2-і різні версії) H 21a, H 21b (18251826, 1833)
  • Смерть Орфея H 25 (1827)
  • Ермінія H 29 (1828)
  • Клеопатра H 36 (1829)
  • Смерть Сарданапала H 50 (зберігся тільки невеликий фрагмент) (1830)
  • 5 травня Op.6, H 74 (18311835)
  • Ерігона (зберігся тільки фрагмент) H 77 (18351838)
  • Hymne à la France H 97 (1844)
  • Chant des chemins de fer H 110 (1846)
  • L'Impériale Op.26, H 129 (1854)
  • Le Temple universel Op.28, H 137 (1861)

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

БібліографіяРедагувати

  • Жан Люсьєн Адольф Жульєн «Гектор Берліоз, його життя і боротьба, його твори» (фр. Hector Berlioz, la vie et la combat, les oeuvres); 1888
  • Хохловкина А. Берлиоз. М., 1966
  • Берлиоз Г. Мемуары. М., 1967
  • Берлиоз Г. Избранные письма, тт. 1-2. М., 1984—1985