Відкрити головне меню
Гармата Пексана

Гармати Пексана були першими корабельними гарматами, спеціально призначеними для стрільби фугасними снарядами. У російськомовній літературі цей тип артилерійських установок називають бомбічними гарматами. Вони були розроблені французьким генералом Анрі-Жозефом Пексаном в 1822-1823. Ця модель стимулювала подальший розвиток військово-морської артилерії. Її застосування у боях продемонструвало слабку захищеність дерев'яних кораблів і стимулювало появу панцерників. Були також моделі цієї зброї, призначені для армії.

КонтекстРедагувати

Фугасні снаряди давно використовували для бойових дій на суходолі (гаубиці та мортири), так і бомбардирськими кораблями проти стаціонарних цілей. Але такі снаряди могли бути випущенні лише на високій траєкторії і з відносно низькими швидкостями. Снаряди того часу були по суті своїй небезпечні під час застосування. Не було способу, аби поєднати вибуховий характер снаряду з високою потужністю і пологою траєкторією гармати.

Крім того, бомбою з високою траєкторією польоту було важко влучити у корабель противника у морському бою. Водночас  гармати з низькою траєкторією польоту, які мали кращі шанси влучити у ціль, стріляли переважно ядрами, які завдавали відносно невеликої шкоди навіть дерев'яним корпусам кораблів.[1]

МеханізмРедагувати

Гармати Пексана мали казенну частину більшої товщини для збільшення міцності, змінену форму камори для розміщення зменшеного заряду. За рахунок великого калібру при відносно короткому стволі гармата Пексана стріляла надзвичайно важкими снарядами (80 фунтів) з порівняно невеликою початковою швидкістю. Необхідна для проламування борту кінетична енергія досягалася за рахунок великої ваги снаряду. При цьому перевантаження при пострілі була відносно невелика, що знижувало ризик детонації заряду у стволі гармати. Водночас, хоча ці снаряди були безпечніші за більш ранні бомби, з ними також часто траплялися нещасні випадки. 

ЗастосуванняРедагувати

Вибух снаряду з гармати Пексана, який зазвичай проламував борт корабля і застрявав у ньому, призводив до подальшого руйнування дерев'яних конструкцій, виникнення значної кількості вторинних пожеж, великому розльоту осколків бомби та трісок, які вражали екіпаж.  

Ефект від цієї зброї в реальних умовах була вперше продемонстрована під час битві при Веракрус в 1838 році, а потім у битвах в Кампече в 1843 році, Эккернферді в 1849 році під час датсько–прусської війни, і особливо в Сінопській битві у 1853 році під час Кримської війни. [джерело?]

 
Снаряд Пексана з піддоном.

Тоді кораблі Чорноморського флоту атакували і знищили турецький флот вогнем снарядів бомбічних гармат.[2] Вони проникали  глибоко всередину дерев'яної обшивки османських кораблів, вибухали і підпалювали корпуси. Ця битва переконала морські держави у ефективності розривних снарядів і сприяла розвитку панцерників, захищених від таких снарядів.

ПриміткиРедагувати

  1. O'Connell, Robert L. (19 April 1990). Of Arms and Men: A History of War, Weapons, and Aggression. Oxford University Press. Процитовано 18 January 2017 — через Google Books. 
  2. Potter, E. B. (15 June 2014). Sea Power: A Naval History, 2nd Edition. Naval Institute Press. Процитовано 18 January 2017 — через Google Books.