Відкрити головне меню

Вільхі́вці (Ольху́вці) — село в Україні, центр Вільховецької сільської громади Тячівського району Закарпатської області.

село Вільхівці
Річка Тересва і село Вільхівці
Річка Тересва і село Вільхівці
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Тячівський
Громада Вільховецька сільська громада
Код КОАТУУ 2124485801
Облікова картка Вільхівці 
Основні дані
Перша згадка 1486
Населення 3374
Поштовий індекс 90542
Телефонний код +380 3134
Географічні дані
Географічні координати 48°05′57″ пн. ш. 23°44′22″ сх. д.H G O
Середня висота
над рівнем моря
292[1] м
Водойми р. Тересва, Вільхівчик
Відстань до
районного центру
18 км
Найближча залізнична станція Бедевля
Відстань до
залізничної станції
11 км
Місцева влада
Адреса ради 90542, с. Вільхівці, вул. Центральна, 118; тел. 4-90-81
Карта
Вільхівці. Карта розташування: Україна
Вільхівці
Вільхівці
Вільхівці. Карта розташування: Закарпатська область
Вільхівці
Вільхівці

Вільхівці у Вікісховищі?

Зміст

ГеографіяРедагувати

Село розташоване на автодорозі Тячів — Усть-Чорна. Вздовж східного боку села протікає річка Тересва. Із західного боку над центральною частиною Вільхівців здіймається крутий пагорб, заввишки 544 м, з вершини якого чудово видно село, долину річки Тересви і довколишні гори.

ІсторіяРедагувати

Існує декілька версій-легенд про винекнення села. Про те як і ким було засноване село, розповідає легенда, що й сьогодні збереглася в народній пам’яті.

В XII столітті під час навали татаро-монгольського Іга, боячись рабства, житель Тернова, по прізвиську Гусак рятуючись від монголів переплив річку і сховався в густих зарослях вільхах на правому березі річки Тересва. Він і став першим засновником села. Що цікаво то цій легенді є доказ – картина, що збереглася в церкві села Терново.

За другою легендою в ХІІ столітті на лівому березі річки було село Долина.

З якихось природніх катаклізмів річка змінила своє русло і розділила село долина на дві частини – лівобережну де росло терня - Терново і правобережну, де росли вільхи – Вільхівці.

Офіційно перше повідомлення про село відносять до 1486 р., але, можливо, саме це село згадується 1389 р. під угорською назвою Ilhoba (Ілхоба).

Село було заселено у другій половині 14 століття, і до 1404 року воно було королівською власністю.

У 1404 році король Сигізмунд передав село родині Татул. Після вимирання сім'ї наприкінці 15-го століття родини Долгаї, Драгфі і Урмезей отримали місцеві землі.

Основним заняттям селян було скотарство та землеробство. Землю обробляли примітивними способами – мотиками та простим деревяним плугом. Найпоширенішими культурами були кукурудза, квасоля, капуста, картопля, овес, жито. В горах випасали овець, кіз, корів, свиней, коней. Поширеними були й буйволи, яких доїли й використовували як тяглову силу. Одяг в основному виготовлювався з конопель, овечої шерсті та шкіри, рідше з льону. Виварена кора вільхи служила природним барвником для фарбування шкіри.

Який вигляд мало тодішнє село важко сказати. В памятних переказах збереглася згадка про великий монастир. І зараз у Вільхівчику є урочище Монастирське. Документи розповідають про це так:

«Близько 1708 року, якийсь ієрей по імені Іван Зубрицький, взяв габит у єпископа Стойки, після смерті дружини залишившись «со многими чадами» звернувся до селян, щоби збудувати церковку. Це і було зроблено при протопопі Дмитрії. Парохами Вільхівської обителі єпископ висвятив Іоана Михалка і Василя Ердева.

Солга-біров (староста села) вільховецький житель, говорить, що селяни, переважно кальвіністського віросповідання, часто нападали на монастир, забирали худобу, бджоли, а монахи «в нем живущії не могли ся боронити, бо не сміли». Солга-біров каже: « я це говорю, щоб знали люди і не утаїлося перед Богом». Це свідчення було записано при архідеяконі Іоані Вульхуськім і стефані Тересюськім.

Біля монастиря є стайня, а вній 6 биків, 4 корови, кінь, ялівка, перелік господарського інвентаря, церковних книг і утварі, один дзвін. Монастир маз 20 возів сіна, яке обмінювалося з селянами».

З періоду німецької колонізації північно-лісового краю Мараморщини засновувалися нові села Дубове, Усть-Чорна, Мокра. Між ними село Вільхівці з’ясувалося возовою дорогою. І це мало вплив на розвиток села. Поступово село переселилося ближче до дороги, до річки. Таким чином село змінило місце і почало розростатися там де знаходиться сучасний центр.

У 1910 р. тут мешкало 3150 осіб, серед яких 2490 русинів, 548 німців та 110 угорців.

12 лютого 1939 при виборах до Сойму Карпатської України за партію Українське національне об'єднання (УНО) у в Вільхівцях проголосували 8031 виборець, проти — 4. Послом до сойму був обраний вільхівський ґазда Василь Щобей.

В селі знаходився соковий цех Тересвянського соковинного заводу.

Вільхівці оточені чудовими садами і лісами. Навколо села є багато урочищ з оригінальними назвами урочище Лазок – це викорчувана нашими дідами від терня ділянка біля Кичери. Зараз там ростуть гарні яблуневі сади.

Найтепліші місця – Могила, Ямища, Чертіж. Колись тут росли чудові виноградники, черешневий та грушевий сади. В 60-х роках, з легкої руки чиновників все було викорчуване, як і сади в урочищі Тишове і замінено на ягідники. Зараз ці урочища дуже змінилися внаслідок зсувів.

Урочища Мочар і Кирнички розташовані зразу під крутими схилами Кичери і Камінця. На них відбувається великий тиск грунтових вод, вони були дуже перезволожені аж доки не була проведена меліорація.

Гулодик – найбільший масив дубових лісів з домішкою ясена. Назва Кутлуське походить від слова «котлован» - раніше тут брали глину для будівництва печей та хат. Є ще й інші назви Ямища, Латунцер, Чертіж, Маркова яма, Іванув Звур та інші. Ці назви пов’язані з історичними подіями, людьми.

На території села є джерела мінеральної води.

За часів учителювання Руснака Михайла була побудована перша церковна школа 1857 року.

Церква св. Трійці. 1928.

Дерев’яну церкву зняли з реєстрації діючих церков у 1950-х роках. Близько 1962 р. церква згоріла.

Церква Успіння пр. богородиці. 1889.

У 1751 р. згадують дерев’яну церкву з вежею, двома дзвонами, оздоблену новими образами.

У 1801 р. знову йдеться про дерев’яну церкву, збудовану спільно багатими і бідними, що стояла на схилі гори Кичери. З 1850 – 1860 років запам’ятався дяк і вчитель Михайло Русняк, за якого в 1857 р. біля дерев’яної церкви поставили першу церковну школу. Зараз у селі стоїть велична мурована церква добрих пропорцій. Про муровану церкву згадувалося вже 1871 p., коли біля неї споруджували нову школу.

У селі розповідають поширений у околиці сюжет про те, що церкву вимурували до вікон, а потім на 40 років будівництво припинилося. Завершення церкви датують також 1886 р., а 1889 р., згідно з шематизмом, є роком посвячення. У 1938 р. проведено конкурс на ремонт церкви, в якому взяли участь будівельники В. Турек, В. Шобані, Орос, мукачівська фірма “Кізман, Петер і Ґрол”. Тепер існуючий іконостас зробив І. Павлишинець, а малювання всередині храму виконав В. Якубець у 1978 р. У високій вежі є два дзвони – один виготовив Фрідєш Шелтенгофер у Шопроні (Угорщина) в 1890 p., а інший – виріб ужгородської фірми “Акорд”.

Вільхівський монастир заснували близько 1708 p., коли ієрей Йоан Зубрицький звернувся до селян, щоб збудували церкву.

У селі народився подвижник греко-католицької церкви Олександр Хіра (1897 – 1983), який в умовах підпілля став єпископом.

Ближче до нашого часу (2001 р.) в селі проживало 3374 особи.

СучасністьРедагувати

У Вільхівцях є кілька магазинів, кафе, різні підприємства, дитсадок, сільська амбулаторія, церква, чоловічий монастир.

ЛюдиРедагувати

ПриміткиРедагувати

ГалереяРедагувати