Відкрити головне меню

Волиця (Волицька сільська рада, Сокальський район)

село в Сокальському районі Львівської області (Україна)

Воли́ця (Комарева)— село в Україні, в Сокальському районі, Львівській області. Кількість населення — 1009 осіб. Орган місцевого самоврядування — Волицька сільська рада.

село Волиця
Річка Білий Стік у селі Волиця
Річка Білий Стік у селі Волиця
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Сокальський район
Рада/громада Волицька сільська рада (Сокальський район)
Код КОАТУУ 4624881101
Основні дані
Засноване Не пізніш як у XVII ст.
Населення 1009
Площа 2,1 км²
Густота населення 480,48 осіб/км²
Поштовий індекс 80080
Телефонний код +380 3257
Географічні дані
Географічні координати 50°23′29″ пн. ш. 24°20′51″ сх. д. / 50.39139° пн. ш. 24.34750° сх. д. / 50.39139; 24.34750Координати: 50°23′29″ пн. ш. 24°20′51″ сх. д. / 50.39139° пн. ш. 24.34750° сх. д. / 50.39139; 24.34750
Середня висота
над рівнем моря
213 м
Водойми річка Білий Стік
Місцева влада
Адреса ради 80080, Львівська обл., Сокальський р-н, с. Волиця, вул. Шевченка, 38а, тел. 56-2-30
Карта
Волиця. Карта розташування: Україна
Волиця
Волиця
Волиця. Карта розташування: Львівська область
Волиця
Волиця
Мапа

Волиця у Вікісховищі?

Гімн ВолиціРедагувати

Село наше рідне, дитинства колиско,
Любить не покину ніколи тебе: За пишні сади і за луки зелені,
За ліс і за річку, що манить мене.
О Волице люба, ти в нетрях родилась,
Вціліла від хижих татарських заброд.
Щоб в спокої жити й на волі трудитись,
.Тому ти постала в оточені вод.
Хоч довгі була під стопою чужинців,
Віками втрачала дочок і синів,
Та ворога гнала завзято із краю,
Щоб він тебе знову приспати не смів.
Здобула ти волю, і щастя, і долю,
В часи Незалежности вже розцвіла.
Наш люд роботящий гордиться тобою,
Ланами буйними навколо села.
Гуртуймось, єднаймося, всі односельці,
Працюймо, живімо у розквіті сил!
Спустошити землю не даймо чужинцям: І не занедбаймо священних могил…
Автор — Марія Король, 2010

Загальні даніРедагувати

Волиця розміщена в широкій болотистій долині річки Білий Стік, притоки Західного Бугу, за 12 кілометрів на південний схід від Сокаля. Від околиці Корчина, що на південний схід від Волиці, повз Поздимир, Комарів, Поторицю аж до Тартакова, що на північний схід від Волиці, тягнеться низка окремішніх лісів з власними назвами. З північного заходу — Свидники, що належали місцевому фільварку; із заходу — Поторицький ліс (колишня власність графа Дідушицького); з півдня — Воленський ліс, який був власністю місцевої громади. Це зелене півколо охоплює, крім Волиці, Комарів і присілок Городелець (тепер його немає). Зі сходу — Зубків, Розжалів, Переспа. Білий Стік ділить Волицю на дві частини. Північна має назву Село, а південна — За Річкою, або ж Зарічка.

Цікаво названо поля й сіножаті, як-от Широке, Плоскінь, Колода, Щуки, Горбаті Нивки, Беріжок, Флящинець, Млиниська (за місцевою вимовою — Млиниска), Погребиська (цю ділянку дехто досі називає з-польська — Поґжебіска).

Окремі ділянки старого русла річки теж мали свої назви. Біля самої церкви було Бабське — широке й мілке плесо. Так його назвали тому, що тут прали жінки. Трохи вище, проти течії — Хлопське. Тут любили купатися селяни. Ще трохи вище, на повороті течії, простягалося Ксьондзове. Сюди ходив брати купелі панотець. І, за добрий кілометр проти течії, — Нестерове. Названо, мабуть, за іменем чоловіка, що мешкав поблизу цього місця. Воно славилося глибиною — чи не найбільшою на всю річку — близько чотирьох метрів.

У минулому Волиця була дуже заболочена. В центрі села простягалася площа, яка називалася Панський Пастівень і належала фільварку. Посередині цієї болотистої сіножаті викопали саджалку. Всі вулиці села були не чим іншим, як насипаними греблями з глибокими ровами обабіч них. Для проходу служили вузькі дерев'яні хідники — кладки.

Поля тут урожайні, бо ґрунт лесовий. Трави були буйні завдяки частим розливам Білого Стоку. Нині не такі. Поменшало сіножатей, бо 1963 року зроблено меліорацію, поглиблено й спрямлено русло річки.

Роман Махіброда, один з найвизначніших парафіян села Волиця.

ІсторіяРедагувати

Вперше згадано про Волицю в письмових джерелах XVII століття. Перші поселення тут з'явилися в лісі. Заснували їх утікачі. Першим побудувався чоловік на прізвисько Комар. На схід від своєї оселі він прорубав просіку, коло якої ставили хати й інші втікачі. Від цього прізвиська, ймовірно, й походить назва села Комарів, відображена в топонімі «Волиця-Комарева».

Уже в XVI столітті польські феодали пробували закабалити місцевих людей, а король Сиґізмунд запровадив реформу — так званий Устав на волоки, згідно з яким селяни не мали права переходити в інші місця. Найкращі землі дісталися поміщикам-зайдам, а за свої наділи селяни мусили платити податок. Ставали кріпаками польських панів або місцевої знаті, що ополячувалася.

Дуже ймовірно, що Волицю засновано після Люблінської унії 1569 року, коли селяни, рятуючись від закабалення і від нападів татар (особливо від навали 1575 року), утікали в малодоступні ліси й жили там невеликими групками — на волі. Від того й пішла назва «Волиця». З такою назвою в Україні є 34 села. У Львівській області — сім, більше, ніж у будь-якій іншій.

Наприкінці XIX століття населення Волиці було національно мішане. Третину становили поляки — переважно фільваркові слуги, так звані форналі. У селі був дуже великий фільварок до Першої світової війни. Після неї польський дідич, а радше його син, розпродав двірську землю. Селяни не могли її придбати, більшу частину ґрунтів — три секції орного поля і дві секції лісу — купив поляк Кучинський. Польська державна адміністрація подбала про те, щоб на доволі великій парцелі, викроєній із двірської землі, поселити колоністів — виходців із Мазовії. Дотепер протривала назва Кольонія, яка позначає велику ділянку за 2 км на північ від села. Прибульці переважною більшістю стали форналями у дворі. Протистоячи такій земельній політиці, місцеві люди завжди програвали з ними процеси на судових розправах, тож доходило до стихійних виступів. Траплялися сутички з поліцією. Кількох осіб засудили «за опір владі».

Під час Першої світової війни з села брали рекрутів на війну. Січовими стрільцями УГА і УНР стали Іван Омелянович Ващук (18921922, помер від ран) і Федір Пантелеймонович Новосад (18961918, помер від ран). У міжвоєнний час польська влада чинила тиск на українців-патріотів. У судах оголошували вироки за членство в ОУН. Уже з 1930 року волицькі селяни вступали в цю організацію. Молодь брала активну участь у протипольських акціях підпілля. Тоді, як згадує М. Горбай, до масового розгорнення революційної діяльності дуже сильний поштовх дала геройська постава Дмитра Данилишина і Василя Біласа перед лицем смерти у львівській тюрмі у грудні 1932 року.

Всенаціональну жалобу по них у той час маніфестували, носячи чорну стрічку на рукаві. Навіть малі діти так чинили. Поліція залякувала патріотів, та це тільки загартовувало їх.

Не оминула села й пацифікація. 29 вересня 1930 року розгромлено бібліотеку, знищено багато книжок, завдано великої шкоди кільком господарствам. Чимало жителів Волиці ще довго гоїли рани після кривавого побиття. 6 травня 1931 року у Львові Василя Шмирку, Степана Чопа і Василя Покотила засудили на п'ять років тюрми, а студента Дмитра Нестора — на довічне ув'язнення, причому заочно, бо йому пощастило втекти за кордон. Крім них, тюремні строки дістали також Іван Гарасим, Еміліян Омелян, Петро Махіброда, Іван Іванчина.

13 червня 1936 року поліція заарештувала Романа Горбая, запідозрівши, що він є членом ОУН. На допитах його жорстоко катували, відбили нирки. У слідчій в'язниці Романові загрожувала нагла смерть. Родина через адвокатів і медиків добилася звільнення на лікування, але вже нічого не допомогло. 17 жовтня 1936 року Роман помер.

Похорон Романа Горбая перетворився на демонстрацію протесту проти нелюдського трактування українських політичних в'язнів у польських тюрмах.

До Комарева прибули тисячі молодих українців із усього Сокальського повіту. Влада стягнула сюди жандармерію. Романова мученицька смерть дуже зміцнила бойову поставу молоді й усього українського народу, закликала до збройної боротьби за свою незалежну державу.

На 01.01.1939 у селі Волиця Комарева проживало 1230 мешканців (680 українців-грекокатоликів, 350 українців-римокатоликів, 20 поляків, 150 польських колоністів міжвоєнного періоду у колонії Дуброва і 30 євреїв)[1]. Село входило до об'єднаної сільської ґміни Тартакув Място, яка входила до Сокальського повіту Львівського воєводства.

1939 — вибух війни, розвал Польщі. Прихід нових окупантів зі Сходу.

Почалися докорінні зміни, щораз гірші. Волиця опинилась у прикордонній смузі. Селянам накинено колгоспний лад. Із села вивезли кілька родин, усі насторожились і принишкли. У школі запроваджено вивчення російської мови. Головою сільської ради вибрали бідняка з Поториці, який ревно служив радянській владі й через те трагічно загинув.

1941 рік — ще одна окупація, німецька. Нова влада встановила жорсткий порядок. Для людей з 15-річного віку запроваджено розпізнавальні картки. Для українців і поляків — сірої барви, для євреїв і циган — жовтої, а для представників інших національностей — синьої.

Щоб зарізати теля чи заколоти свиню, господар мусив дістати дозвіл від влади. Був накладений податок — 40 злотих із кожного гектара землі, 600 — 700 л молока на кожен двір, а ще треба було здавати м'ясо, яйця, овочі.

З 1942 року примусово вивозять молодь на роботу в Німеччині. Там потрібна була дешева робоча сила. На примусові роботи потрапили, зокрема, жителі Волиці Петро Душка, Володимир Лах, Степан Мисак, Катерина Соколовська, Михайло Запал, Текля Чоп та інші. Різна доля спіткала їх. Одні повернулися додому, інші загинули.

У жовтні 1942 року на Волині постала УПА. У Волиці також створено формацію УПА.

Влітку 1942 року в центрі села насипали могилу січовим стрільцям. Її знищили більшовики, а у 1992 році цю могилу з пам'ятним хрестом на ній на честь борців за волю України відновлено біля церкви Св. Преображення.

Під час окупації Волиця-Комарева успішно витримала іспит історії. Майже щоночі летіли в небо світляні ракети, лунали постріли, падали люди. 19 листопада 1948 року повстанці спалили колгосп. У селі організували варту, щоб захищатися від поляків і емгебістів, які діяли під виглядом українських партизанів.

Ось прізвища тих, які до 1939 року були найактивнішими громадськими діячами.

1. Степан Білянський 2. Василь Бочик 3. Іван Ворона — член проводу ОУН 4. Петро Горбай — старшина УГА 5. Василь Ґерус 6. Василь Дідич 7. Семен Іванчина — вчитель 8. Григорій Мисак 9. Федір Ничай — старшина УГА 10. Яків Огінський — старшина УГА 11. Микола Олійник 12. Михайло Омелян — довголітній війт 13. Іван Проць 14. Андрій Трибух 15. Микола Шклянка 16. Павло Шклянка

Безземельні селяни були змушені відробляти панщину чотири дні на тиждень. Крім того, платили річну подать двору — по злотому і 10 грошів, гуску, курку, яйця.

Земля була в руках Кучинського. В його колишньому домі тепер розташована контора спілки «Білий Стік». Цей пан володів 484 морґами орної землі, 85 морґами сіножатей. Всього — 569 морґів, а це приблизно 330 га.

У селі до 1939 року було 219 господарств. З них лише 19 господарств мали понад 15 га орної землі, 49 господарств — від 2 до 15 га, а 59 — менш як 2 га. Решта — безземельні.

Площа всіх угідь становила 1446 га, з них:

1. Орна селянська земля — 861 га

2. Орна поміщицька земля — 236 га

3. Сіножаті селян — 126 га

4. Сіножаті поміщиків — 14 га

5. Громадське пасовище — 39 га

6. Громадський ліс — 140 га

7. Церковна орна земля — 19 га

8. Церковні сіножаті — 11 га

9. Погребиська — 100 га

В селі було 33 молотарки, 2 жниварки, 3 сівалки, 35 культиваторів. 22 бідняки зовсім не мали своїх коней.

Для бездомних селян побудували дім барачного типу — «чворак». Мешканці-«чвораки» працювали на пана. Виконували різні роботи в лісі: зрубували дерева, тесали так звані швелі, били клепки з осикового дерева, виробляли гонти для покривання дахів. Інші заробляли на прожиток у гуральні, довозячи туди замерзлу землю чи проросле збіжжя, з якого гуральня гонила горілку. Ще інші працювали у двірській цегельні. Її чомусь закрили 1927 року.

Багато було пасовищ, процвітало тваринництво. На горбках паслися вівці, а в долинах — корови й коні. Давно колись на пасовищі була хмелярня. Люди вирощували хміль, збирали, сушили його й продавали чужинцям. Громада мала з того прибуток.

Волицька громада була власником ще двох секцій лісу. У 1927 році в селі по боках вздовж болотистих доріг були вистелені дощані хідники, або ж кладки, щоб не застрягали ноги по коліна в болоті.

Будівництво церкви. Парафіяльне життяРедагувати

1774 рік. На лівому березі Білого Стоку почали зводити церкву Преображення Господнього. Споруджена вона з масивних соснових колод і має три бані. Був там прибудований вівтар, при якому священик влітку правив службу Божу. Закінчили будівництво у 1778 році, і до сьогодні стоїть цей храм у тіні старезних лип. На мурованій дзвіниці колись висіло сім дзвонів. Найбільший мав ім'я Михайло. Він був найгучніший, його голос досягав людського вуха за 20 км. Передзвін звучав щонеділі й у кожне свято зранку, а на Великдень — лунав увесь день, розвеселяючи численну громаду, що збиралася на цвинтарі біля церкви й співала воскресні пісні. Молодь виводила гагілки.

Дзвін Михайло сповіщав усе село в разі пожежі чи іншого нещастя. Мав він незвичайну історію. На початку Першої світової війни, 1914 року австрійська військова влада наказала зняти й заховати Михайла. У 1922 році його знайшли. З такої нагоди в селі влаштували велике свято й урочисто привітали улюблений дзвін. Учасники зустрічі були вдягнені в національні строї, на чолі процесії їхав відділ вершників. Повернення Михайла упроводжували д-р Теодор Вергун і сокальський декан о. Іван Волосянський. А з приходом більшовиків дзвони пограбовано.

Щороку на Йордань старші церковні брати разом з молодшими йшли на річку й з грубого льоду вирізали хрест, поливали буряковим квасом і ставили на кризі. Краси й урочистости додавали молоді смерічки. У кількох місцях прорубували ополонки, з яких можна було набирати свячену воду. Набравши води, люди поспішали додому, щоб покропити худобу та й усе господарство. Вірили: хто зробить це найскоріше, той дочекається ранніх і щедрих жнив.

Коли прийшла радянська влада, почали закривати церкви. Не дозволяли святити воду на річці. Церква у Волиці, як старовинна, залишилася на парафії чотирьох сіл — Волиці, Комарева, Зубкова та Переспи.

До 1934 р. у Волиці була філіальна церква парафії Зубків, опісля — приходство, тобто резиденція пароха і тутешня церква була парафіяльною в Сокальському деканаті Перемишльської єпархії УГКЦ.

У шематизмі за 1897 рік подано, що парохом тоді був о. Семен Лонцький. У 1910 — 1924 рр. парохом був о. Іван Калинський, стараннями якого в селі успішно діяв осередок Братства тверезости і врешті домігся того, що закрили корчму. А перед тим у селі було п'ять єврейських сімей, які визискували українців і робили їх своїми боржниками. Тлінні останки волицьких душпастирів-подвижників спочивають на місцевому цвинтарі.

У 1925 — 1944 роках тут відправляв о. Михайло Була, який помер в еміграції 1953 р. й похований разом із дружиною у Вінніпеґу. Отець Михайло перебув операцію на горлі й не міг співати, тому на поміч дали вікаріїв Олексія Голінку (він вів велику просвітницьку роботу в народі) і Андрія Радя. Пізніше вікарієм служив Степан Стахурський, який після виїзду о. Були став парафіяльним священиком. У 1980-хрр. добудовано каплицю.

У п'ятдесятих — дев'яностих роках тут короткочасно відправляли отці: Іван Галозило, Микола Панас, Микола Пиріг, Микола Ґерус, Михайло Лотиш, Ярослав Біленський, Тарас Гнатів. Тепер служать о. Іван Бігун — УАПЦ і о. Андрій Чехут— УГКЦ. Їхня парафія — Волиця, Комарів, Зубків.

Культура і освітаРедагувати

У давнину в селі була дяківська школа, а вже 1825 року діяла державна — двокласна (з так званою повтуркою), русько-польська. Велику просвітницьку роботу провадило духовенство, організовуючи народне шкільництво та засновуючи осередки Братства тверезости.

Перші вчителі в селі, про яких збереглася пам'ять, — це пан Сайкевич, пані Гайдер, пані Ганна Камінська (українці) та пан В. Кисілевич з дружиною (поляки). Викладали вони у 1916 — 1939 рр.

У 1929 році серед школярів почався рух за те, щоб їх називали не русинами, а тільки українцями. До акції долучилася вся громада, і незабаром усіх стали називати українцями. Лише старі люди трималися назви «русини».

До 1939 року в школі навчалося 93 дітей і працювали 2 вчителі. У п'ятдесятих школа була семирічна, а з 1959 р. стала восьмирічною. З 50-х років і дотепер директорами школи були: Іван Прокопович, Іван Шушко, Богдан Король, Степан Петрига, Іван Васько, з 1967 року — Степан Басалик, з 1992 року — Ольга Прілепіна, з 2010-го і до 2014 — Степан Солдат (13 серпня 2014 року несподівано перестало битися серце директора Волицької ЗШ І-ІІІ ст. Солдата Степана Петровича). У 2015 році — директор Кус Ганна Петрівна. Директорами школи були: Степан Петрига, Петро Рачинський (дир. вечірньої школи), Ярослава Мідянко. Завучі школи: Іван Шушко, Богдан Король (був на цій посаді 25 років), Ганна Білецька, Роман Варварич, Марія Возняківська, Марія Матрипула.

Перелік учителів волицької школи — від 1945 рокуРедагувати

  • Акімова Марія
  • Антонюк Руслана
  • Басалик Василь Богданович
  • Басалик Ольга Михайлівна
  • Басалик Степан Васильович
  • Білик Надія Павлівна
  • Білецька Ганна Андріївна
  • Білянський Орест Несторович
  • Блащук Ганна Іванівна
  • Блудова Віра
  • Борисюк Іван
  • Борнак Євген Васильович
  • Бузікевич Василь Петрович
  • Бузікевич Валентина Семенівна
  • Буй Ірина Іванівна
  • Булик Леся Романівна
  • Варварич Марія Онуфріївна
  • Варварич Роман Іванович
  • Васько Іван Федорович
  • Васько Павло Данилович
  • Ващук Любов Іванівна
  • Видалюк Марія Петрівна
  • Вишинська Галина
  • Возняківська Марія Василівна
  • Войтухів Владислав Михайлович
  • Ворона Марія Василівна
  • Ворона Марія Михайлівна
  • Ворона Романа Степанівна
  • Гавриленко Ольга Олексіївна
  • Гладиш Наталія Романівна
  • Гладиш Оксана Романівна
  • Гладиш Ярослава Теодорівна
  • Глушко(Іванойко) Надія Петрівна
  • Гнідець Оксана
  • Гой Євген Миколайович
  • Гой Марія
  • Гой Ольга Іванівна
  • Грабарчук Петро Романович
  • Грабова Уляна Зеновіївна
  • Груша Ірина Дмитрівна
  • Груша Оксана Петрівна
  • Давидок Степанія
  • Денисюк Ольга Михайлівна
  • Джурій Марія Іванівна
  • Дрофич Ірина Іванівна
  • Думас Мирослава Петрівна
  • Жемела Наталія Ярославівна
  • Жеребецький Степан
  • Жеруха Ірина Романівна
  • Захарова Оксана Іванівна
  • Зіньчук Світлана Петрівна
  • Іванець Ірина
  • Іванчина Наталія Петрівна
  • Іванчук Марія Іванівна
  • Іськевич Оксана Михайлівна
  • Караван Іванна Іванівна
  • Кірик
  • Климчак Марія Євстахіївна
  • Климчук Зиновія Іванівна
  • Кнейчук Богдана
  • Кобилюх Ганна Іванівна
  • Козачук Ангеліна Антонівна
  • Коновалець Петро Степанович
  • Король Богдан Степанович
  • Король Марія Петрівна
  • Король Степан Михайлович
  • Криштоф Тетяна Михайлівна
  • Кус Ганна Петрівна
  • Кушнір Руслана Остапівна
  • Лаптута Ірина Зеновіївна
  • Левицький Віталій Степанович
  • Липинська Надія Володимирівна
  • Лисюк Наталія Іванівна
  • Малиновська Леся Омелянівна
  • Малиновський Петро Павлович
  • Махіброда Василівна
  • Матрипула Марія Іванівна
  • Мідянко Ярослава Степанівна
  • Ничай Галина Павлівна
  • Омелян Марія Михайлівна
  • Панасюк Лідія
  • Папакіна Муза
  • Парацій Зиновій Степанович
  • Перетятко Емілія
  • Петрига Степан Андрійович
  • Пікунов Олександр Миколайович
  • Піньковська Анастасія
  • Полохайло Мирослава
  • Пономаренко Катерина Іванівна
  • Прілепіна Ольга Петрівна
  • Прокопович Іван Йосипович
  • Прокопович Степанія Василівна
  • Радзимінський Василь
  • Рачинський Петро Максимович
  • Ребрина Любов Ярославівна
  • Ревуцька
  • Ревуцький Михайло Іванович
  • Романюк Марія Іванівна
  • Росоловська Ганна Андріївна
  • Саганська Галина Олександрівна
  • Саганський Євген Петрович
  • Сахман Михайло Степанович
  • Свищ Неля Степанівна
  • Серафимчук Лідія
  • Сисак Марія Іванівна
  • Сисак Ярослав Семенович
  • Солдат Марія Йосипівна
  • Солдат Степан Петрович
  • Соронь Ольга Богданівна
  • Стасів Володимир
  • Стасів Ганна Михайлівна
  • Сташків Надія
  • Стецюк Анастасія Павлівна
  • Стецюк Надія Анатоліївна
  • Трійчук Юрій
  • Турко Оксана Іванівна
  • Тухай Оксана Богданівна
  • Фединишин Оксана
  • Фляк Ніна Михайлівна
  • Цвікула Галина
  • Худа Марія Романівна
  • Чепіль Богдан Йосипович
  • Чернюх Ганна Романівна
  • Чиж Ганна Прокопівна
  • Чичикова Кіра
  • Чоп Любов Романівна
  • Шамборовська Ганна
  • Шклянка Іван Васильович
  • Шовкова Леся Антонівна
  • Шостак Анастасія Іванівна
  • Шурак Ольга Богданівна
  • Шушко Іван Степанович
  • Шушко Ірина
  • Юрченко
  • Якубовська Вікторія Михайлівна
  • Ярмолюк Василь

Дуже важливу діяльність провадив осередок товариства «Просвіта», заснований 1907 року. Тоді він налічував 79 членів.

У селі було два хори — церковний і світський, активно діяв аматорський гурток. Членами гуртка були Марія Шморгай-Новосад, Іван Новосад, Микола Шмирка, Анастасія Бочик, Петро Царик. Керував аматорами вчитель Іван Ващук, якого в 1940 році заарештували більшовики і з родиною вивезли в Сибір, звідки він не повернувся.

До 1930 року читальня «Просвіти» містилась у домі громадської управи, а в скорому часі коштом і працею членів збудовано просвітянський дім.

Ось окремі спогади Михайла Покотила, записані 1993 року.

«Головою осередку „Просвіти“ до 1939 року був Павло Фарина, вимогливий і добрий організатор. Сільським хоровим гуртком керував Василь Чорній. Він також був дяком і керував церковним хором. Я належав до аматорського гуртка.

Молодь працювала вдома на господарстві, а ввечері йшла до читальні — на репетиції. Я, наприклад, виступав на сцені близько тридцяти разів. Ми їздили зі своїми виставами до сусідніх сіл. Ставили такі п'єси: „Сватання на Гончарівці“, „За двома зайцями“, „Запорожець за Дунаєм“, „Про що тирса шелестіла…“, „Ми йдемо в бій“, „Мотря“… Членами драматичного гуртка були Ксенія Новосад, Анастасія Ничай, Михайло Олійник, Степан Жеребецький, Ганна Трибух, Анастасія Омелян, Анастасія Чоп, Емільян Омелян та інші. Хочу додати, що тодішній священик Олексій Голінка організував вертеп. Разом з отцем ми на Йордань їздили до Тартакова й Переспи ставити цю виставу.

Попередньо ми надсилали брошури з виставами до Сокаля, щоб там переглянули текст і дали дозвіл. Бувало так, що польська цензура забороняла ставити п'єси. Нам не потрібна була ніяка поліція. Самі тримали порядок. Коли хтось прогрішиться, то вичитаємо мораль, а в найгірших випадках оголосимо бойкот — від тижня до місяця. Діти теж відчували таку дисципліну. Хай би тільки якийсь учень закурив або вилаявся — одразу мав відсіч від старших…

Пригадую велике свято Івана Мазепи у вересні 1932 року. До Сокаля з усього повіту з'їхалися люди. У нашому селі залишилися тільки малі діти й літні люди. Виїхало близько 80 коней, прикрашених квітами й синьо-жовтими стрічками. Вершники — в українських народних строях. Багато хто їхав возом чи йшов пішки. Там, де тепер пам'ятник Богданові Хмельницькому, ми звернули до Бугу й розташувалися вздовж берега.

Із усіх найкращих сільських хорів утворили зведений, який у супроводі духового оркестру виконав гимн „Ще не вмерла Україна“ й пісні „Ой у лузі червона калина“, „Гей там на горі січ іде“ та інші. Виступали керівники з районної „Просвіти“, говорили про нашу культуру, освіту, про історію України, про гетьманство Мазепи…»

А ось що згадала про свято Івана Мазепи Ксенія Новосад:

«На цій фотографії, якій уже понад шістдесят літ, перша скраю — я, а п'ятий після дівчат — Іван Коваль. У другому ряді четвірки перша скраю — Парасковія Касєчна. Ми обидві учасниці хорового гуртка дому „Просвіти“. На це свято ми приїхали до Сокаля возом. Тут був збір людей із близьких сіл. В українських народних строях, четвірками, під звуки духового оркестру, несучи синьо-жовті прапори, ми йшли головними вулицями (теперішніми Шептицького і Шашкевича) Музика переривалася нашими національними піснями. Більшого свята, ніж це, я в житті не бачила».

ФотографіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати