Великий план (кінематограф)

Великий план або крупний план[1] — поняття в кінематографі і на телебаченні, що позначає розташування камери, при якому більшу частину кадру займає обличчя людини[2]. У фотографії великому плану найчастіше відповідає поняття «портрет». Ще більше зображення частини обличчя або невеликого предмета називається «деталь»[3]. Розмір, при якому в кадрі видно тільки очі актора, іноді називається італійський план, через свою популярність у спагеті-вестернах[4].

Один з перших в історії кіно великих планів у фільмі «Велике пограбування потяга»

Великий план концентрує увагу глядача на конкретному персонажі та його переживаннях[5].

Історія великого плану ред.

Попри давню традицію портретів, по пояс і по груди, у фотографіях та образотворчому мистецтві, більшість перших кінематографістів знімали свої фільми тільки загальним планом. Протягом перших десятиліть німого кінематографа простір екрана сприймався як театральна сцена. Тому акторів було заведено показувати в повний зріст, і кадри, в яких вони випадково наближались занадто близько до камери, вважалися бракованими, тому що «людина не може ходити без ніг»[6][7]. Серед дослідників історії кіно немає єдиної думки щодо того, хто першим використав великий план. Більшість вважають першовідкривачем у цій галузі Джорджа Альберта Сміта, який знімав великі деталі у своїх картинах «Що видно в телескоп» і «Бабусина лупа». Майже одночасно, в 1901 році Джеймс Вільямсон дає дуже великий план у фільмі «Великий ковток», коли головний герой наближається до камери та ковтає її. Через два роки великий план був використаний в картині «Велике пограбування потяга»[8]. Проте, ці випадки були поодинокими, оскільки для кіноглядачів початку XX століття було незвичним обрізання людської фігури рамкою кінокадру. Це сприймалося при першому враженні як показ натурального розчленування[9][10].

Лише через десятиліття Девід Ворк Ґріффіт відкриває для себе великий план у картині «Телеграфістка з Лоундейла»: тут великим планом показаний розвідний ключ, яким злочинця лякають замість пістолета. Режисер став одним із перших, хто почав активно використовувати великі плани у своїх фільмах. У звуковому кіно великі плани виявилися найбільш критичними до точності синхронізації, оскільки розбіжність артикуляції з фонограмою особливо помітно. З цієї причини великі плани намагаються не переозвучувати в студії, а відразу знімати синхронно. Крім того, великі плани критичні до якості гриму та установки операторського освітлення, як і портрет у фотографії. Рішення про зйомку того чи іншого монтажного кадру середнім, загальним або великим планом приймається на стадії підготовки режисерського сценарію[11]. При документальній зйомці оператор вибирає розмір плану самостійно, керуючись базовими правилами монтажу[2].

Попри те, що в більшості випадків великий план знімається довгофокусним об'єктивом, він може бути отриманий і при використанні короткофокусної оптики з близької відстані, однак це може призводити до спотворення пропорцій обличчя[12].

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Крупний план // Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ: ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 533.
  2. а б Компонуем кинокадр, 1992.
  3. Справочная книга кинолюбителя, 1977.
  4. Итальянский план. «Кинодеталь». 5 листопада 2014. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 6 жовтня 2015.
  5. Кудряшов, 1952.
  6. Мастерство кинооператора, 1965.
  7. Форестье, 1945.
  8. Компонуем кинокадр, 1992, с. 90.
  9. Балаш Б. Кино. Становление и сущность нового искусства. — М.: «Прогресс», 1968. — С. 50-51.
  10. Лотман Ю. М. Семиотика кино и проблемы киноэстетики. — Таллин: Ээсти Раамат, 1973.
  11. Основы фильмопроизводства, 1975.
  12. Сергей Бородин. Что такое портретный объектив. Статьи про объективы и фотоаппараты. Lens Club. Архів оригіналу за 25 травня 2014. Процитовано 25 травня 2014.

Посилання ред.