Звукове кіно — фільм, який, на відміну від «німого кіно», супроводжується звуком (промовою, музикою, звуковими ефектами).

«Співак джазу» (1927) — перший звуковий фільм (частковий)
«Путівка в життя» (1931) — перше звукове кіно в СРСР (повністю)

ПочатокРедагувати

Перший відомий публічний показ звукових фільмів відбувся в Парижі у 1900 році, але через їх дорожнечу масове виробництво звукового кіно почалося лише через два десятиліття. Першим в історії повнометражним фільмом з використанням озвучування синхронних реплік став музичний кінофільм «Співак джазу» (1927, режисер Алан Кросланд). «Співак джазу» супроводжувався оглушливим успіхом у глядачів, однак професіонали прийняли цей фільм стримано. Другий повний звуковий фільм — «Вогні Нью-Йорка» (1928). Через недосконалість звукової апаратури, на зображення накладалися деякі обмеження і кіно стало більше схоже на театр. Обмеження були подолані завдяки методу роздільного запису зображення та звуку. Першим звуковим фільмом створеним в СРСР та Україні став документальний фільм "Симфонія Донбасу" Дзиґа Вертов 1930 року, а першим звуковим художнім фільмом «Путівка в життя» (1931, режисер М. В. Екк).[1]

Методи відтворенняРедагувати

Першим методом відтворення звуку на кіноплівці стала фотографічна або оптична звукова доріжка, яка не втратила своєї актуальності на сьогоднішній день. На кіноплівці розміщена фонограма у вигляді звукової доріжки. Ширина звукової доріжки змінюється відповідно до змін звуку. Світловий промінь лампи кінопроектора, проходячи через фонограму, передає зміни на фотоелемент. В фотоелементі світловий сигнал перетворюється на електричний сигнал, який потім перетворюється як звуковий сигнал. Перевага оптичного звуку полягає в його універсальності й економічності.[1]

Наприкінці 1930-х років був прийнятий метод стандартизації, що регламентує вимоги до відтворення звуку в театрах («Академія»). Завдяки цьому методу можна переглянути практично будь-який фільм в будь-якому кінотеатрі світу.

Наприкінці 1950-х років був розроблений новий метод звукозапису на кіноплівку, що дав можливість вперше відтворити стереозвук у кіно. На кіноплівку наносилися тонкі магнітні смуги оксиду металу, що дозволяло значно покращити точність відтворення звуку. Поява стереофонічної музики і спеціальних звукових ефектів наблизила глядача до реальних відчуттів. Висока вартість магнітної кінокопії не дозволила цій технології замінити оптичний звук, поки в кінці 1980-х років лабораторія Dolby не запропонували розміщувати звук на двох доріжках. Ця технологія дозволила створити чотириканальне (Surround) об'ємне звучання.[1]

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Звукове кіно // Мегаенциклопедія Кирила і Мефодія

ПосиланняРедагувати