Бі́лгук, біл, біл-гвіза́рма[1][2][3] (англ. bill, bill hook, bill-guisarme, фр. anicroche, serpe de guerre, нім. Hippe) — холодна держакова зброя, уживана піхотинцями середньовічної Європи. Споріднена з алебардою, глефою, совнею й гвізармою.

Зовнішній вигляд типового білгука

Варіанти української транскрипції: білл, біль, білль, білхук, біллхук, біллгук та ін.

Значення назвиРедагувати

Англійська назва цієї зброї (bill, bill hook), як і німецька (Hippe) буквально означають «садовий ніж», «сікач», оскільки зовнішньо вона нагадує насаджений на довге ратище цей інструмент.

 
Англійські білмени в битві біля Флоддена 1513 року.

ОписРедагувати

Білгук являє собою криве лезо, зі загострене внутрішньою крайкою, насаджене на довгий держак (до 2 м). Серпоподібний клинок був надзвичайно ефективною зброєю, подібно ятагану, він завдавав вельми згубних ударів. Загнутим лезом-гаком перерізували як жижки коней, так і шкіряні зчленування лицарських обладунків, окрім того, його можна було використовувати як бойовий багор — для стягання вершника з коня. Подальше вдосконалення білгука привело до появи у нього списоподібного вістря і гака на обусі: таку зброю можна класифікувати як гвізарму.

Розрізнюють багато типів білгуків, але більшість з них радше належать до інших типів держакової зброї — гвізарм, глеф. В англомовних джерелах «англійським» білгуком (English bill) звуть зброю з короткими, широкими рублячими лезами (часто зі списоподібним вістрям), а «італійським» (англ. Italian bill, а також «ronco») — зброю, що зазвичай класифікується як гвізарма (італ. ronco, roncone).

Протягом XVI ст. більшість європейських армій вже перейшли на піки й аркебузи, у той час як основною зброєю англійської піхоти залишались луки й білгуки. Піхотинці, озброєні ними, йменувались «білменами» (англ. billmen, фр. vougiers)[4]. Навіть за Тюдорів, «сікачі» були звичайними серед новобранців, відправлених на війну з шотландцями. Битва біля Флоддена являла собою приклад зустрічі прихильників «континентального» стилю з піками (шотландців) і піхотинців з білгуками (англійців).

У середині XVI ст. англійці здебільшого здійснили перехід до пік і вогнепальної зброї, але зберігали білгук для тих само цілей, як в арміях інших країн продовжували існувати мечі й алебарди. У 1588 р. загони місцевого ополчення (Trained Bands) складалися з 36 % аркебузирів, 6 % мушкетерів, 16 % лучників, 26 % пікінерів та 16 % білменів. У рукописі Lansdowne MS 56, приписуваному лорду Берлі, стверджується, що в ідеалі піхотні формування повинні складатися з 50 % стрільців з вогнепальною зброєю, 30 % пікінерів та 20 % білменів[5].

Поряд з пікою, білгуки згадуються як основна зброя повстанців Ольстеру під час Ірландського повстання 1798 року[6]. Будучи застарілими вже на XVII ст., білгуки використовувались англійськими колоністами в Америці для захисту від індіанців й іспанців. Зразки їх знайдені на місці Джеймстауна у Вірджинії[7].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Европейское алебардоподобное оружие. 
  2. Английский билль (2): не только лучники. Архів оригіналу за 23 грудня 2015. 
  3. Билл. Архів оригіналу за 24 грудня 2015. 
  4. V. Grand dictionnaire universel du XIXe siècle de Pierre Larousse.
  5. J. Tincey and R. Hook, The Armada Campaign (1996), p. 47. (англ.)
  6. A.T.Q Stewart, The Summer Soldiers, pg 215
  7. John L. Cotter and J. Paul Hudson, http://www.hellenicaworld.com/USA/Literature/CotterHudson/en/NewDiscoveriesAtJamestown.html#polearms

ДжерелоРедагувати