Аскеза (від грец. ασκεσις — «вправа»), аскетизм — вид духовної практики, моральний принцип з навмисним самообмеженням й самозреченням з метою відмови від життєвих благ і насолод для самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу[1], самовідданість, або виконання важких обітниць; надзвичайна стриманість, помірність, відмова від життєвих благ[1]. Мета аскези — досягти певних духовних цілей або набути надприродних здібностей. Подібна практика поширена у всіх типах традицій і культур. Звідси аскет — людина, що практикує аскезу. Відповідно у ширшому сенсі аскетизм — спосіб життя, що характеризується самообмеженням, скромністю та стриманістю.

Жіноча аскетична традиція вайшнавізму (Індія, XIX століття).

Індуїзм ред.

 
Індійський йог

У Стародавній Індії набуття могутності і високого статусу шляхом аскези Тапас було винятковим привілеєм брахманів. Аскеза вважалася вірним способом досягти надприродних сил і навіть знайти могутність, що дозволяє стати врівень з богами. За легендою, бог багатства Кубера не народився богом, а став ним після багатьох років суворого подвижництва. Індійські аскети практикували досить екстремальні форми самокатування — місяцями тримали руки над головою або стояли на одній нозі.

Буддизм ред.

 
Досягаючи просвітлення, Будда вперше застосував суворий аскетизм, перш ніж рекомендував середній шлях аскетам[2].

У 29 років Гаутама Будда приєднався до п'яти аскетів в надії, що умертвіння плоті приведе його до прозріння і спокою. Після шести років найсуворішої аскези, так і не наблизившись до мети, він розлучився з аскетами і почав вести більш помірний спосіб життя і проводити медитації іншим способом. Він прийшов до висновку, що умертвіння плоті безглуздо, і не слід умертвляти ніякі живі істоти, в тому числі й себе. Цей епізод у житті Будди часто малюють на картинах, що ілюструють його біографію, в храмах. Проте, окремі школи буддизму використовують аскетичні практики — (бхікшу) в монастирському житті. Зокрема — японська школа Тендай. Аскетизм зустрічається також у синкретичних школах на базі буддизму — наприклад, сюгендо.

Антична доба ред.

Юдаїзм ред.

 
«Ашкеназі Хасідім[en]» був єврейським містичним і аскетичним рухом у середньовічній Німеччині.

В цілому юдаїзм заперечує аскетизм, однак є течії, які визнавали аскетизм:

Християнство ред.

 
У християнстві Франциск Ассізький та його послідовники практикували суворі аскетичні вправи[5].

У християнстві аскеза розуміється як прагнення людської волі за допомогою духовних подвигів до надбання Божественної благодаті, яка рятує, зцілює, перетворює і відновлює людське єство, яке піддалося гріхопадінню. Аскетизм — це напружене зусилля людини до надбання благодаті Святого Духа як запоруки спасіння і Царства Небесного.

У християнство термін прийшов з античної культури. Слово походить від дієслова грец. аскео, яке означало майстерне і старанне оброблення грубого матеріалу, прикраса або облаштування житла, вправа, що розвиває тілесні і душевні сили. Християнство зберегло це слово в значенні напруги, праці, зусилля і вправи. Разом з цим до цього слова додався новий зміст, який не був знайомий язичницькому світу.

Святитель Феофан Затворник підкреслює, що всі людські подвиги — піст, праця, пильнування, усамітнення, віддалення від світу, зберігання почуттів, читання Святого Письма та інші залишаться лише вправами, якщо через них не пройде Божественна благодать. Святитель говорить: «Вступаючи у подвиг, не на ньому зупиняй увагу та серце, але проминай його, як щось стороннє, розкривай себе для благодаті як готову посудину, повним відданням себе Богові» (Боротьба з пристрастями, 260). Присутність благодаті в людській душі виявляє себе відкритістю всьому духовному, любов'ю до Бога і ближнього, великою кількістю духовних сил для виконання євангельських заповідей. Надбання благодаті — це живе Богоспілкування.

Пости, стриманість, пильнування, суворий спосіб життя, злидні, що розуміється як не надбання, як небажання «мати», як свобода від влади над нами матеріального світу, послух, як перемога над своєю егоїстичною, «індивідуальною» волею і як одне з високих і прекрасних виявлень нашої любові до Бога і ближнього, відлюдництво, як наслідок шукання внутрішньої комірки, де можна «таємно помолитися Отцеві», повчання в Слові Божому, не в сенсі «зовнішнього», так би мовити академічного знання, а як наповнення себе тим духом благодаті життя і богопізнання, який укладено в Священному Писанні і в творах Святих Отців, цнотливість, як подолання плотських «безсловесних» рухів і взагалі «комплексу плоті» через перебування в пам'яті Божій, мужність, довготерпіння і смиренність, співчуття і милостиня, як вираз любові до Бога і ближнього, віра, як той же подвиг любові, — все це може і повинно бути розумним і вільним подвигом людини, але аж поки не прийде всеутверджувальна дія Божественної благодаті, доти все це залишиться лише людською дією і отже — тлінною. Все це розуміється у християнстві як аскеза[джерело?].

Іслам ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. а б Аскетизм [Архівовано 4 травня 2018 у Wayback Machine.] // Словник іншомовних слів Мельничука. Словопедія.
  2. (англ.)Randall Collins (2000), The sociology of philosophies: a global theory of intellectual change, Harvard University Press, — ISBN 978-0674001879, page 204.
  3. Рехавиты // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  4. James F. Driscoll. Rechab and the Rechabites // Catholic Encyclopedia. — New York : Robert Appleton Company, 1913. (англ.)
  5. (англ.)William Cook (2008), Francis of Assisi: The Way of Poverty and Humility, Wipf and Stock Publishers, — ISBN 978-1556357305, pages 46-47.

Джерела ред.

Література ред.

Посилання ред.