Іван Гойцевич
Іван (Івашко) Гойцевич, рідше Гойцович (ст.-укр. Ивашко Кгоицевич, пол. Iwaschko Goyczewicz, лит. Jonas Gojcevičius; ? — після 1467) — староста новогрудський (1433—1435), намісник полоцький (між серпнем 1440 й квітнем 1444)[1], намісник вітебський (1445—1452)[2].
Про походження боярина майже нічого не відомо; мав брата Юшка й Федька. Уперше згадується в Троцькій унії Литви з Польщею (1433). На момент укладення зазначеної угоди користувався гербом негородельського походження. На думку польської науковиці Беати Можейко, вживаний ним знак подібний до герба Довойнів, що може свідчити про спорідненість. Звістки про топографію володінь й посад опосередковано підкріплюють це припущення[2].
Вотчинні землі розкинулись, запевно, у Новогрудському повіті. 1461 року Івашко одружився з Агрипиною, дочкою волинського князя Василя Острозького «Красного». У посаг з боку матері Ганки та дістала села Новоставці та Іллін в Острозькому повіті. Шлюб виявився бездітним. Від чоловіка Агрипина отримала обійстя Дорогово й данників з с. Хотеничі, а по його смерті вчинила конверсію в католицтво і ще двічі виходила заміж: спочатку за Михайла Нацевича (з ним мала доньку Ганну), а згодом — Войтеха (Альберта) Яновича Клочко[3][2][4][5].
З часу обіймання посади у Полоцьку збереглась, серед іншого, грамота пана Івашки Гойцевича до ризьких ратманів з проханням вернути захоплені у полоцьких купців товари й вирішити спір між сторонами судовим шляхом[6]. В 1445 і 1446 рр. послував до магістра Тевтонського ордену. Роком пізніш брав участь у переговорах з представниками Лівонії стосовно кордону з нею. Взимку 1444-45 досилався одним із воєвод у поході на Велике князівство Московське; литовські війська тоді «съ Колуги взяли окупъ, а подъ Козельскомъ стояли недѣлю»[2][7].
Брав участь у віленському сеймовому з'їзді (3–10 січня 1452)[8].
Востаннє подибується в Литовській метриці під 1467 рік, коли король дав був Юшку з братом «семъ ч(о)л(о)в(е)ковъ, и панъ Ивашко Кгоицевич у него два ч(о)л(о)в(е)ки был отнял. И онъ клал перед нами грамоты, и мы, смотревши на грамоты, вернули имъ одного ч(о)л(о)в(е)ка, на имя Чижловичи, а другого отняли»[9].
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego : spisy. T. 5, Ziemia połocka i województwo połockie XIV-XVIII wiek [Архівовано 10 квітня 2022 у Wayback Machine.], pod red. Henryka Lulewicza, Warszawa 2018, s. 142
- ↑ а б в г Пятраўскас Р. Літоўская знаць у канцы XIV—XV ст.: Склад — структура — улада / Рымвідас Пятраўскас; пераклад з літоўскай мовы Алесь Мікус. — 2-е выд. — Смаленск : Інбелкульт, 2014. — С. 227-228. — ISBN 978-5-00076-015-4.
- ↑ Ульяновський Василь. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків / Василь Ульяновський. — Київ : ВД «Простір», 2012. — С. 144, 149. — ISBN 978-966-2068-30-6.
- ↑ Lietuvos Metrika. Knyga nr. 5 (1427-1506). Užrašymų knyga 5 / parengė A. Baliulis, A. Dubonis, D. Antanavičius. — Vilnius : Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. — С. 144-145, 366-367. — ISBN 978-9955-847-52-6.
- ↑ Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве Министерства юстиции. Книга 21. Описание документов архива. II. Книги Литовской метрики / упор. Шамбинаго С.К., Бережков Н.Г. — Москва, 1916. — С. 163.
- ↑ Полоцкие грамоты XIII — начала XVI в. Том 1. — Москва : Русский фонд содействия образованию и науке, 2015. — С. 198-199. — ISBN 978-5-91244-137-0.
- ↑ Полное собрание русских летописей. Т. 23. С. 151
- ↑ Halecki, Oskar (1915). Ostatnie Lata Świdrygiełły i Sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka (PDF). Krakow: Nakł. Akademii Umiejętności. с. 175.
- ↑ Груша А.И. Кризис доверия? Появление и утверждение правового документа в Великом Княжестве Литовском (конец XIV-первая треть XVI в.). — М.; СПб. : Центр гуманитарных инициатив, 2019. — С. 217. — ISBN 978-5-98712-845-9.