Відкрити головне меню
Fw 190 A-3 із зображеням міфічної тварини Татцельвурм на капоті, емблемою II/JG 1

Focke-Wulf Fw 190 Würger — одномісний одномоторний поршневий винищувач-моноплан, створений німецькою компанією Focke-Wulf, що стояв на озброєнні Люфтваффе під час Другої світової війни. Один з найкращих винищувачів свого часу. Широко використовувався в ході Другої світової війни. Всього було виготовлено 19 999 літаків, з них 13 365 машин у варіанті винищувача і нічного винищувача і 6634 машин у варіанті винищувача-бомбардувальника.

Виробництво тривало з 1941 року і до самого закінчення війни, в ході якого літак неодноразово модернізувався. Fw 190 зарекомендував себе справжньою «робочою конячкою» Люфтваффе (хоча радянські льотчики завжди наголошували, що з «мессерами» бої вести важче, ніж з FW 190, усвідомили це і самі німці — і на Східному фронті аж до кінця війни основним винищувачем залишався Bf.109) і успішно використовувався в різних амплуа, зокрема в ролі висотного перехоплювача (особливо Fw 190 D), ескортного винищувача, штурмовика, нічного винищувача.

Зміст

РозробкаРедагувати

 
Курт Танк, березень 1941

Восени 1937 року Імперське міністерство авіації замовило декільком компаніям розробку проекту нового винищувача, для використання спільно з Мессершміттом Bf 109. Мессершмітт Bf 109 чудово зарекомендував себе, однак вище керівництво Люфтваффе боялося, що новітні іноземні розробки можуть перевершити його, і хотіло мати сучасніший винищувач в запасі. Конструкторське бюро (КБ) «Фокке-Вульф Флюгцойгбау АГ», очолюване професором Куртом Танком, запропонувало кілька варіантів літака, в основному, з двигунами водяного охолодження.

Однак розробки не викликали інтересу у міністерстві до тих пір, поки не був запропонований проект з використанням 18-циліндрового двигуна BMW 139 повітряного охолодження з зіркоподібним розташуванням циліндрів. У той час серед європейських авіаконструкторів такі двигуни не користувалися популярністю, тому що вважалося, що їх велика площа поперечного перерізу створювала занадто великий аеродинамічний опір і обмежувала огляд пілотові, в порівнянні з рядними двигунами з рідинним охолодженням. Однак Танка це не збентежило. Замість того, щоб залишати циліндри двигуна відкритими, поліпшуючи охолодження і збільшуючи лобовий опір, КБ спроектувало носову частину з невеликим зазором між обтічником і циліндрами в поєднанні з тунельним коком пропелера.

До складу групи КБ, що розробили машину, входили: заступник Танка — Віллі Кютхер (координатор робіт); Рудольф Блазер — силова конструкція; Людвіг Міттельгубер — відповідальний по роботах у КБ; Ганс Зандер і Курт Мельгорн — виконують початкову випробувальну програму. У всій групі 12 чоловік. Інтерес же до проекту пояснювався тим, що обидва німецьких виробники рядних авіаційних двигунів — заводи «Юнкерс» в Дессау і «Даймлер-Бенц» в Штутгарті не могли забезпечити виробництво нового літака. «Даймлер-Бенц» ледь справлявся з замовленнями на виготовлення двигунів для Мессершмиттів Bf 109 і Bf-110. «Юнкерс» ж забезпечував моторами власні Ju-87, Ju 88, а також Heinkel He 111.

Історія службиРедагувати

Західний фронтРедагувати

Після завершення польових випробувань 190-та випробувальна ескадрилья повернулася до складу 26-ї винищувальної ескадри, яка в той час базувалася у Франції. Незабаром уся 26-а ескадра перейшла на нові Fw 190A-1. Слідом за нею нові машини отримала 2-а винищувальна ескадра, також дислокована у Франції. 14 серпня 1941 пілот 26-ї ескадри Вальтер Шнайдер збив перший «Спітфайр». У перші кілька місяців після появи на Західному фронті Fw 190 залишався непоміченим командуванням союзників. Новий винищувач з зіркоподібним двигуном, про який повідомляли пілоти, довгий час вважався трофейним французьким P-36. Тим не менше, незабаром з'ясувалося, що новий винищувач перевершує Supermarine Spitfire Mk V, який був у той час основним винищувачем британських ВПС, за всіма показниками, крім радіуса повороту. Перевага в небі над Ла-Маншем знову перейшла до Люфтваффе, і командування британських ВПС навіть планувало зробити спеціальну операцію викрадення одного Fw 190 з аеродрому Люфтваффе для подальшого вивчення. Проте в кінці червня 1942 року англійці отримали повністю справний Fw 190A-3, коли пілот 2-ї винищувальної ескадри оберлейтенант Армін Фабер через навігаційну помилку приземлився в Уельсі. Першою значною операцією, в якій узяли участь нові літаки, стала операція «Доннеркайл» (удар грому) (складова частина операції «Цербер» — проводка лінкорів «Шарнгорст», «Гнейзенау» і важкого крейсера «Принц Ойген» з Бреста на бази в Німеччини 11-13 лютого 1942 року). При забезпеченні повітряного прикриття було збито 42 британських літаки, втрати ж склали 10 винищувачів (з них 2 Fw 190). Велика частина винищувачів Люфтваффе розбилася при посадці через погану погоду. Наступний великий успіх прийшов до пілотів Fw 190 через півроку, під час висадки десанту союзників під Дьєпп. На той момент у складі 2-й і 26-ї ескадр налічувалося 115 літаків, в основному Fw 190A-3 (у 2-й ескадрі також було кілька Мессершміттів Bf 109G). З боку союзників у повітряних боях брало участь близько 300 літаків, переважно «Спітфайрів Mk V». У ході боїв обидві ескадри з різних причин втратили 25 машин, заявивши при цьому 106 збитих літаків супротивника (у тому числі 88 Спітфайрів). Союзники втратили 81 пілота убитими і полоненими, Люфтваффе — 14 пілотів. Крім повітряних боїв, Фокке-Вульф Fw 190 успішно використовувалися проти кораблів союзників. З літа 1942 року 2-га і 26-а винищувальні ескадри активно брали участь у перехопленні стратегічних бомбардувальників союзників. У перший час їх супроводив успіх. Однак з 1943 року союзники почали збільшувати чисельність своєї авіації, і число втрат Fw 190 стала неухильно зростати. У тому ж році американці розгорнули широкомасштабну кампанію денних бомбардувань. У відповідь на це були створені спеціальні загони «мисливців за бомбардувальниками» з більш важким озброєнням. Через збільшення ваги льотні характеристики літака погіршилися, особливо на великих висотах, що робило його вразливішим для ескортних винищувачів союзників. Крім винищувачів, у складі 2-й і 26-ї винищувальних ескадр були створені спеціальні групи винищувачів-бомбардувальників, які здійснювали бомбардувальні рейди на територію Великої Британії.

Східний фронтРедагувати

Перші Fw 190 з'явилися на Східному фронту 6 вересня 1942 р. у складі I групи JG 51, її перекинули під Ленінград (біля Любані). У грудні цього ж року такими ж літаками було переозброєно і III групу і 6-я ескадрилью JG 51. Перед початком весни 1943 р. Fw 190 отримала ескадра JG 54 «Зелене серце» («Grünherz»). До кінця 1943 року JG 51 і JG 54 постійно перекидалися з однієї ділянки фронту на іншу (там де була загроза наступу Червоної армії). Так що вони з'являлися в небі від Ленінграда і до Орла. Широко використовувалися Fw 190 під час битви на Курській дузі, перед початком якої Міністерство пропаганди Німеччини провело широку кампанію з вихваляння нового винищувача і його високих бойових якостей. Саме на широке застосування Fw 190 робилася ставка в ході проведення літнього наступу вермахту в 1943 році. Протягом 1944 р. тільки дві авіагрупи, що діяли на Східному фронті, зі складу JG 54 були оснащені Fw 190. У цей же час почалося переозброєння штурмових авіагруп, що діяли на Східному фронті, з застарілого Ju 87 на Fw 190F. У цілому, досвід застосування Fw 190 на Східному фронті показав, що особливих переваг німецьким пілотам, у порівнянні з Bf 109, його поява не дала — він значно поступався всім (особливо модернізованим винищувачам Яковлєва) основним радянським винищувачам у маневреності. Основний літак Східного театру бойових дій (Мессершмітт) і озброєнням і ЛТХ цілком задовольняв практичні потреби Люфтваффе.

Однак, хоч Fw 190 і не мав переваг над «совітами» у маневреності, маємо зазначити, що Люфтваффе мала цілком відмінну концепцію повітряної війни від радянського командування. Німецьким пілотам ні́кого було захищати під час штурмовки, а піхотні частини мали цілком достатню кількість засобів ППО, щоб відбити навіть інтенсивний бомбовий наліт — у той час як для радянських наземних військ наліт «Штук» чи фронтових Ju-88 завжди закінчувався катастрофічними наслідками і вимагав інтенсивного і своєчасного застосування авіації для повітряної підтримки. Німецькі ж пілоти без потреби ніколи не займалися маневровим боєм, ані керівництво Люфтваффе не вимагало таких жертв від своїх пілотів: велика швидкість на пікіруванні дозволяла німецьким пілотам відносно легко знищити будь-якого радянського аса ще до того, як він збагнув, що його атакували — а потім легко виходити з бою. Цим і пояснюється колосальна різниця в ефективності застосування літаків і в кількості перемог німецьких і радянських льотчиків. Окрім того, давалася взнаки колосальна різниця в реальній якості виготовлення машин: серед радянських льотчиків було дуже багато небойових втрат через вихід із ладу вузлів літака. Озброєнням же (обсягом вогню за секунду), а також захищеністю літака і пілота Fw 190 повністю переважав будь-який радянський винищувач. Навіть дуже пошкоджений літак, який мав прямі попадання у двигун (що тягло за собою вихід із ладу кількох циліндрів) мав великі шанси повернутися на базу; Bf 109 такою живучістю, особливо маючи рядний двигун, похвалитися не міг.

ПосиланняРедагувати