Deep Purple

(Перенаправлено з Deep purple)

«Deep Purple»[1] — британський рок-гурт, утворений у лютому 1968 року Гартфорді. Разом із гуртами «Led Zeppelin» та «Black Sabbath» їх вважають засновниками музичних стилів хард-рок й хеві-метал, хоча самі учасники гурту не відносять себе до якогось окремого жанру[2]. Також творчість групи включає елементи класичної музики, блюз-року, популярної музики та прогресивного року. Гурт унесений до книги рекордів Гіннеса, як один із найгучніших гуртів, та тих, що продали понад 100 мільйонів альбомів. «Deep Purple» займає 22 позицію в рейтингу програми «Найкращі виконавці хард-року» каналу «VH1».

Deep Purple
логотип
Deep Purple, 2013 рік
Deep Purple, 2013 рік
Основна інформація
Жанр Хард-рок
Хеві-метал
Прогресивний рок (1968—1969)
Роки 1968—1976
1984 — нині
Країна Велика Британія Велика Британія
Місто Гартфорд, Гартфордшир, Англія
Інші назви Roundabout
Лейбл Tetragrammaton, Warner Bros., Polydor, BMG, EMI, Edel
Склад Ієн Пейс
Ієн Гіллан
Роджер Гловер
Стів Морс
Дон Ейрі
Колишні
учасники
Джон Лорд
Річі Блекмор
Род Еванс
Нік Сімпер
Девід Ковердейл
Гленн Г'юз
Томмі Болін
Джо Лінн Тернер
Джо Сатріані
https://deeppurple.com/

Commons-logo.svg Deep Purple у Вікісховищі

Протягом свого існування склад гурту зазнавав численних змін, а в період з 1976 по 1984 взагалі тимчасово не існував. Склади 1968-76 прийнято позначати як Mark I, II, III і IV. Найвдалішим із комерційної точки зору був другий склад, до якого входили Ієн Гіллан (вокал), Річі Блекмор (гітара), Джон Лорд (клавіші), Роджер Гловер (бас-гітара) та Ієн Пейс (барабани). У цьому складі гурт проіснував у період 1969-73. Потім цей склад відновлювався в 1984-89 та в 1993 році, після чого відбувся розкол між Блекмором та іншими учасниками. До поточного складу гурту входить гітарист Стів Морс.

Учасники зазначали, що «Deep Purple» — аполітичний гурт. Та після російського вторгнення на територію України виконавці висловили підтримку Україні та заявили, що повертають автограф Дмитра Медведєва, отриманий у 2011 році[3][4].

Історія гуртуРедагувати

Передісторія появи «Deep Purple» (1967—1968)Редагувати

В 1967 році Кріс Кертіс, колишній барабанщик гурту «The Searchers», зв'язався з лондонським бізнесменом Тоні Едвардсом у надії, що той візьметься керувати новим гуртом «Roundabout», який вони разом мають створити. Назва «Roundabou» (карусель) мала символізувати те, що учасники гурту будуть входити і виходити з гурту, як на музичній каруселі. План уразив Едвардса так, що той погодився фінансувати авантюру, разом із двома своїми партнерами по бізнесу: Джоном Колетта та Роном Хайе.

Першим до складу гурту запросили Джона Лорда, навченого класичній грі на органі Гаммонда. Раніше той грав у гурті «The Artwoods».

З другої спроби Едвардс переконав гітариста Річі Блекмора повернутись із Гамбургу для того, щоб узяти участь у прослуховуваннях.

На роль бас-гітариста Джон Лорд запропонував свого старого друга, Ніка Сімпера, з яким він грав у гурті «The Flower Pot Men and their Garden» (більш відомого як «The Ivy League») в 1967. Свій творчій шлях до слави Сімпер почав у «Johnny Kidd and The Pirates», був одним із потерпілих в аварії, що забрала з життя Кідда. Також був учасником гурту «The Savages», де він грав із Блекмором.

Прорив (1968—1970)Редагувати

У жовтні 1968 до груту прийшов успіх після випуску кавер-версії пісні «Hush» Джро Сауза, яка сягнула четвертого місця в американському чарті «US Billboard» і другого — за версією канадського музичного видання «RPM». Пісня була взята з дебютного альбому «Shades of Deep Purple». Після цього відправились у тур на підтримку альбому «Goodbye» гурту «Cream». Другий альбом груту, «The Book of Taliesyn» (уключно з кавером пісні «Kentucky Woman» Нейла Даймонда), був представлений у США під час туру цією країною, сягнув 38-го місця в американських чартах і 21-го — у чартах RPM, тоді як у рідній країні альбом був презентований лише наступного року. В 1969 у світ вийшов третій альбом гурту, «Deep Purple», при створенні якого були використані струнні та духові інструменти. У новому альбомі простежується вплив творчості «Vanilla Fudge» і «класичного» минулого Лорда — музики Баха та Римського-Корсакова.

Після випуску трьох альбомів і турів США, їхня американська компанія звукозапису «Tetragrammaton» вийшла з бізнесу, залишивши гурт без грошей перед невизначеним майбутнім. Компанію «Tetragrammaton» викупили Warner Bros. Records, які й здійснювали всі записи альбомів гурту в 1970-х. Повернувшись в 1969 році до Англії, гурт записує сингл «Emmaretta».

У травні 1969 Блекмор, Лорд і Пейс таємно домовляються про зміну вокаліста і басиста. Причиною було те, що ці троє музикантів швидко вдосконалювали свою майстерність, тоді як Еванс і Сімпер досягли в розвитку своєї межі.

У пошуках заміни вокаліста Блекмор звернувся з відповідною пропозицією до 19-річного Террі Рейда, який рік тому відмовив щойно утвореним «Led Zeppelin». І хоча Рейд знайшов цю пропозицію лестивою, він був змушений відмовитись через те, що мав контракт із Мікі Мостом. Крім того він більше був зацікавлений у сольній кар'єрі. Тож Блекмору нічого не лишалось, як продовжити пошуки.

Тоді гурт «почав полювання» на Ієна Гіллана, вокаліста гурту «Episode Six», який видав у Британії декілька синглів без значного комерційного успіху. На прослуховування Гіллан прийшов із басистом «Episode Six» — Роджером Гловером, на велике здивування якого, після проб, він отримав запрошення ввійти до постійного складу гурту. Так утворився склад гурту Mark ІІ, який пізніше визнають класичним складом «Deep Purple». Першою роботою нового складу став комерційно-невдалий запис «Hallelujah».

Таку необхідну популярність гурт здобув завдяки альбому «Concerto for Group and Orchestra» — епопеї в трьох діях, написаної Лордом і виконаної музикантами гурту в королівському концертному залі «Альберт-гол», разом із королівським філармонічним оркестром, деригованим Малкольмом Арнольдом.

Разом з альбомом «Five Bridges» гурту «The Nice», це стало одним із перших прикладів співробітництва рок-гуртів із симфонічними оркестрами. Проте, окремі члени «Deep Purple» (особливо Блекмор і Гіллан) були незадоволені тим, що гурт дістав ярлик «колектив, що виступає разом з оркестрами», тоді як вони мали на меті розвинути звучання до жорсткішого, хард-рокового стилю. Тим не менше, Лорд написав, а весь гурт разом з оркестром у кінці 1970 року записали іще один альбом у тому ж ключі, названий «Gemini Suite».

Прорив та успіх (1970—1973)Редагувати

Незабаром після оркестрового альбому «Deep Purple» розпочали напружені гастролі[5]. Їхній перший студійний альбом цього періоду, випущений у червні 1970 року, «In Rock», який містив хіти «Speed King», «Into The Fire» і «Child in Time». Гурт видав сингл «Black Night», що ввійшов до десятки найкращих британського чарту[6], і виконав його в популярній передачі «Top of the Pops»[7]. Взаємодія між гітарою Блекмора та органом Лорда, разом з агресивним вокалом Гіллана і ритм-секцією Гловера і Пейса, тепер почала мати унікальну ідентичність, яка відокремила гурт від його попередніх альбомів[8]. Разом з альбомами «Led Zeppelin II» і «Paranoid», «In Rock» заклав жанр хеві-метал. Альбом досяг четвертої позиції в британському чарті[9].

Другий альбом, «Fireball», виданий у липні 1971 року, очолив британський чарт[10].

Склад і дискографіяРедагувати

Склади «Deep Purple» прийнято нумерувати Mark X (скорочено Mk), де X — номер складу. Існують два різних способи нумерації — хронологічний і персональний. Перший дає на два склади більше через те, що в 1984 й 1992 роках група поверталася до класичного складу Mark 2.

Склад колективу
Mk I
(1968—1969)
Mk IIa
(1969—1973)
Mk III
(1973—1975)
Mk IV
(1975—1976)
(1976—1984) Розпад колективу.
Mk IIb
відновлення гурту
(1984—1989)
Mk V
(1989—1992)
Mk IIc
(1992—1993)
Mk VI
(1993—1994)
Mk VII
(1994—2002)
Mk VIII
(2002-дотепер)

Студійні альбомиРедагувати

Концертні альбомиРедагувати

Концерти на DVDРедагувати

Компіляційні альбомиРедагувати

СинглиРедагувати

  • 1968 Hush
  • 1968 Kentucky Woman
  • 1969 River Deep — Mountain High
  • 1970 Black Night
  • 1971 Strange Kind of Woman
  • 1971 Fireball
  • 1972 Never Before
  • 1972 Smoke on the Water
  • 1973 Woman From Tokyo
  • 1974 Might Just Take Your Life
  • 1977 New Live and Rare EP
  • 1978 New Live and Rare EP II
  • 1980 Black Night (ponowne wydanie)
  • 1980 New Live and Rare EP III
  • 1984 Knocking at Your Back Door
  • 1984 Perfect Strangers
  • 1985 Knocking at Your Back Door / Perfect Strangers
  • 1988 Hush
  • 1990 King Of Dreams
  • 1991 Love Conquers All
  • 1995 Black Night"

Триб'ют-альбоми «Deep Purple»Редагувати

ВиноскиРедагувати

  1. У залежності від носія англійської назва гурту може звучати приблизно як діп пепл (UK: [ˈpɜː.pəl]) або діп перпл (US: [ˈpɝː.pəl]).
  2. Інтерв'ю на www.deep-purple.net (англ.). Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 26 травня 2009. 
  3. Котубей, Олеся (7 березня 2022). Deep Purple розказали історію про Харків і повернули Медведєву його автограф. Суспільне | Новини (укр.). Архів оригіналу за 23 березня 2022. Процитовано 23 березня 2022. 
  4. Увійти у Facebook. Facebook (укр.). Архів оригіналу за 23 березня 2022. Процитовано 23 березня 2022. 
  5. Дрибущак, 2002, с. 55.
  6. Дрибущак, 2002, с. 58.
  7. Дрибущак, 2002, с. 62.
  8. Дрибущак, 2002, с. 57.
  9. Дрибущак, 2002, с. 61.
  10. Дрибущак, 2002, с. 66.
  11. Purple, Deep. Whoosh! 2020 | Music. Deep Purple. Архів оригіналу за 28 вересня 2020. Процитовано 16 серпня 2020. 

ПосиланняРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Chris Charlesworth, Deep Purple — The Illustrated Biography (Omnibus Books 1983)
  • Michael Heatley, The Complete Deep Purple (Reynolds & Hearn 2005)
  • Dave Thompson, Smoke on the Water- The Deep Purple Story (ECW 2004)