Відкрити головне меню

«Чигрине, Чигрине» — вірш Тараса Шевченка, написаний 19 лютого 1844 року в Москві.

Зміст

Історія написанняРедагувати

Вірш написано під враженням після відвідання гетьманської столиці (у 1648—1676 рр.) міста Чигирина (тепер райцентр Черкаської області), де Тарас Григорович перебував у липні—серпні 1843 р.

Аналіз віршаРедагувати

Двічі відвідавши місто Чигирин, козацьку столицю в часи Б. Хмельницького (липень-серпень 1843 p., квітень-жовтень 1845 p.), Т. Шевченко намалював картини «Дари в Чигирині 1649 року», «Чигринський дівочий монастир», «Чигрин з Суботівського шляху».

Поет побачив страшне запустіння міста, що його надзвичайно вразило.

Дорогою до Петербурга 19 лютого 1844 р. Тарас Шевченко написав пристрасний вірш «Чигрине, Чигрине…».

Вірш «Чигрине, Чигрине…» відкриває рукописну збірку Т. Шевченка.

Це медитативно-філософський монолог ліричного героя, у якому висловлено глибокі роздуми про минуле й майбутнє України, осмислюється її національна доля.

Тема: Висловлення суму і жалю поетом з приводу знищення Запорозької Січі і втрати могутності Вкраїни; висловлення  критики стосовно діяльності   Б. Хмельницького, зокрема за необачний Переяславський союз з Московією, який призвів до втрати української державності; глибокі роздуми про минуле й майбутнє рідного краю.

Ідея: Засудження тих, хто занедбав, зрадив Україну, заклик до боротьби з поневолювачами і гнобителями українців. Звернення до недругів не «сміятися» з України, бо прийде час її могутності й розквіту.

Основна думка: Впевненість у відродженні козацтва, тієї сили, що здатна знищити самодержавство, будь-яку експлуатацію, приниження гідності.

У поезії Т. Шевченко критикує Б. Хмельницького за його легковірність, необачність, політичну недалекоглядність.

Гетьман, на думку поета, не зрадник, але за приєднання України до Росії його осудять нащадки, тож краще б йому було і на світ не народжуватись.

Письменник таврує Хмельницького за необачний Переяславський союз з Московією.

Богдан Хмельницький — син українського шляхтича Михайла, що був урядником у місті Чигирині й недалеко від Чигирина мав невеличкий хутір Суботів.

Ще зовсім молодим Богдан вступив до козацького війська. Вже скоро всі помітили, що з нього буде хоробрий і відважний козак-лицар та розумний керівник.

Як козацький старшина він брав участь у численних битвах з турками, а в битві під Ціцерою (1620 року) боровся поруч зі своїм батьком. Батько загинув у тій битві, а молодий Богдан потрапив у турецьку неволю, де пробув два роки.

Вийшовши з неволі, став сотником Козацького війська, і знали його запорожці як відважного й розумного чоловіка. По невдалому козацькому повстанні в 1638 році Хмельницький жив постійно в Чигирині або в своєму хуторі Суботові, успадкованому від батька.

Гетьман Хмельницький має в українській історії славу, бо він перший рішуче повів козацьке військо до боротьби за волю народу і рідної землі. Про Хмельницького народ склав пісні, з яких багато дотепер збереглося. Його образ прославлений у художніх творах.

Сюжетна лінія вірша: Твір розпочинається риторичним звертанням Чигрине, Чигрине, яке у вірші повторюється тричі й підсилює довірливий тон.

Перша частина — це філософський роздум поета про плинність часу («Над землею летять літа»), під впливом якого руйнується все: і святая…  слава Чигирина, і Дніпро висихає, і розсипаються могили; нащадки забувають про минулу славу своїх предків, яка, «як пилина, лине за вітрячи холодними», про славу гетьманської столиці Чигирина.

У наступній частині поезії змінений віршовий розмір (чотиристопний ямб, тоді як у першій частині — хорей), це чотири пристрасні риторичні запитання, у яких висловлено розчарування ходом історії не на користь Україні: За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??

Що ж на пиві уродилось??!

Відповідь — метафорична картина української дійсності: «Засівал и, І рудою' поливали…

 шаблями скородили».

 А вродила «рута… рута…

 Волі нашої отрута».

У цих рядках засобами іронії та контрасту показано крах ідеї державництва, утрату незалежності.

Шевченко вдається до сильного художнього прийому: уводить у вірш образ гюета-юродивого, який потім з'явиться й в інших творах («І мертвим, і живим…»). Він усе знає, розуміє, оплакує Україну, але люди його не чують: «А я, юродивий, на твоїх руїнах .Марно сльози трачу». Митець не може змиритися з тим, що  …заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла…

Поезія пройнята мотивами туги за колишньою козацькою славою, патріотичними ідеями, вірою в кращу долю України.

Поет висловлює надію на те, що він своїм гарячим поетичним словом зможе «викувати до старого плуга новий леміш і чересло», тобто розбудить громадську думку, спонукає до дії. Йому хочеться, щоб до байдужої, «гнилої» крові влили живу, чисту, святу козацьку, яка розбудить волю. Він сподівається, що все-таки «встане правда на сім світі».

Стало зрозумілим, що Т. Шевченко визначився у своїй подальшій творчій долі. З цього часу його слово буде прямо служити пробудженню народу. Поет уже не братиме до уваги, чи подобаються його твори цензурі, чи ні — він не звертатиме уваги на неї, писатиме так, ніби тієї цензури і не було. Його поезії не будуть друкувати, але вони йтимуть до народу в багатьох списках.

Цікаві фактиРедагувати

Відомий український літературознавець Василь Доманицький у підготовлених ним виданнях «Кобзаря» (1907, 1908, 1910) зазначає, що твір присвячено російському актору і великому другові поета Щепкіну М. С. Пізніше йому ж були присвячені вірш «Заворожи мені, волхве…» та поема «Неофіти»[1].

ПриміткиРедагувати

  1. Шевченко Т. Г. Кобзар. Повна ілюстрована збірка. Примітки. 2009 р. — С. 656

ДжерелаРедагувати

  • Шевченківський словник. Том 2 / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ: Головна редакція УРЕ, 1977.