Вікіпедія

Хатинь (Білорусь)

село в Білорусі, знищене нацистами
(Перенаправлено з Хатинь)

Хатинь (біл. Хатынь) — колишнє село в складі Логойського району, розташоване в Мінській області Білорусі. 22 березня 1943 року, після вбивства партизанами декількох німецьких солдатів 118-го батальйону шуцманшафту, радянські партизани заховалися в Хатині. Бійці поліцейського батальйону оточили село, а штурмом партизан брали й частково спалили село військовослужбовці німецького зондер-батальйону СС Дирлеванґер. Під час бою загинули місцеві мешканці, зокрема діти.

Меморіальний комплекс «Хатинь»
54°20′10″ пн. ш. 27°56′27″ сх. д. / 54.33611° пн. ш. 27.94083° сх. д. / 54.33611; 27.94083
Типприсілок
Q50066265?
місце масового вбивстваd і колишній населений пунктd
Країна Білорусь
РозташуванняЛогойський район, Мінська область Білорусь Білорусь
АдресаЛогойский район, Минская область, Белоруссия
Засновано5 липня 1969
Закрито22 березня 1943
Сайтkhatyn.by
Хатинь (Білорусь). Карта розташування: Білорусь
Хатинь (Білорусь)
Хатинь (Білорусь) (Білорусь)
Мапа
CMNS: Хатинь у Вікісховищі
Не плутати з Катинь.

5 липня 1969 року на місці, де розташовувалось село, відкрили Меморіальний комплекс «Хатинь», а сама назва Хатинь стала одним із символів знищення цивільного населення під час Другої світової війни.

Історія трагедії

ред.

21 березня 1943 року в селі заночували червоні партизани з загону «Месники» під командуванням старшого лейтенанта Морозова. На ранок 22 березня, за 6 кілометрів від села вони влаштували засідку, до котрої потрапило два взводи 1-ї роти 118-го поліційного охоронного батальйону, сформованого з військовополонених та радянських громадян.[1] Унаслідок атаки загинуло троє поліціянтів та двоє німецьких солдатів, у тому числі шеф-командир роти гауптштурмфюрер Ганс Вельке, що був олімпійським чемпіоном 1936 року. Поранений командир взводу Мелешко надав наказ про знищення партизан. Під час переслідування німецькі підрозділи натрапили на 30 заготівельників лісу з села Козирі й вбили їх, прийнявши за партизанів.

Після проведення операції партизани відступили до найближчого села — Хатині та зупинились там.

Про напад було доповідано штурмбанфюреру СС Дирлеванґеру, котрий ухвалив рішення про проведення операції із зачистки села. На підмогу викликали підрозділ 36-ї гренадерської дивізії СС «Дирлеванґер» (нім. SS-Sonderregiment Dirlewanger), більшу частину вояків якого складали кримінальники або вояки, які скоїли злочини під час служби в армії[2][3]. Дивізія також мала у своєму складі військово-терористичні підрозділи — «айнзацгрупи».

О 17:00 село було оточене, і розпочався його штурм. Під час операції були вбиті декілька партизанів, ще близько двадцяти підозрілих осіб відправили у штаб батальйону. Наказом начальника поліції та СС генеральної округи «Білорусь» обергрупенфюрера Курта фон Ґотберґа село було визнане партизанською базою й ухвалене рішення про його ліквідацію.

За радянською версією, селян зігнали до дерев'яної стодоли розміром 12х10 метрів, зачинили двері, обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався вибратися, розстрілювали кулеметники. Таким чином було вбито та спалено живцем 149 жителів села Хатинь, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише декілька осіб.[4][5][6][7][8]

За версією сучасних істориків, відбулося таке: «Спалення села Хатинь разом з його жителями — було прямо спровоковане діями вояків партизанської бригади «Народні месники» під командуванням В.І. Андріянова. 22 березня 1943 року партизани вчинили засідку на солдатів 1-ї роти 118 шуцбатальйону, сформованого роком раніше в Києві. Після підходу основних сил батальйону партизани відступили, і незрозуміло чому закріпились в найближчому селі [Хатинь], хоча могли спокійно уникнути переслідування, розсіявшись по довколишніх непролазних хащах. Блокувати село, зусібіч оточене лісом, було неможливо, тому шуцмани вдалися до фронтального штурму, в результаті якого було вбито до тридцяти партизанів і невідома кількість місцевих жителів. Після прочісування населеного пункту і довколишніх заростей було виловлено ще біля двадцяти підозрілих осіб, яких відправили у штаб батальйону. А саме село наказом ССПФ генеральної округи «Білорусь» обергрупенфюрера Курта фон Ґоттберґа було визнане партизанською базою, і спалене разом з рештою жителів ротою Особливого батальйону СС Оскара Дирлеванґера, яка прибула туди вже після бою" (ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 65390. — Т. 1. — Арк. 77; — Т. 2. — Арк. 252–253.)» [9]

Стосовно 118-го шуцманшафт батальйону вчені зазначають, зокрема таке: «На Білорусь його [батальйон] відправили щойно у липні 1943 р. До речі, трагедія спаленого білоруського села Хатинь сталася 22 березня 1943 р... Чому ж цю трагедію приписують батальйонові 118 (чи тільки тому, що він був український)?... відповідальні російсько-більшовицькі чиновники у Москві мали на меті, як це влучно описав В.Р.Нахмановнч, "скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього — ОУН і весь український національно-визвольний рух"(УІЖ, 3, 2007, с. 90)» [10]

Після війни десятки колабораціоністів були засуджені радянською владою за цей злочин, судові процеси над ними тривали аж до грудня 1986 року, хоча правдивість доказів, отриманих під час тортур у радянських катівнях не можна вважати задовільними. Військовим трибуналом Білоруського військового округу був засуджений і розстріляний начальник штабу 118-го батальйону Григорій Васюра[11].

«Хатинь» як символ, щоб замаскувати радянський злочин у Катині

ред.

Хатинь — тільки одне із сотні знищених білоруських сіл і в ньому загинуло не найбільше людей, але саме воно стало «символом», «мітом», який культивувався радянською владою, а пізніше владами Росії та Білорусі. Основна причина — це співзвучність назви цього села із місцем масових страт радянським режимом польських офіцерів у Катині.[12] Особливо зрозумілим є вибір саме цієї назви для сприйняття на європейських мовах: «Katyn’» і «Khatyn’» звучить майже однаково і різниця тільки в одній букві.[13]

Радянська сторона розпочала спекуляції на різниці в назвах ще у 1945 році, зокрема 18 жовтня того року на Нюрнберзькому процесі Радянський Союз висунув звинувачення проти німецьких нацистів у вбивстві польських військовополонених у Катині. Оскільки аргументів на підтвердження цієї версії не було надано, тоді генерал Сергій Руденко спробував пояснити «помилку» радянських прокурорів: «Вони мали на увазі білоруське село Хатинь, спалене німцями».[14]

Меморіальний комплекс

ред.

У пам'ять білоруських сіл, знищених нацистами в роки Другої світової війни, в січні 1966 року ЦК КПБ ухвалив рішення про створення на місці спаленого села в Логойському районі меморіального комплексу «Хатинь». У березні 1967 року було оголошено конкурс на створення проєкту меморіалу, де переміг проєкт архітекторів Ю. Градова, В. Занковича, Л. Левіна та скульптора С. Селіханова. 5 липня 1969 року відбулось урочисте відкриття меморіального комплексу «Хатинь».

Галерея

ред.
     
     

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Нацистський злочин з українським акцентом [Архівовано 19 грудня 2013 у Wayback Machine.]. Історична правда.
  2. ↑ Martin Windrow, Francis K. Mason, The World's Greatest Military Leaders, p. 117
  3. ↑ Timothy Snyder (Oct 2, 2012). Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. Basic Books. с. 241—242, 304. ISBN 0465031471. Архів оригіналу за грудень 15, 2013. Процитовано June 28, 2013.
  4. ↑ Zur Geschichte der Ordnungspolizei 1936–1942, Teil II, Georg Tessin, Dies Satbe und Truppeneinheiten der Ordnungspolizei, Koblenz 1957, s.172-173
  5. ↑ Leonid D. Grenkevich; David M. Glantz (1999). The Soviet Partisan Movement, 1941-1944: A Critical Historiographical Analysis. London: Routledge. с. 133—134. ISBN 0-7146-4874-4.
  6. ↑ Per A. Rudling, «Terror and Local Collaboration in Occupied Belorussia: The Case of Schutzmannschaft Battalion 118. Part One: Background», Historical Yearbook of the Nicolae Iorga History Institute (Bucharest) 8 (2011), p.202-203
  7. ↑ Petrouchkevitch Natalia Victims and criminals: Schutzmannschaft battalion 118: Theses and Dissertations (Comprehensive) — Belarus, Ukraine, Wilfrid Laurier University — 1999. — P. 35. Архів оригіналу за 2 червня 2015. Процитовано 28 грудня 2013.
  8. ↑ [118-й охранный батальон // Сайт Государственного мемориального комплекса «Хатынь» (khatyn.by) (Перевірено 5 жовтня 2010). Архів оригіналу за 8 травня 2012. Процитовано 28 грудня 2013. 118-й охранный батальон // Сайт Государственного мемориального комплекса «Хатынь» (khatyn.by) (Перевірено 5 жовтня 2010)]
  9. ↑ Дерейко Іван (2012). МІСЦЕВІ ФОРМУВАННЯ НІМЕЦЬКОЇ АРМІЇ ТА ПОЛІЦІЇ У РАЙХСКОМІСАРІАТІ «УКРАЇНА» (1941–1944 роки). Київ: НАН Інститут історії України. с. 89.
  10. ↑ Косик Володимир (2008). Правда історії: роки окупації України 1939-1944 (збірник статей) (PDF). Київ: Українська видавнича спілка. с. 77—78. Архів оригіналу (PDF) за 4 вересня 2021. Процитовано 16 травня 2020.
  11. ↑ Горелик Е. Убиение Хатыни: палачи и подручные. Неизвестные подробности известных событий // Белорусская деловая газета. — 2003. — 5 марта. Архів оригіналу за 14 травня 2008. Процитовано 28 грудня 2013.
  12. ↑ Віктор Суворов. Загадка Хатині: спалених сіл тисячі, але чому культивували тільки одне?. Архів оригіналу за 22 березня 2022. Процитовано 17 травня 2020.
  13. ↑ Ігор Набитович. У політичному словоблудді «Хатинь», «Катинь» та «комунонацизм». Архів оригіналу за 19 липня 2017. Процитовано 17 травня 2020.
  14. ↑ Катинь-Хатинь. До річниці початку Другої світової війни. Архів оригіналу за 29 листопада 2020. Процитовано 17 травня 2020.

Література

ред.
  • Rudling, Per Anders. "The Khatyn Massacre in Belorussia: A historical controversy revisited." Holocaust and Genocide Studies 26.1 (2012): 29-58.
  • Bernd Boll: Chatyn 1943. In: Gerd R. Ueberschär (Hrsg.): Orte des Grauens. Verbrechen im Zweiten Weltkrieg. Primus-Verlag, Darmstadt 2003, ISBN 3-89678-232-0, S. 19–29.
  • Bernhard Chiari: Alltag hinter der Front. Besetzung, Kollaboration und Widerstand in Weißrußland 1941–1944 (Schriften des Bundesarchivs. Bd. 53). Droste, Düsseldorf 1998, ISBN 3-7700-1607-6.
  • Jochen Fuchs, Janine Lüdtke, Maria Schastnaya: Stätten des Gedenkens in Belarus: Chatyn und Maly Trostinec. Teil 1: Chatyn. In: Gedenkstätten-Rundbrief. Nr. 138, 2007, ISBN 1195828-5, S. 3-10.
  • Christian Gerlach: Kalkulierte Morde. Die deutsche Wirtschafts- und Vernichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944. Studienausgabe. Hamburger Edition, Hamburg 2000, ISBN 3-930908-63-8 (Zugleich: Berlin, Techn, Univ., Diss., 1998).
  • Natallja V. Kirylava: Chatyn. Belarus', Minsk 2005, ISBN 985-01-0564-X.
  • Bogdan Musial (Hrsg.): Sowjetische Partisanen in Weißrußland. Innenansichten aus dem Gebiet Baranoviči 1941–1944. Eine Dokumentation (= Schriftenreihe der Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. Bd. 88). Oldenbourg, München 2004, ISBN 3-486-64588-9.
  • Hans Heinrich Nolte Osarici 1944. In: Gerd R. Ueberschär (Hrsg.): Orte des Grauens. Verbrechen im Zweiten Weltkrieg. Primus-Verlag, Darmstadt 2003, ISBN 3-89678-232-0, S. 186–194.
  • Astrid Sahm: Im Banne des Krieges. Gedenkstätten und Erinnerungskultur in Belarus. In: Osteuropa. Jg. 58, Nr. 6/8, 2008, ISSN 0030-6428, S. 229–245.

Посилання

ред.
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Khatyn'
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хатинь_(Білорусь)&oldid=39936203