Угринів (Луцький район)

Угри́нів — село в Україні, у Луцькому районі Волинської області. Населення становить 731 особу.

село Угринів
Країна	Україна
Область	Волинська область
Район	Луцький район
Рада	Угринівська сільська рада
Облікова картка	Угринів
Основні дані
Засноване	1489
Населення	731
Площа	16,358 км²
Густота населення	44,69 осіб/км²
Поштовий індекс	45715
Телефонний код	+380 3379
Географічні дані
Географічні координати	50°33′58″ пн. ш. 25°03′48″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря	215 м
Водойми	річка Безіменна
Місцева влада
Адреса ради	45715, Волинська обл., Горохівський р-н, с. Угринів, вул. Шевченка,14
Карта
Угринів
Угринів
Мапа
Угринів у Вікісховищі

Географія

Селом протікає річка Полонка притока річки Чорногузки

Історія

УГРИНІВ: МИНУЛЕ І СУЧАСНІСТЬ. На двадцять третьому кілометрі шляху Луцьк – Горохів розміщена споруда, що символізує працю, як джерело добробуту й достатку села Угринів. Тут же – інформація про першу згадку про населений пункт: 1629 рік. Село є центром сільської ради, розташоване за 25 км від районного центру, за 1 км від шосе Львів – Луцьк. До найближчої залізничної станції Сенкевичівка – 7 км [1].

Це один із найдавніших населених пунктів району. Посилаючись на перекази його довгожителів, можна припустити, що село існувало ще до нападу татар. Спробуємо уявити та описати, як виглядало воно колись...Старе село було розташоване на місці так званого Явичева. Тут протікала невелика річка Чорногузка. На її берегах і розкинулося село. У цій річці, за переказами, водилася особлива риба, яку населення називало угри. Згодом і село стали називати Угринів. Інша легенда вказує, що ніби колись давно-давно на території, де пізніше виник населений пункт, жило плем’я, яке називалося угри. Звідси й пішла назва села Угринів.

Уточнюють ці легенди дослідження місцевих краєзнавців. Вони стверджують, що поселення має давню історію, але відсутні документальні згадки про Угринів. Так, у праці історика О. Цинкаловського згадується село в 1577 році як вотчина Януша Угриновського. Складно сказати, що було визначальним: село Угринів дало прізвище пану Янушу чи навпаки. Проте документ – грамота, на який посилався історик, в Україні невідомий, хоча можливе його знаходження в польських архівах. Пан Януш Угриновський згадується в 1577 році, як такий, що платив від села “… з 12 дим., 8 город., 14 город., а в 1583 році від 16 дим., 2 город ., 6 город., 2 дорічних коліс і 1 попа…” Зазначено також, що “за переписом 1911 року в селі Угринів було 785 жителів, 1 крамниця, гуральня (34,345 відер горілки річно), тоді ж поміщику І. Зволінському належало 1493 десятин “[2].

Узагальнивши поодинокі легенди, речові та документальні джерела, колишній учитель історії Угринівської середньої школи Солоненко Олександр Ілліч обґрунтував наступну гіпотезу. “На підставі окремих знахідок кам’яної доби та Княжої України (Русі): кам’яних сокир, рубил, скребків, залізних наконечників, стріл, зібраних у свій час учнями – ентузіастами краєзнавчої роботи допустимо, що поселення існувало раніше, ніж в ХУІ- ХУІІ ст. Очевидно, ще до нападу татар, до початку ХІІІ ст., воно не називалося Угринів. Сама ж назва виникла десь на поч. ХІІІ ст. у зв’язку з тим, що після смерті Волинського і Галицького князя Романа Мстиславовича, його малолітні сини Данило і Василько на могли захистити Волинь від зазіхань угрів (угорців) і поляків. Напевно саме тоді уграм вдалося захопити частину земель Волині, в тому числі й наших. Оскільки завойовникам ця родюча земля сподобалася, то вони на певний час осіли тут, а їх поселення називали Угри нові.”

На новому місці, куди згодом переселилися жителі, почали будувати вежі та мури для оборони від нападу татар. Така чотирикутна вежа була збудована на місці, де тепер церква. В історичних документах згадується, що церква була вже в ХУІ ст. Про цю дерев’яну споруду, згадується й у ХУІІ ст. В 1797 році до Воздвиженської церкви було приписано 50 дворів та 299 парафіян. В 1854 році в с.Угринів було збудовано нову Хресто-Воздвиженську церкву у вигляді костелу. Основа храму – хрестоподібна. Збереглися дві ікони тих часів із іконостасу, зробленого в 1858-1868 роках. Системна інформація про долю села за часів кріпацтва відсутня. Відомо лише, що в пореформений період вільні грамоти та ґрунти одержало 22 родини корінних угринівців: Глущуки, Неліповичі, Пархом’юки, Сироватки, Цузи (їх найбільше по кілька сімей – однофамільців), а також – Башуки, Карп’юки, Трачевські, Островські, Шевчуки (по 1-2 сім’ї).

Під час Першої світової війни частина жителів Угринова виїхала в Росію, але згодом повернулася. Оповіді старожилів, братська могила і пам’ятник у вигляді традиційної на Західній Україні фігури хреста нагадують про Брусиловський (Луцький) прорив влітку 1916 року. 201 солдат 31-го Томського полку загинули в ніч із 2 на 3 липня 1916 року на південній околиці села.

У міжвоєнний період, коли Волинь належала до складу Другої Речі Посполитої, значна частина земель належала графу Зволінському та його синові – Леону. Останні в селі Угринів не проживали, а бували лише наїздом. Вони мешкали в Кракові або Луцьку, в районі старого міста поблизу Кірхи.

Маєток в Угринові – фільварок, складався з флігеля, конюшні, кухні, кузні, приміщень для зберігання продуктів, парникового господарства, а також майже 50-ти метрового барака для сімей управляючого та прислуги. Півтораповерховий флігель мав кілька кімнат, внизу прикрашений мурованими колонами, зверху – дерев’яними. Навіть взимку в теплицях вирощували редиску й огірки та відправляли до Луцька власникові. У трьох льохах зберігалася різноманітна продукція: овочі, фрукти і навіть риба. Все це сортувалося, фасувалося, готувалося для продажу на ринку. Щоб продовжити термін зберігання продуктів використовувалися льодовні. Лід у льохах заготовляли на ставку взимку, покритий тирсою він виконував роль холодильної камери. Поблизу флігеля, росло 4 величезні липи, які своїми кронами прикривали бенкетні столи пана влітку, коли той зрідка приїздив у село на авто. Аж до ставу сягали зелені насадження: парк із лип, каштанів і двох рядів беріз; невеликий гайок; горіхова алея і фруктовий сад, обсаджений ялинками і туями. У городі вирощувалися полуниці, що дивували селян.

У поміщицькому господарстві була ґуральня (на 34345 відер горілки в рік), винокурний завод (працювало 6 робітників, а річний доход становив 12 600 р.) та паровий млин (4 робітники, 15 тис. пудів річного помолу) і вапнярня. Йому належало 1493 десятини землі. Старожили села розповідали, що колишній поміщицький маєток мав підземну систему сполучення в напрямку до церкви і річки Чорногузки. У 20-х – 30-х роках минулого століття в Угринові проживали українці, поляки та євреї. Кожен етнос шанував свої національні та релігійні традиції, поважаючи звичаї інших. Із середини 1920-х років посилилася колонізація. На угринівських землях поміщика Л. Зволінського почали рости чисельні господарства “осадників”. Так з’явився виселок – колонія Леонівка (Лівонувка), де сім’ям Бжезінських, Гудзінських, Зелінських та ін. виділено по 15 га землі. Господарства “осадників” Буткевичів, Тарасюків, Волинюків створено між селами Михлином та Городище. В Козубці на Корчунках проживала сім’я Турко.

У 1931 році в селі була проведена хутірна реформа. Більшість селян-українців переселилася на хутори в район Явичева, Бродка, Черешеньок, Сирхивців. Селянські сім’ї мали неоднаковий достаток – поодинокі були заможними, а переважно – біднота. Складним було життя простих селян у той час. Всі кращі землі в селі належали поміщику Зволінському. Старожили пригадують, як приходилося за мізерну плату важко працювати на панів, а коли додати до цього непосильні податки, які мусили платити, залишилося трудареві, “хоч із моста та у воду”. Адже саме про цей час в Угринові склали пісню: За податки ліцетують поле і худобу

І по тюрмах нас мордують. До самого гробу. Багато односельчан їхали шукати щасливої долі за океаном – іншого виходу не було. Вони емігрували до Аргентини, Уругваю і Парагваю. Але часто ставалося так, що від біди тікали, та на іншу натрапляли. Життя поза межами краю різнилося тим, що прибавилося туги за рідними й клопотів, пов’язаних із пошуками роботи. Хто зміг наступного ж року повернувся додому, а інші надалі лишилися доживати далеко від рідної сторони. Загалом село було в той час небагатим та знаменитим корчмою. Торгівлею в Угринові займалися кілька єврейських сімей. Корчма знаходилась у центрі села навпроти будинку, де згодом розмістилася сільська кооперація. Незадовго до Другої світової війни цей будинок був розібраний. Важко було простим селянам отримати медичну допомогу. Візит хворого до лікаря коштував 3 злотих, що дорівнювало вартості 24 кілограм хліба. Щоб заплатити за консультацію фахівця та медичну допомогу, потрібно було продати корову. Влада мало турбувалася і про освіту селян, оскільки людина неосвічена легше залучалася до праці на землі.

У селі була лише початкова школа. Вона складалася з однієї класної кімнати, де одночасно навчалися всі учні. Напередодні війни початкова школа була розміщена в трьох опустілих будинках на Лівонувці і Черешеньках-Костюківці. Спочатку навчання велося українською мовою. Вчителювали також українці. В 1930-х роках викладали польською, хоча ще 2 години в тиждень вивчалась і українська мова. За оплату в школі могли вчитися заможніші українці і поляки. Зазначимо, що останні практично не бажали вивчати українську. Національно-патріотичні та революційні ідеї поширювалися й у нашому краї. В Угринові діяв осередок культурно-освітнього товариства “Просвіта”[1].

Від 1930 року молоді навіть заборонялося збиратися гуртом. Були випадки, коли поліція збивала за це до непритомності та цькувала собаками.

Надії на краще життя, а разом із ними і новий вир суспільно-політичних подій прийшли у вересні 1939 року. Колективне господарство, що носить ім’я великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка, яке почало організовуватись у 1941 році не встигло принести трударям довгоочікуваного щастя і вільного життя. Вся земля, віддана у володіння колгоспові, була спільними силами засіяна весною 1941 року. Але не довелося разом збирати перший колгоспний врожай. 24 вересня 1941 року село було окуповане нацистами. Визволили Угринів 27 березня 1944 року. Події Другої світової війни лишили слід в історії села. 37 земляків не повернулися з її фронтів. 13 осіб вивезено в Німеччину, знищено 41 житловий будинок, 54 надвірні споруди, в населення відібрано 23 коней, 38 корів, 28 овець, 177 голів свиней та птицю. Частина жителів загинула в національно-визвольних змаганнях. Часто селяни опинялися по різні сторони барикад ідеологічних боїв і від цього страждали родини, руйнувалося господарство… Так, було підпалено хати колгоспників, зібраний до колективного господарства інвентар, згодом школу, яку розмістили в будинку, де колись жила прислуга поміщика, навпроти цвинтаря. Та одвічні цінності селян: любов до землі, працелюбство, людські чесноти, допомогли підняти господарство. З 1947 року господарський розвиток Угринова тісно пов’язаний із колгоспом імені Шевченка. Очолив господарство тоді Павло Мельничук. Згодом його головою на короткий час став колишній фронтовик Олександр Сироватка, далі Антон Неліпович. Із 1950 року протягом 18-ти років головою колгоспу був Павлюк Григорій Федорович, який показав себе як хороший, заощадливий і дбайливий господар. Вже на той час господарство, яке він очолював було на хорошому рахунку в районі. Важку працю поступово замінили машини. Якщо основним заняттям хлібороба в минулому були плуг, борона, а кінна молотарка припадала на 10-12 дворів, то згодом на колгоспних полях почали працювати трактори, зернові, бурякозбиральні й кукурудзозбиральні комбайни. На місті старих, похилених клунь, де розташовувалися пристосовані конюшні чи свинарники збудовано нові приміщення. До колгоспу придбали 5 вантажних автомашин. Із року в рік зростали прибутки господарства, багатшали люди. Це добре видно з таких даних: у 1951 році прибуток від рослинництва на 100 га орної землі становив 514247 крб, а в 1954 – 569708 крб. Прибуток від тваринництва на 100 га орної землі у 1951 році становив 14063 крб., а в 1954 році – 16542 крб. Тваринники, не шкодуючи сил, працювали щоб підвищити продуктивність праці. Найкраще доглядали корів такі: Глущук Ганна і Сироватка Розалія. Внаслідок цього вони добилися високих надоїв молока від кожної закріпленої за ними корови. Лоза Антоніна і Сироватка Розалія брали на себе зобов'язання за 1954-1955 роки надоїти по 1900 літрів молока від кожної корови. Колгосп багатів із кожним роком. Змінилося життя селян, змінився й вигляд самого села. Хати біленькі, вулиці широкі… На колгоспне подвір’я вела рівна вулиця, що починалася аркою, яка доброзичливо запрошувала до себе. Посівна площа і врожай у 1955 рік значно зросли. Пшениці посіяно понад 150 га, зібрано по 11 ц з 1 га; вівса посіяно 145 га, зібрано по 11 ц із 1 га. Загальна площа зернових і бобових склала 485 га. Середній врожай – 13 ц. із 1 га. Валовий збір кукурудзи 2268 ц. Цукрових буряків посіяно 136 га. Урожай – 210 ц. із 1га. Валовий збір цукрових буряків 28560 ц. Картоплі посаджено 106 га, урожай – 105 ц. з 1га. Всього зібрали 11130 ц. Овочів посадили 18 га, врожай – 120 ц. із 1 га. До послуг селян, які за панської Польщі, щоб зекономити сірники, розколювали їх на чотири частини, стала електростанція. У селі почали розробляти корисні копалини. На околицях добували торф, що йшов на опалювання. Випалювали вапно, яке вивозили навіть за межі району. В Сенкевичівці був збудований власний цегельний завод, який надав велику допомогу колгоспу в будівництві. Хлібороби почули голос Москви, Києва, Луцька та інших міст із репродукторів колгоспного радіовузла, обладнаного в 1953 році. Багато придбали власні приймачі. Тих, хто колись в селі виписував газети, можна було перерахувати на пальцях. До кінця 1950-х років на кожен двір передплачувалося періодичне видання. Випускалася навіть своя друкована газета “Ленінським шляхом”. У 1951 році в Угринові збудована двохповерхова школа. З метою перетворення семирічки в середню школу був організований 8-ий клас. В 1954 році вперше випущено десятикласників. В Угринівській середній школі навчалося щорічно понад 200 дітей селян. У навчальному закладі добре устаткували навчальні кабінети, спортивний зал, виробничі приміщення. Раніше діти селян та й самі батьки – селяни не могли навіть мріяти про навчання у вищих навчальних закладах. Тепер перед ними відкрилися двері інститутів, університетів та спеціальних середніх учбових закладів. Кращі учні школи успішно навчалися у вузах. Проходив час, і вони поверталися в рідне село вчителями, лікарями, інженерами, механіками, щоб своєю чесною, самовідданою працею віддячити батьківщині за її піклування. Сформувався таким чином і педагогічний колектив школи. Зауважимо, що в повоєнний час навіть перші директори М. Панішко та В. Камуза не мали вищої фахової педагогічної освіти. Ці вчителі були зі Східної України, що за направленнями влади та компартії в 1944-1947 роках приїхали на Волинь. Серед освітян, які рятувалися на Заході від голоду 1946-1947 років у Східній Україні була і Зубро (Бондарук) Катерина Василівна. У цьому навчальному закладі вона пройшла сходинками професійної майстерності від піонервожатої і вчителя історії до посади директора. Частина молоді здобула на курсах спеціальність тракториста або комбайнера після чого працювала на полях рідного господарства, сприяючи збільшенню виробничих показників. В 1967 році колгосп зібрав 24,8 ц зерна з 1га, в тому числі 23,3 ц із 1 га озимих; 365 ц цукрових буряків із 1га; 79,6 ц із 1га картоплі; м’яса – 246,7 т. Серед виробничих фондів колгоспу – 8 зернових комбайнів; 2 силосозбиральних; 3 бурякозбиральних; 1 кукурудзозбиральний комбайн і 16 грузових автомобілів. Збудована нова тваринницька ферма. З кожним роком зростала ціна трудодня. Якщо на початку 1950-х років селяни одержували по 2 крб. і по 2 кг зерна за 1 трудодень, то в 1967 році було багато сімей, які отримали більше 20-ти ц зерна за рік та по 4,37 крб. на 1 трудодень. В 1968 році колгосп ім. Шевченка очолив Данилюк Михайло Федорович. Господарство стало одним із передових у Горохівському районі за виробничими показниками та рівнем економічного зростання. Зросла продуктивність праці у тваринництві. Так, у 1972 році 20 доярок надоїли по 3000 кг молока від однієї корови. Це такі як: Р. Когут, Г. Романюк, Н. Трачевська, Р. Цуз, М. Шевчук. Зокрема, Г. Романюк надоїла від корови по 4601 кг молока. Розвивалося і рослинництво. Станом на 1972 рік буряководи мали такі результати: ланка Башук Е. з площі 40 га виростила 462 ц цукрових буряків, колгоспниця М. Мельник із 1га виростила 578 ц, Е. Башук із 1га – 498 ц, Л . Сироватка з 1га виростила 476 ц. Організації культурного відпочинку селян сприяв збудований у 1967 році Будинок культури. В клубі працювали гуртки художньої самодіяльності, хоровий гурток. У святкові та вихідні дні періодично організовувалися вечори художньої самодіяльності, читалися доповіді, лекції. Але не завжди й не всі могли прийти в клуб. Жінки, зайняті домашнім господарством, слухали гарні пісні, уривки з драматичних творів по радіо. Особливо приємні ці відчуття тоді, коли після вечері збиралася вся сім’я. Слухаючи твори українських класиків, старші згадували минуле свого народу. Цікаву книжку завжди можна було підібрати у бібліотеці. Періодично організовувалося обговорення книг та читацькі конференції. Вагомий внесок у розвиток освітньо-культурної сфери села робив педагогічний колектив Угринівської середньої школи, яка носила титул опорної, зразкової в Горохівському районі. До 1981 року її очолювала Бондарук Катерина Василівна. У 1981-1985 роках директором школи був Солоненко Олександр Ілліч, згодом у 1985-1989 роках – Прийма Левко Йосипович. Із лютого 1986 року до нинішнього часу місцеве господарство очолює Турак Андрій Антонович. Особа цього керівника сільськогосподарського підприємства, його професійний досвід, бажання та уміння відстоювати інтереси села в сьогоднішній, такий складний для держави в цілому й галузі зокрема, час заслуговує особливої уваги. Без перебільшення скажемо, що завдяки йому село розвивається, господарство не є заручником не завжди вдалих економічних реформ, виробництво конкурентноздатної на ринку продукції зростає. На рубежі 1980-1990-х років врожаї зернових досягли 50 ц із 1 га, надої молока збільшилися до 4000 кг від однієї корови. Поголів’я худоби становить 1170 голів, 1040 голів свиней, 108 коней. Турбуючись про підвищення продуктивності тваринництва, впроваджуються нові технологічні лінії машинного доїння. За сучасними вимогами побудовані склади для збереження кормів і зернових та інші виробничі приміщення. Оновлено машинно - тракторний парк. Нині в господарстві – 47 тракторів, 13 зернових, 5 кормозбиральних, 3 бурякозбиральних комбайнів, 41 автомашина. Невпізнанно змінилося наше село Угринів. На місці старих хаток виросли світлі, просторі будинки, пролягла асфальтна дорога, побудовано дитячий садок, нове приміщення школи, яке ввійшло в дію у вересні 1987 року, магазин «Обнова» і кафе «Молодість» (1990-1991р). У світлих будинках сільських мешканців – красиві сучасні меблі, телевізори та інші побутові речі, на подвір’ях – власні автомашини й мотоцикли. Село повністю електрифіковано, газифіковано, проведено водопровід. До послуг сільського трудівника розвинута культурно-побутова інфраструктура: фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, розгалужена торгова мережа, де значне місце посідає приватний сектор. Важливу роль у процесі духовного відродження та повернення до національно-культурних надбань народу відіграє церква. В 2004 році вона відзначала 150-ти річчя своєї побудови (1854) і 15-ти річчя – від часу відбудови (2 вересня 1989 року відновила свою діяльність, як Храм). Хресто-Воздвиженська церква – найдавніша архітектурно-історична і культурна пам’ятка на території села. У Храмі с. Угринів систематично відбуваються Богослужіння, здійснюються православні таїнства та обряди. Люди свято шанують пам’ять про тих, хто віддав своє життя за світлий сьогоднішній день. У будні й свята ідуть до могил воїнам-односельчанам, пам’ятника Т. Г. Шевченку. На таких традиціях виросли і кращі люди села, чиї імена золотими літерами вписані в його історію. Нагороджені в різні суспільні епохи державними відзнаками: орденами, медалями, почесними званнями та грамотами, – вони створювали сьогоднішнє обличчя свого села. Це завдяки їм Угринів став одним із найбільш культурних і багатих населених пунктів району. Куди не поглянь, навколо новобудови села, шум колосистих нив, гуркіт машинного і тракторного парків, мов біло-зелені кораблі врізуються в околиці села великі молочні ферми. Чути голоси людей, їх розмови про добробут, про непрості селянські будні та короткі свята. Мимоволі приходить розуміння, що жодній суспільній чи економічній кризі та негараздам не під силу здолати одвічні цінності та людей, корені яких у цій землі… Бачимо, що, створюючи основу матеріального достатку не лише хлібом єдиним живе село. Селянин, як ніхто, усвідомлює, що є творцем і господарем своєї долі на землі. І так хочеться, щоб кожний трудівник був оточений увагою і піклуванням, щоб йому створили такі умови праці і відпочинку, коли він буде мати моральне задоволення від своєї роботи.

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 717 осіб, з яких 337 чоловіків та 380 жінок.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 730 осіб.

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова	Відсоток
українська	99,59 %
російська	0,41 %

Промисловість

У селі Угринів розташоване єдине на Волині підприємство, яке займається власною переробкою молока та виробництвом молокопродуктів під торговою маркою «УгринівМолоко», – приватно-орендне сільськогосподарське підприємство імені Шевченка. Також підприємство має статус спеціалізованої сировинної зони з виробництва сировини, що використовується для виготовлення продуктів дитячого та дієтичного харчування.

Література

• Угринів // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Волинська область / Гол. ред. кол.: Тронько П. Т. (гол. Гол. редкол.), Бажан М. П., Білогуров М. К., Білодід I. K., Гудзенко П. П., Дерев'янкін Т. І., Касименко О. К. (заст. гол. Гол. редкол.), Кондуфор Ю. Ю., Королівський С. М., Кошик О. К., Мітюков О. Г., Назаренко І. Д., Овчаренко П. М., Пилькевич С. Д., Ремезовський Й. Д. (заст. гол. Гол. редкол.), Слабєєв І. С. (відп. секр. Гол. редкол.), Цілуйко К. К.; Ред. кол. тому: Клімаш І. С. (гол. редкол.), Алексєєва Н. Л. (заст. гол. редкол.), Вербівська А. І., Гайдай І. С., Гордон Й. Б., Замлинський В. О., Ілляшенко Я. Є. (відп. секр. редкол.), Кашевський П. В., Минаєва Л. М., Михайлюк О. Г., Мишко Д. І., Оксенюк P. Н. (заст. гол. редкол.), Павлій П. Д., Сергєєв М. Ф., Сподаренко І. В., Ткачук Ф. І., Царенко М. О. АН УРСР. Інститут історії. — Київ : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — С. 210.

Посилання

• Городищенська громада. Луцький район, Волинська область. gromada.info. Процитовано 18 жовтня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)