Вікіпедія

Аранович Семен Давидович

радянський і російський кінорежисер та сценарист документального та художнього кіно

Семен Давидович Аранович (23 липня 1934, Деражня, Кам'янець-Подільська область, УРСР, СРСР — 8 вересня 1996, Гамбург, Німеччина) — радянський і російський кінорежисер і сценарист документального та художнього кіно. Народний артист Росії (1994)[1]. Лауреат Державноїпремії СРСР (1983), кінопремії «Ніка» (1988), премії «Срібний ведмідь» Берлінського міжнародного кінофестивалю (1994) за видатні досягнення у кіномистецтві.

Аранович Семен Давидович
Дата народження 23 липня 1934(1934-07-23)
Місце народження Деражня, Кам'янець-Подільська область, Українська СРР, СРСР
Дата смерті 8 вересня 1996(1996-09-08) (62 роки)
Місце смерті Гамбург, Німеччина
Поховання Гамбург
Громадянство  СРСР
 Росія
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії (1965)
Професія кінорежисер, сценарист, виробник, режисер
Заклад Lennauchfilmd, Ленфільм і Санкт-Петербурзький державний інститут кіно і телебаченняd
Нагороди
IMDb ID 0033081

Біографія ред.

У 1955 році Семен Аранович закінчив Вище військово-морське авіаційне училище. Служив у військової морської авіації Північного флоту[2]. Після пережитої авіакатастрофи був змушений радикально змінити рід занять. Аранович вступає до ВДІКу (майстерня Романа Кармена), котрий закінчив у 1965 році[3].

У 1965—1970 роках працював на Ленінградській студії документальних фільмів та на кіностудії «Леннаучфільм» режисером документального кіно. У 1965 році побачила світ його перша самостійна робота — «Час, який  завжди з нами».

10 березня 1966 року у Ленінграді брав участь у підпільному фільмуванні відспіву та похорон поетеси Анни Ахматової разом з операторами Віктором Петровим, А. Д. Шафраном та іншими. У 1989 році відзняті матеріали були використані ним в документальному фільмі «Особиста справа Анни Ахматової» (1989).

З 1971 року працював в жанрі ігрового художнього кіно на кіностудії «Ленфильм». Першим постановочним фільмом у його виконанні став фільм «Червоний дипломат». У 1985 році вийшов створений ним міні-серіал «Протистояння», за романом Юліана Семенова.

З 1991 року Аранович стає художнім керівником ТО «Кінодокумент».

У 1992—1995 роках — голова правління Спілки кінематографістів Санкт-Петербургу.

З 1992 року керував майстерню режисури художнього та документального кіно. Очолював кафедру кіномистецтва факультету екранних мистецтв Санкт-Петербургського університету кіно і телебачення.

У 1994 році отримав звання народного артиста Російської Федерації.

Семен Аранович помер 8 вересня 1996 року після важкої хвороби у Гамбурзі, не закінчивши свій останній фільм «Agnus Dei»[4]. Похований на єврейському кладовищі Гамбурга.

Фільмографія ред.

Документальні ред.

Художні ред.

Нагороди ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Награждён указом президента России № 86 от 11 января 1994 года. Архів оригіналу за 21 жовтня 2013. Процитовано 18 лютого 2018.
  2. ↑ Аранович Семён Давидович. Энциклопедия отечественного кино. Архів оригіналу за 2 грудня 2012. Процитовано 14 листопада 2012.
  3. ↑ Быков Д. Умер Семен Аранович. Энциклопедия отечественного кино. Архів оригіналу за 2 грудня 2012. Процитовано 14 листопада 2012.
  4. ↑ Раззаков, Федор (2017). Сияние негаснущих звезд (рос.) . Litres. ISBN 978-5-4250-2614-9. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 жовтня 2021.
  5. ↑ Лауреаты Национальной кинематографической премии «Ника» за 1987 год. Архів оригіналу за 18 січня 2018. Процитовано 18 лютого 2018.

Література ред.

  • Аранович / Сост. И. Павлова, Ю. Павлов. — СПб.: Студия «Панорама», 1998.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Аранович_Семен_Давидович&oldid=35900591