Битва під Саратогою (1777)

Битва під Саратогою (Battles of Saratoga) — епізод Американської революції, в ході якого північноамериканським патріотам вперше вдалося здобути значну перемогу над королівською армією 17 жовтня 1777 року . Бій вважається переломним моментом всієї війни. Фактично ця битва складалася з двох боїв на одній і тій ж місцевості: 19 вересня генерал Бургойн здобув незначну перемогу в битві при Фріменс-Фарм, проте наступна атака, 7 жовтня, відома як битва під Беміс-Хайтсом, виявилася невдалою і американці захопили частину британських укріплень. Бургойн почав відступати, що призвело до оточення під Саратогою і капітуляції армії 17 жовтня. Ця перемога дала привід Франції вступити у війну на боці Штатів.

Битва під Саратогою
Війна за незалежність США
Капітуляція генерала Джона Бургойна
Дата: 19 вересня та 17 жовтня 1777 р. Місце: Саратога, сучасний округ Нью-Йорк, США Результат: Перемога США
Сторони
Великобританія	Сполучені Штати Америки
Командувачі
Джон Бургойн Сімон Фрейсер Фрідріх Адольф Рідізель	Гораціо Гейтс Бенедикт Арнольд Бенджамін Лінкольн
Військові сили
7200 солдат (перший бій), 6600 солдат (другий бій)	9000 солдат (перший бій) , 15 000 солдат (другий бій)
Втрати
440 вбитих, 695 поранених, 6222 полонених	90 вбитих, 240 поранених

Передумови битви

Ситуація у 1776 році

1776 рік не приніс більш-менш серйозних змін порівняно з ситуацією, що склалася наприкінці 1775 року. Не дивлячись на невдалу спробу захопити Квебек, американці все ще утримували більшу частину Канади, а до березня також змусили англійців піти з Бостона в Галіфакс. Американські капери почали нападати на конвої, які здійснювали постачання британської армії, а погано спланований напад на Чарльстоун ще більше ускладнив становище британського флоту.

Проте у другій половині 1776 року ситуація почала мінятися. Після прибуття додаткових британських та німецьких контингентів Північна армія змушена була піти з Канади і лише перебої з постачанням та рання зима завадили англійцям повернути Краун-Пойнт і форт Тікондерога та взяти під свій контроль північну частину штата Нью-Йорк. Краще підготовлені та мавші підтримку флоту британські війська витіснили головну американську армію з Лонг-Айленда, Манхеттена та Нью-Джерсі перш, ніж їм, у зв'язку з холодами, довелося зосередитися на пошуках проовольства та зимніх квартир. Ця відстрочка дозволила головній американській армії зібрати всі свої наявні сили та направити їх проти ізольованих британських бригад в Трентоні та Прінстоні. Ці незначні з точки зору тактики перемоги привели тим не менш до росту бойового духу американців.

Ситуація на початку 1777 року

До кінця 1776 року війна за незалежність США тривала вже протягом двох років. Після того як спроби знищити недавно утворену незалежну державу повставших американських колоністів — Сполучені Штати Америки — зазнали невдачі, головнокомандуючий британськими військами у Північній Америці генерал-лейтенант сер Уїльям Хау у січні 1777 року написав міністру американських колоній лорду Джорджу Жермену про необхідність змінити цілі нової воєнної кампанії. Його попередній план передбачав наступ з Канади по двом напрямкам на Бостон та Олбані з метою відрізати інші колонії від Нової Англії, де знаходилося головне вогнище повстання; на кожному з них мало би бути зосереджено сили кількістю в 10 000 чоловік. В цей час 8000 солдат повинні були утримувати Нью-Джерсі, а 7000 чоловік скалали би гарнізон Нью-Йорка та Ньюпорта. У випадку успіху Хау планував восени наступати на Філадельфію, а зимою почати кампанію в Південній Кароліні та Джорджії. Проте, через воєнні невдачі, йому довелося сконцентруватися на Філадельфії в надії знищити Континентальну армію повстанців, захопити Конгрес і таким чином закінчити війну.

Тим часом, розташований у Пенсильванії, генерал Джордж Вашингтон намагався розгадати плани англійців. Він розглядяв різні варіанти дій британських вйськ, в тому числі наступ по річці Гудзон на Олбані, де знаходилася база постачання американської Північної армії) або ж атаку головної армії, головною метою якої була б Філадельфія. Він прийшов до висновку, що англійці не зможуть провести операцію по ізоляції Нової Англії і тим більше нанести удар з Канади. У любому випадку Вашингтон був впевнений, що британські війська зупинить гарнізон міста Тікондерога.

Портрет Гораціо Гейтса (художник — Гілберт Стюарт

На відміну від Вашингтона, генерал-майор Філіпп Шуйлер, головнокомандуючий американською Північною армією і тимчасово його замінявший генерал-майор Гораціо Гейтс особисто відвідали форт Тікондерога і знали, що ні форт, ні його гарнізон не зможуть витримати серйозної британської атаки. Не дивлячись на всі їхні прохання, Вашингтон відмовився відправити 12 000 солдат для захисту озера Шамплейн та долини Мохок, заявивши, що укріплені висоти Гудзона захистять Олбані у випадку наступу з боку Нью-Йорка. Проте у Шуйлера та Гейтса вже був досвід боїв з ворогом, наступавшим з Канади, і вони вважали, що англійці могли знову організувати подібну операцію, що повністю відповідало британським планам станом на 1777 р..

Реакція Європи

Успхи американців викликали жвавий інтерес у Франції та Іспанії, які прагнули взяти реванш за свої поразки у Семирічній війні, але до цього моменту вони уважно слідкували за діями Великобританії в її колоніях. Тепер вони вирішили, що у них з'явилася можливість помститися Англії, і,як наслідок, через Атлантику почали рухатися конвої зі зброєю та боєприпасами для повстанців, хоча поки що жодна з країн не вступила в цю війну. Крім, того король Пруссії Фрідріх Великий та імператриця Всеросійська Катерина ІІ, які офіційно були нейтральними, в цілому були вороже налаштовані щодо Англії.

Ситуація в Європі, в тому числі ізоляція Англії та перспектива нової війни, вимагала від англійців якнайшвидше нанести вирішаючий удар. У Хау був подібний план, проте він вирішив, що нищівна поразка може в майбутньому завадити мирному врегулюванню конфлікта, а тому він стримався. Багато британських політиків вважало, що подібний шанс більше ніколи не надасться, а деякі з них ще до початку воєнних дій відмічали, що сама природа Північної Америки та характер тамтешніх колоністів такі, що перемогти в подібній війні неможливо.

Генерал-лейтенант Джон Бургойн (художник — Джошуа Рейнольдс

Армії сторін

Британська армія

З трьох британських армій, приймавших участь у північних кампаніях 1777 р., лише війська сера Генрі Клінтона складалися переважно з солдатів регулярних частин британської арміїї. Це була перша кампанія, в якій лоялісти стали використовуватися в якості повноцінних солдат, в той час як Бургойн та бригадний генерал Баррі Сен-Ленжер задіяли також канадців та індіанців. Судячи зі звітів британського командування та його відношення до своїх союзників, подібна ситуація стала поганим знаком для майбутньої кампанії. Організаційні та транспортні проблеми ще більше загострили протиріччя.

Перебувавші під командуванням Бургойна війська оцінювались по-різному: від «елітних та добре укомплектованих» до «змішаного контингенту». Із його 9500 солдат 4000 складала британська піхота. Шість з семи його полків — і три других, які виставили флангові роти, — прибули в Канаду влітку попереднього року, і лише 47-й піхотний полк брав участь у воєнних діях, починаючи з 1762 р.. Лише передовий корпус Саймона Фрейзера був навчений діям вище полкового рівня, хоча дві легкі роти (21-а та 29-а) пройшли підготовку у відповідності з новою тактикою Хау у 1774 р., а ще три (9-а, 20-а та 34-а) проходили начання по ній пізніше в Ірландії.

Гренадер 46-полку станом на 1776 рік

Вважаючи, що йому доведеться вести як мінімум одну облогу, Бургойн сформував великий артилерійський загін. Серед артилеристів було 250 канонірів Королівської артилерії та Королівської ірландської артилерії, проте головною проблемою була нестача транспортних засобів, які б перевозили артилерійські установки — їх всього було 237 з потрібних 400. Ще гірше складалася справа з фургонами для служби постачання: з потрібних 500 було наявно лише 200.

Контингенти для британської армії в Північній Америці прибули також з Брауншвейга та Гессена-Ханау. У січні 1776 р., згідно першій угоді між Великобританією та деякими з німецьких князів, Брауншвейг погодився надати 4300 солдат. Корпус, який складався з драгунського полка, чотирьох піхотних полків, гренадерського та легкого батальйонів, був навчений, організований та озброєний по прусському зразку. Драгуни, які складалися з чотирьох рот по чотири офіцера, семи унтер-офіцерів, двох музикантів та 60 рядових в кожній, плюс штаб, виконували функції охорони штаба корпусу. Одна рота постійно знаходилася в кінному строю. Чотири піхотних полка включали в себе по п'ять «лінійних» рот, а також гренадерську роту, яка разом з іншими зводилася у «об'єднаний» гренадерський батальйон.

Згідно другої угоди, заключеній з герцогом Вільгельмом Гессен-Нахау, він виставляв контингент чисельністю 900 чоловік, включаючи артилерійську роту (128 чоловік), піхотний полк (668 чоловік) та відділ єгерів. Артилеристи використовували британські гармати, в тому числі чотири 6-фунтові з числа тих, що були захоплен в Квебеці у 1759 р..

Лоялістами були укомплектовані кадри двох полків — Ебенезара Джессапа із Нью-Йорка та Джона Петерса із Коннектикуту. Обидва командира дуже розраховували на притік новобранців у випадку початку наступу у південному напрямку, проте більшість лоялістів вже втекла з півдня в Канаду або Нью-Йорк. Тим не менш, обидві частини відмінно показали себе в бою, а місцеві жителі в їхніх рядах були надійними провідниками. Проте постійні втрати призводили до нестачі особового складу, який не було чим поповнити.

Бургойн також запросив «1000 або більше дикарів», але отримав менше 500 «тубільців», які знаходились під командуваннях двох колишніх французьких офіцерів — Шарля де Ланглада та шевальє Ла-Корн-Сен-Люка. Ці контингенти, набрані з племен оттавів, чіппева, сіу, месквоків та віннебагів, а також ірокезів, алгонкінів та ін., як очікувалось, повинні були стати «очами армії». Незадовільна вимогами європейців утриматися від своїх жорстоких традицій та не знайшовша на шляху достатньої здобичі, значна частина індіанців покинула британців.

Також Бургойн хотів отримати 2000 канадських «бандитів», але їхнє вербування йшло настільки повільно, що Карлтону довелося знову ввести примусову повинність. Однак, не дивлячись на це, дезертирство набрало масових масштабів, і, як результат, лише 300 чоловік покинули Канаду та приєдналися до передового корпусу в якості розвідувальної частини.

Нарешті Королівський флот виставив невеликий загін, який повинен був очолити флотилію та її команди чисельністю в 700 чоловік, які мали були пересуватися по американським річкам.

Британські війська під командуванням Сен-Ленжера включали в себе декілька канонірів, а також 34-й полк, щойно прибувший з Англії. У Сен-Ленжера також було 80 єгерів із Гессена-Ханау («гессенців»).

Проте більша частина військ Сен-Ленжера складалася з уродженців Північної Америки: лоялістів, канадців та «індіанців». Вони входили в склад Королівського Нью-Йоркського полку сера Джона Джонсона. Крім того, в загоні Сен-Ленжера була багато рейнджерів — офіцерів, прикріплених до індіанських військ для забеспечення контролю, виконання наказів та навчання поводженнюз європейською зброєю. Контингент канадських «бандитів» був представлений командами канадських плоскодонок та робітничими загонами. Кількість ірокезів точно не відома (до 1000), і, на відміну від індіанців Бургойна, вони діяли на «своїй землі».

Крім того, в британській північноамериканській армії знаходилися ще регулярні війська Клінтона, які складалися з ветеранів кампаній в Нью-Йорці та Нью-Джерсі (окрім 7-го та 26-го полків). Його німецькі контингенти були організовані по прусському зразку та відмінно себе зарекомендували. Гессенський мушкетерний полк фон Трумбаха також приймав участь в кампанії 1776 року. Нарешті, у Клінтона було п'ять лоялістьських частин, які були сформовані незадовго до цієї кампанії та пізніше заробили репутацію першокласних військ.

Американська армія

Піхота Континентальної армії

Через те, що в американському суспільстві вкорінилося підозра щодо постійної армії, а також через проблеми з вербуванням добровольців, Континентальний Конгрес зробив ставку на заключення однорічних контрактів на службу. Поразки та успіхи 1776 року довели, що проводити підготовку професійних дисциплінованих військ було можливим, але переконати контрактників, навіть не дивлячись на достатньо-таки щедрі виплати, залишатися в армії «протягом ще якогось-небудь часу» виявилося дуже важко. У зв'язку з цим у 1777 р. строки контрактних угод були збільшені до трьох років.

Станом на 1777 р. Конгрес затвердив штати армії у 88 піхотних полків, три артилерійських та чотири кавалерійських полка, а також ще 22 додаткових піхотних полка, які були названі «не входячими в склад» (unassigned).

Були проведені дві важливі зміни в організації армії: по-перше, бригади стали основною тактичною одиницею («полки» по силі часто відповідали ротам), по-друге, був створений корпус «легкої піхоти», який формувався по британському зразку, але діяв на основі прусських принципів: надання штикової підтримки стрілкам. У Північній армії легка піхота підполковника Генрі Дірборна входила в склад 11-го Вірджинського стрілкового полка полковника Даніеля Моргана, де з неї формувався добре збалансований авангард. Лінійна піхота зберегла батальйонну організацію 1776 року: по 8 рот з чотирьох офіцерів, чотирьох сержантів, чотирьох капралів, двох музикантів та 76 рядових з 13 чинами полкового штабу, включаючи трьох «польових офіцерів». У вересні в склад Північної армії також входив окремий артилерійський дивізіон, який складався з 400 чоловік з 20 гарматами та 150 артилерійськими техніками. Також в її рядах було 250 кавалеристів, які використовувались переважно для охорони комунікацій та передачі повідомлень.

До 1777 р. стало очевидно, що ніколи не вдасться набрати достатню кількість «континенталів», і що люба американська армія буде мати потреби у «збільшенні чисельності» шляхом використання ополчення, яке могло скликатися на період від 30 до 60 днів (час вимірювався днями, незалежно від оставин). Іноді ополченці виявлялися перешкодою для армії, але вони завжди наполегливо билися, захищаючи свої домівки. Ополченські частини, які зводилися переважно в бригади, могли також надаватися бригадам Континетальної армії, щоб компенсувати втрати, як це відбулося з усіма бригадами Північної армії.

В складі армії Гейтса були ополченські частини з Нью-Гемпшира, Вермонта, Нью-Йорка, Коннектикута та Массачусетса. Вони були розподілені по полкам в 5-10 рот, зведених у сім бригад «графства», в той час як міста Нью-Йорк та Олбані також формували окремі роти та кінні частини, які зазвичай входили до складу до місцевого «піхотного» полку.

Кожен солдат мав власний мушкет, а також штик, томагавк або шаблю, три фунта (1,5 кг) пороху та один фунт (0,5 кг) набоїв. Його відділення збиралося щотижня на 4 години для тренувань. Роти збиралися раз в місяць, полки — два рази в рік. Після прийняття закону про ополчення (липень 1775 року) ротні офіцери назначались самими ополченцями, а полкові — колонією. Ця система також передбачала «призив» — формування спеціальних частин добровольців на короткі періоди в надзвичайній ситуації, і з липня 1777 року їм платили за службу як «континенталам».

Наступ Бургойна

Бургойн повернувся в Канаду 6 травня 1777 року з листом від Жермена, в якому був наказ: генерал-майору Гаю Карлтону утримувати Канаду силами 3700 чоловік, Бургойну з 8000 (пізніше з 10 000) солдат спуститися до озера Шамплейн, а Сент-Ленжеру з 2000 солдат рухатися вздовж Мохока в Олбані та чекати прибуття Хау. Жермен також схвалив пропозицію Хау напасти на Філадельфію, проте підкреслив, що Хау спочатку повинен допомогти Бургойну.

13 червня війська та судна, зібрані в Сент-Джоні, а також флот виступили в похід. 20 червня Бургойн видав звернення до населення, закликаючи його або приєднуватися до нього, або зберігати нейтралітет. У випадку виступів проти англійців він обіцяв надати свободу дій індіанцям.

25 червня Передовий корпус висадився у Краун-Пойнті, а на наступний день почали прибувати головні війська. 30 червня солдати отримали пайок на вісім днів, після чого їм зачитали загальний наказ, котрий завершувався словами: «Ця армія не повинна відступати». На наступний день війська поплили вниз по озеру та розташувалися табором в Три-Міль-Пойнт.

Форт Тікондерога

Після захоплення в 1775 році форта Тікондерога у південній частині озера Шамплейн американці спробували відновити оборону та укріпити гору Індепенденс. Проте форт був зорієнтований у протилежному напрямку, оскільки створювався з метою протидії британському наступу з півдня. Крім того американцям не вистачало солдат, щоби укомплектувати гарнізонами всі укріплення, причому вони також утановили масивний бон. 12 червня прибув Сен-Клер, а 19 червня він та Шуйлер вирішили спробувати захистити обидва берега, але у випадку, якщо сили супротивника виявляться значними, гарнізон повинен буде відступити, щоб уникнути оточення.

2 липня, коли Бургойн відправив Саймона Фрізера захопити гору Хоупа, Сен-Клер відізвав гарнізон. 5 липня британські війська розгорнули свої гармати на горі Дефайнс. Бригадири Сен-Клера підтримали командира, рахуючи, що евакуація є єдиним виходом з ситуації. В той час як на човнах полковника Пірса Лонга перевозилися жінки, хворі та припаси, 2500 солдат Сен-Клера перейшли через гору Індепенденс та відправилися на південь в Каслтон. До того часу, як з'явилися британські війська, американці вже пішли. На світанку пербіжчики повідомили Бургойну про відсутність супротивника. Також британська флотилія зламала бон та спробувала органзувати переслідування Лонга.

Форт Тікондерога

Лонг дібрався до Скесбороу до 13:00. В 15:00 прибула бригада Генрі Пауелла, солдати якої підпалили три судна супротивника та захопили ще два. У сутінках англійці захопили човни з жінками та хворими і розташували свй табір на відстані 1,3 км від Форта-Енна.

Сутичка у Хаббардтона

О 4:00 Саймон Фрейзер з половиною свого Переового корпусу залишив гору Індепенденс. За ним пішов генерал-майор Рідезель із загоном Бреймана. Рідезель наздонав Фрейзера о 16:00, і вони домовилися, що Фрейзер буде рухатися на відстані 5 км, і зо обидві групи відновлять наступ о 03:00 7 липня. Коли Фрейзер досяг Лейс-Кампа, захоплені американці, котрі відстали від своїх, повідомили, що американський ар'єгард складається з ветеранів під командуванням компетентного офіцера — полковника Ебенезера Френсіса.

Сен-Клер 6 липня постарався дібратися до Хаббардтона, де воєнна дорога перетиналася з головною дорогою на Краун-Пойнт. Він відправив основну частину своїх військ в Каслтон, а полковника Сета Уорнера залишив для того, щоб зустріти ар'єгард Френсіса, щоб потім разом з ним також рухатися в Каслтон. Проте коли Френсіс прибув о 16:00, він вирішив залишитися тут на ніч. Вночі індіанці виявили місцезнаходження американських військ, і срілки Фрейзера та двох рот 24-го полка, а також половини легкої піхоти та гренадерського батальйону. О 04:30 індіанці перебили виставлені пікети. Фрейзер, який зупинився поблизу Сукер-Брука, побачив похідні вогнища полковника Натана Хейла та відправив до них 24-й полк. Роти, котрі обороняли потічок, відкрили вогонь, але англійці почали обхідний маневр, повернувши наліво від гоба.

Коли легка піхота та частини 24-го полку перекрили шлях на Каслтон, Фрейзер віддав наказ майору Джону Окленду піднятися на горб Сіон та відправив гінця до Рідезеля з проханням рухатися якнайшвидше. Френсіс вирішив обійти Фрейзера зліва; він просунувся до гребеню гірського хребта та, обстрілявши легку піхоту, затримав її. Південніше до гренадерів вийшло 60 американців, які означали свої мушкети прикладами вверх, що на той час означало здау в полон. Потім вони раптово відкрили залп з відстані в 10 метрів. Ті, хто залишився в живих серед англійців, кинулися переслідувати супротивника, а три гренадерські роти захопили дорогу. В центрі англійці знову підняличя на горб, перекриваючи Френсісу шлях наліво. Той контратакував і в ході рукопашного бою його правий фланг був розбитий.

Тим часом Рідезель вів своїх солдат вперед. Його єгері підсилили лівий фланг англійців, а піхота почала оточувати американців зправа. Американці в паніці відступили за Каслтонський шлях, а Френсіс загинув, коли намагався зупинити втікаючі війська. Майор Боллкарс піднявся на горб і зі своїми солдатами та єгерями почав готуватися до нової атаки, проте американці тікали, і біля 200 їхнх відставших солдат були захоплені в полон.

Розташований в Каслтоні Сен-Клер почув звуки канонади. Він відправив двох своїх ад'ютантів, щоб визначити, де знаходяться два ополченських полка, котрі розташовувалися табором неподалік, та використати їх для підтримки Френсіса, а сам здійснив невдалу спробу повернути власних солдат назад. Через годину його ад'ютанти повідомили, що бій закінчений. Стомлений Сен-Клер наказав своїм солдатам рухатися в Ратленд.

9 липня «дезертир» повідомив. що в Скенсбороу знаходився лише слабий загін британського підполковника Джона Хілла. Гарнізон Форт-Енна (200 солдат), посилений 400 нью-йоркськими ополченцями, атакував Хілла. Бій тривав протягом кількох годин, після чого Хілл побачив, що американці обходять його с флангу вздовж невеликого потічка. Здавалося, англійців чекала поразка, проте в цей момент з'явилися індіанці, які змусили американців тікати, хоча насправді цей момент був спланований одним з британських офіцерів. Після цього Хілл відійшов до Скенсбороу, а американці спалили Форт-Енн та відступили на 50 км. Через 10 днів Бургойн захопив форт Тікондерога, 200 човнів, 100 гармат та велику кількість припасів, відтіснивши ворога до Форт-Едуарда.

Бій побзизу Форт-Едуарда

Коли 12 липня Сен-Клер досяг Форт-Едуарда, у наявності в Шуйлера було 4000 солдат, проте майже третина з них була хворою, а його артилерія (30 гармат у Форт-Джорджі) не мала транспорт. Оскільки солдати Джорджа Вашингтона були в настільки ж поганому стані, йти на північ було неможливо, оскільки бригадний генерал Джон Ніксон отримав наказ з 600 «континенталами» вийти до Пікскілла. Тепер все залежало від того, наскільки швидко Бургойн буде рухатися до Олбані.

Наступ Бургойна в червні-серпні 1777 року

11 липня Бургойн доповів Хау про свої успіхи. Тон повідомлення розраховував, що генерал-майор зможе дістатися до Олбані без посторонньої допомоги. Проте Бургойн був занепокоєний тим, що його лінії комунікацій виявилися занадто розтягнутими і внаслідок цього стали дуже вразливими для атак супротивника. Вибір маршруту вздовж Гудзона міг стати виршаючим фактором, і Бургойн планував відправити свою артилерію по воді, а основні війська — по суші, проте він втратив занадто багато часу в Каслтоні та Скенсбороу. Коли Бургойн 24 липня покинув Скенсбороу, Шуйлер вже перетворив околиці в пустелю, створивши на шляхах завали з повалених дерев, спалив зернові поля, а такаж затопив деякі території. Крім того у липні почалися дощі, які перетворили дороги в непрохідні болота.

Бургойну треба було два дні, щоб пройти 22 км до Форт-Енна, де зупинилася основна частина армії. В цей час Саймон Фрейзер, вийшов вперед до Пайн-Плейн, який знаходився на відстані 3 км від Форт-Едуарда. 29 липня підійшла основна частина армії, і об'єднані війська пішли до Гудзона. Проте Шуйлер на цей час вже покинув Форт-Едуард та заблокував Форт-Джордж.

Просування частин Сен-Ленжера

В той час, як Бургойн просувався вниз по Гудзону, бригадний генерал Сен-Ленжер 23 червня виступив із Монреаля й через два дні дійшов до Осуїго, де до нього приєдналися сер Джон Джонсон та Джозеф Брант з 1000 ірокезами. На наступний день вони перетнули озеро Онейда та спустилися до Вуд-Кріка. Їхньою першою ціллю був Форт-Стенуїкс. Сен-Ленжер не знав, що з квітня у форті розміщувався гарнізон кількістю в 550 чоловік на чолі з полковником Пітером Гейнсвортом, котрий відновив укріплення.

Херкімер у битві при Оріскамі

3 серпня Сен-Ленжер підійшов з основними частинами свого загону. Його єгері та індіанські стрілки почали осбстрілювати американців, котрі вели оборону. Проте 5 серпня Сен-Ленжер отримав новину, що американський загін виступив із Форт-Дейтона і наразі знаходиться дуже близько. Тоді він відправив Джонсона і Бранта з 150 лоялістами та 400 ірокезами заманити американську колону, що знаходилася неподалік, в засідку. В цю ніч чотири полки ополчення графства Трайон на чолі з бригадним генералом Ніколасом Херкімером уже наблизилися на відстань 13 км до Форт-Стенуїкса з метою відволікти супротивника та прикрити його атаку.

Форт-Стенуїкс

О 09:00, 6 серпня, коли Харкімер досяг того місця, де дорога перетинала дві глибокі лощини, солдати Джонсона такували його із засідки та знешкодили голову колони. Проте задні ряди ополченців відступили вздовж дороги та перешикувалися для відбиття атаки. Після деякої перерви бій відновився. Три гарматних постріла із форта стали сигналом, що гейнсворт отримав повідомлення Херкімера та відправив війська розбити табір Бранта. Ірокези, котрі усвідомили небезпеку для свого майна, покинули поле бою, Джонсон також відступив. Херкімер неохоче віддав наказ відходити до Форт-Дейтону.

Поблизу Форт-Стенуїкса англійці вимагали, щоб Гейнсворт здався, проте той відмовився, втім, зумів домовитися про трьохденне перемир'я, під якого відправив гінця до Шуйлера з проханням про допомогу. Отримавши цей лист, Шуйлер наказав генерал-майору Бенедикту Арнольду йти в Форт-Дейтон з 950 «континенталами», а звідти — до Форт-Стенуїкса.

У британському таборі індіанці Сен-Ленжера були готові до того, щоб покинути свої позиції. Вони перепились та почали займатися грабунками, що змусило Сен-Ленжера зняти облогу. Арнольд прибув 23 серпня і на наступний ранок дбрався до озера Онейда як-раз в той час, коли війська Сен-Ленжера вже покидали свої позиції.

Рейд на Беннінгтон

Нічого не знавший про невдачу Сен-Ленжера та розташований та відстані 32 км від місця боїв Бургойн відчував гостру потребу у продовольстві. Він вирішив відправити сильний загін на чолі з підполковником Фрідріхом Баумом в експедицію в Нью-Гемпшир з надією здобути необхідні припаси. 11 серпня розвідка доповіла, що місто Беннінгтон охоронявся, скоріше всього, лише 300 ополченцями, тому він став першою ціллю Баума. Проте Бургойн не знав, що бригадний генерал Джон Старк прибув у Беннінгтон з 1492 бійцями Нью-гемпширського ополчення, до того ж, там таки до нього приєднався полковник Сет Уорнер з 200 рейнджерами.

Битва при Беннінгтоні (1900)

Старк зібрав головні сили, щоб зустріти Баума, і ввечері 14 серпня він зіткнувся з ним на річці Уолукксак. Старк відступив, дочікуючись підходу Уорнера, в той час як Баум заняв 100-метровий горб, котрий виходив на міст через річку. Весь наступний день погда була дощовою, що не завадило 500 ополченцям та індіанцям приєднатися до Старка, в той час як до баума підійшло 150 лоялістів. Тоді Старк та Уорнер розподілили свої війська. Дві колони повинні були атакувати міст, а дві інші колони в той час повинні були обійти горб та атакувати з півночі.

О 12:00 16 серпня колони виступили в бій. О 15:00 содати дібрались до лісу на північ від головного опорного пунтку англійців. Ополченці поступово підтягували артилерію та драгун. Баум був смертельно поранений, після чого ті, хто лишився з англійців живими, склали зброю. Тим часом з іншого боку річки в атаку пішли солдати підполковника Джона Петерса, під ударом яких канадці та індіанці в паніці тікали. Британські та німецькі контингенти були розбиті резервом Старка, після чого Уорнер відбив атаку допоміжної кінноти в районі млина Сенкойка.

Меморіал на місці бою під Беннінгтоном

Бургойн втратив 15% особистого складу. Він вирішив посилити натиск на супротивника, але американці тепер отримали вкрай важливу перемогу, що зробила позиції Бургойна дуже вразливими. 14 серпня Шуйлер був замінений генерал-майором Гораціо Гейтсом. 19 серпня до нього приєдналися елітні стрілки Моргана, а 1 вересня арнольд повернувся з Форт-Стенуїкса з 1200 «континенталами».

Дj 8 вересня Гейтс просувався на північ до висот Беміса, контролювавшими головну дорогу на Олбані, що йшла вздовж річки. Прикриті лісом позиції Гейтса нагадували обернену букву U. Для їхньої оборони у Гейтса було 5600 «континенталів» та 1500 ополченців з Коннектикуту та Нью-Йорка. Тим часом Бургойн форсував Гудзон та повільно рухався вздовж річки.

Перша битва під Саратогою

19 вересня Бургойн отримав новини, що стрілки Моргана займають передові позиції всього в 5 км від нього. Він розділив свої війська на три загони: перший повинен був вступити в контакт з правим флангом Гейтса; другий — рухатися на Фріменс-Фарм; третій — просуватися на південь до висот Беміса.

Гейтс отримав повідомлення, що англійці виступили, але став очікувати розвиток подій в тилу своїх військ. Арнольд, який різко негативно відносився до бездіяльності Гейтса, відправив Моргана вперед. Як тільки Морган дібрався до Фріменс-Фарм, з'явилися англійці, які були відкинуті артилерійським вогнем.

Тим часом на правому фланзі бригадного генерала Джеймса Гамільтона 1-й Нью-гемпширський полк вступив в контакт з передовими частинами Фрейзера. Стрілки Моргана перешикувались та відкрили прицільний вогонь по британським офіцерам та канонірам. Поступово бій посилювався — британські штикові атаки були відбиті шквальним вогнем американців. Бургойн, Гамільтон і Фрейзер були вимушені особисто відвідати війська, щоб стабілізувати ситуацію. Британські артилеристи пракстично виявилися перебитими, а 62-й полк залишився без підтримки. Коли американці приблизились, штикова атака 62-го полку була відбита перш, ніж Бургойн та Гамільтон встигли відновити порядок. На правому фланзі Фрейзеру довелося ввести в бій батальйон підполковника фон Барнера та легку піхоту.

Тим часом Рідезель, почувши шум бою, повів свій полк через ліс. Він прибув в самий останній момент та змусив правий фланг бригадного генерала Єноха Пура відступити. Коли солдати Рідезеля своїм вогнем підтримали виживших англійців, ворог відступив. Зправа бригада бригадного генерала Ебенезера Лірнерда була атакована британськими гренадерами, а тому змушена була відступити, залишивши 8-й Массачусетський полк в якості ар'єгарда.

Сучасна територія Фріменс-Фарм

О 18:30 битва була завершена. Американці відступили, нанісши супротивнику величезні втрати. Без Рідезеля британський центр був би розбитий. Проте в цей ж час американці прогавили шанс захопити артилерійський парк та обоз Бургойна.

На наступний ранок американці заняли свої позиції в густому тумані. Бургойн розташувався табором настільки близько від супротивника, наскільки дозволяли умови місцевості. Його розвідники в цей час намагалися знайти позиції Гейтса. Рідезель і Гамільтон залишились утримувати 3-кілометровий фронт від Гудзона до Фріменс-Фарм. Ці два загона могли чути один одного, але не бачити, оскільки їх розділяв густий ліс. Зважаючи на те, що розвідка грала дуже важливу роль, прибуття до американців 150 індіанців та розлади серед настроїв оттавів, що знаходилися в складі британської армії дали Гейтсу беззаперечну перевагу.

Дії Клінтона

21 вересня Бургойн отримав звістку про те, що Клінтон рухається на північ вздовж Гудзона і на наступний день збирається напасти на Форт-Монтгомері. У Клінтона було 7000 чоловік для оборони фронту в 160 км від Лонг-Айленда до Нью-Джерсі, причому у вересні до нього прибуло ще 1700 солдат регулярної армії. Американська оборона на нагір'ї Гудзон була дуже слабкою. Полковник Руфус Путнем з 1200 солдатами утримував східний берег в Форт-Індепенденс. З іншого боку знаходилися Форт-Клінтон та Форт-Монтгомері, які займали занадто слабкі гарнізони. Умови місцевості надавали переваги тим, хто тримав оборону: річка, що протікала в 30 метрах південніше, блокувалася боном та охоронялася двума 24-гарматними фрегатами. Північніше Форт-Констітьюшн, який знаходився навпроти Вест-Пойнта, поки що перебував на стадії будівництва.

3 жовтня Клінтон відплив по Гудзону з 3000 чоловік. Через два дня він висадився у Верпланк-Пойнте та відтіснив Путнема на горби. 6 жовтня Клінтон висадився в Стоун-Пойнті і взяв штурмом два форти. Британська флотилія зруйнувала бон і просувлась до Форт-Констітьюшн, гарнізон якого втік. Клінтон розмістив свою базу в Форт-Клінтон, але потім йому довелося повернутися в Нью-Йорк. Подальший наступ був поручений генералу Джону Вону.

Друга битва під Саратогою

3 жовтня Бургойн отримав звістку про перемогу Хау над Вашингтоном під Бенндівайном, але в цей ж час йому довелося віддати наказ про ще більше скорочення раціонів, а дезертири безперервно надавали Гейтсу саму останню інформацію про стан справ у англійців. Ополчені перервали зв'язок з фортом Тікондерога, зруйнували мости та припинили діяльність загонів британських фуражирів. Бургойн з цього приводу кілька разів скликав Військову нараду. Рідезель радив провести тактичний відхід до Баттен-Кілла, де почекати новин від Клінтона та відновити зв'язок з фортом Тікондерога. Фрейзер та Гамільтон погодилися з ним, проте Бургойн відмовився схвалити план відступу. 5 жовтня він запропонував провести розвідувальну операцію, об'єднавши її з експедиції по пошуку продовольства. Якщо би наступ розвивався успішно, на наступний день до нього би приєдналася вся армія. У протилежному випадку вона би відступила до Банкер-Кілла. Стрілки капітана Фрейзера, індіанці та оялісти повинні були таємними стежками вийти в тил лівого фланга Гейтса, в той час як основним військам треба було просуватися на південь від редута у Фріменс-Фарм.

Даніель Морган, командир елітної легкої піхоти Континентальної армії, герой битви під Саратогою.

Наступ почався 7 жовтня о 10:00, проте військам знадобилося цілих 30 хвилин, щоб просунутися всього на 800 метрів від редута Белкеррс. 300 чоловік із загону Рідезеля заняли галявину, а гренадери Окленда — позиції, що знаходилися під прямим кутом до солдат Рідезеля. Британська лінійна піхота в цей час заняла фронт на невисокому горбі поблизу редута Белкеррс. Стрілки прикривали фронт та фланги, але лінія була достатньо тонкою. Поки фуражири збирали зерно, офіцери піднялися на дахи занятих будинків, щоб роздивитися позиції ворога. У Гейтса тепер була більше 11 000 чоловік. Він та його штаб припустили, що такий важкий маневр є відволікаючим, проте все ж Гейтс наказав Моргану при підтримці Пура, Лірнеда та невеликої артилерійської батареї виступити вперед. Біля 15:00 Бургойн побачив на своїх аванпостах невеликі загони супротивника, потім з лісу з'явилася бригада Пура, котра перебила гренадер Окленда та відрізала більшій частині військ Бургойна шляхи до відступу. Після цього Лірнед атакував німців Рідезеля та відкинув їх. Опинившийся в оточенні капітан Георг Пауш приєднався до солдат Рідезеля, які відбили дві запеклі атаки. Тим часом Морган рушив в обхід правого фланга військ Саймона Фрейзера та вийшов у їхній тил. Оскільки Дірборн відвів легку піхоту з горба, Морган з'явився позаду них. Легка піхота відійшла, оголивши тил Рідезеля.

Бенедикт Арнольд в битві за висоти Беміса

Бургойн побачив, що наближається катастрофа. Він відправив свого ад'ютанта сера Френсіса Кларка з наказом Філліпсу та Рідезелю відходити, проте Кларк був смертельно поранений перш, ніж встиг дібратися до них. Пауш спробував перемістити свої гармати на нові позиції, проте був відкинутий, а його каноніри в паніці втікали в ліс. Фрейзер сформував ар'єгард з частин 24-го полку та легкої піхоти й успішно стримував американців, доки сам не був поранений. Знадобилося менше години, аби нанести поразку всій армії Бургойна та захопити 10 її гармат. Однак до завершення битви було ще далеко. Бригада Пура, очолювана Арнольдом, тепер атакувала редут Белкеррс, але була відбита з великими втратами; Пур відійшов, але форт все ще залишався під сильним вогнем супротивника.

Слідом за Пуром Лірнед та Морган аткож повернули на схід та аткували редут Бреймана, який займали 200 чоловік. Брейман витримав перший удар, але Арнольд самовільно залишив Пура і повів вперед полки правого флангу Лірнеда. Він увірвався в редут, де під ним був вбитий кінь, а сам він при падінні зламав собі ногу. Морган та Дірборн пішли на штурм редута з фронту, і після того як командир німців був убитий, вони втекли. Коли солдати Лірнеда виносили з поля бою пораненого Арнольда, до американців прибули свіжі підкріплення. Залишившись без старшого командира, вони не могли організувати активних дій, проте в їхніх руках був ключ до позиції Бургойна.

Бургойн втратив 894 чоловіка, в тому числі 278 вбитими; Гейтс втратив 200 чоловік, з яких загинуло лише більше 30. Всього в головній атаці прийняло участь 4000 американців, і ще стільки ж підійшло до кінця дня. Вночі Бургойн віддав наказ про відхід армії за Великий редут. Англійці звинувачували у всіх своїх негараздах німців, а німці — Бургойна.

На наступний ранок розвідники повідомили, що війська Бургойна залишають позиції, однак Морган та Дірборн, котрі обходили супротивника з півночі, не виявили ніяких ознак відступу. Гейтс направив додаткові сили ополченців та артилерії за річку, щоб укріпити Нью-гемпширські та Массачусетські контингенти, котрі зібралися поблизу Саратоги. 8 жовтня Бургойн, нарешті, дав дозвіл на відступ, і о 21:00 почала рух головна колона. Згодом почалися проливні дощі, котрі перетворили дорогу в непрохідне болото. Ар'єгард заллишався на місці до 04:00 9 жовтня. Коли через годину колона зробила зупинку на сніданок, виявилося, що вона пройшла лише 8 км. Бівуак затягнувся на 10 годин: Бургойн вважав, що гейтс атакує його під час дощу. О 16:00 армія відновила рух. Було вже темно, коли колона дійшла до потічка Фіш-Кілла, де британці покинули свій обоз та гармати.

Карта бою під Саратогою та вид на дім Джона Нейлсона, де розташовувався штаб Бенедикта Арнольда

На наступний день війська Бургойна переправились на інший берег. Враховуючи, що ополчення зосереджувалось на східному березі, Бургойн вирішив залишитися західніше Форт-Едуарда. Біля 11:00 патрулі супротивника з'явилися на заході та півдні. Складалося враження, що Гейстс хоче дати Бургойну можливість втекти, але 10 жовтня він, нарешті, рушив вперед і о 16:00 його війська підійшли до потічка Філ-Кілла. Бургойн заняв оборону поблизу Саратоги, все ще сподіваючись, що Гейтс опиниться під прямим вогнем його гармат. Гейтс ж розраховував, що Бургойн все ще рухається на північ, а перед ним знаходиться лише ар'єгард супротивника; тому він наказав своїм військам на світанку наступного дня перейти в загальний наступ через Фіш-Кілл.

На наступний день, 11 жовтня, в передсвітанковому тумані, Лірнед та Ніксон перетнули Фіш-Кілл та почали підніматися по схилам до позицій 27 британських гармат. Раптово туман розсіявся і британська артилерія відкрила вогонь, змусивши американців у паніці тікати. Пізніше Лірнед, Пур та Патерсон з декількома гарматами приєдналися до Моргана та Дірборна на висотах, що знаходилися на заході від позицій Бургойна. Американська артилерія та стрілки відкрили вогонь по табору супротивника, нанісши йому важкі втрати. В той ж вечір Бургойн, Рідезель та інші старші офіцери обговорили ситуацію та вирішили вночі вирушати в Олбані, однак навколо було стільки патрулів ворога, що цей план наврядче би вдалося реалізувати.

Бургойн скликав чергову Військову нараду 14 жовтня, щоб обговорити питання про почесну капітуляцію. Присутні погодилися з цією пропозицією, і майор Роберт Кінгстон був відправлений до Гейтса з білим прапором. До його подиву, Гейтс склав попередній лист з вимаганням повної капітуляції. Було встановлене перемир'я до вечору, потім воно було подовжене до 10:00 15 жовтня.

Другий лист Гейтса передбачував капітуляцію о 15:00 того ж дня зі здачою до 17:00 всієї зброї. Бургойн тягнув час, сподіваючись на підхід сил Клінтона. Він вимагав дотримання всіх воїнських почестей, а також наполягав, щоб його війська були відправлені в Англію при умові, що вони зобов'язуються більше ніколи не служити у Північній Америці, на що Гейтс відповів згодою. В ту ніч Бургойн погодився на умови здачі, зпросивши, щоб слово «капітяція» було замінене на слово «конвенція». Гейтс, щойно отримавший звістку про те, що Клінтон захопив форти на висотах, знову негайно погодився. Новини про дії Клінтона дійшли до Бургойна на наступний день; він став розглядати варіанти, як це може зумовитися на його становищі, але більшість його офіцерів заявила йому, що тепер він зв'язаний угодою. Врешті-решт Бургойн визнав, що зворотнього шляху вже не має, і підписав умови «конвенції».

О 10:00 17 жовтня війська Бургойна виступили, щоб здати зброю американцям, та почали свій 300-кілометровий перехід в Бостон. Опівдні Бургойн та його офіцери віддали свої шпаги Гейтсу, після чого вони були запрошені на вечерю. З 10 000 чоловік, виступивших зі Сент-Джона у червні, залишилося лише 5895. 1728 чоловік було вбито або взято в полон, 1297 залишилося на Тікондерозі (до 8 листопада, коли вони відійшли в Канаду), інші дезертирували.

15 жовтня генерал-майор Джон Вон перетнув річку Гудзон. Він міг або спробувати встановити контакт з Бургойном, обо зайнятися постачанням своїх військ. У помісті Лівінгстона його провідники відмовилися йти далі, після чого спроб зв'язатися з Бургойном Вон більше не організовував, хоча дізнатися про його місцезнаходження було доволі таки легко. Взявши до уваги також присутність сильних американських військ на обох берегах річки, Вон 17 жовтня відві свою армію у Нью-Йорк.

Наслідки битви

Розбиті війська Бургойна — тепер відомі як Конвенційна армія — прибули в Бостон 6 листопада. Солдат розмістили в казармах, офіцерів розквартирували у місті. Однак харчування та умови утримання були настільки жахливими, що Бургойн написав Гейтсу, нарікаючи: «віра людей підірвана».

Шоковані поступливістю Гейтса та усвідомлюючи наслідки угоди, члени Конгресу, не втрачаючи часу, почали вишукувати шляхи, щоб обійти його. Приводом став лист Бургойна, в якому заявлялось, що віра англійців в Конгрес підірвана. Це означало, що американці могли не відчувати себе чимось зобов'язаними. Дефіцит кораблів та важкі умови трансатлантичних перевезень пояснювали затримання військ в Америці. У грудні кораблі, назначені для транспортування вйськ, були затримані в гавані Бостона. 3 січня 1778 року Конгрес прийняв рішення заримати Конвенцйну армію до тих пір, доки британський уряд не ратифікує договір, чудово розуміючи, що це буде дотичним визнанням незалежності США, і що король проти цього. Бургойн отримав дозвіл повернутися додому у квітні, проте інші солдати Конвенційної армії залишилися в полоні; їх перевезли з Массачусетса у Вірджинію, а потім в штат Меріленд, після чого їх розділили, щоб запобігти їхньому звільненню Корнуоліссом. Приблизно половина солдат була звільнена до кінця війни, а інші або дезертирували, або втекли, або вмерли. З 1779 року офіцерів поступово почали звільняти під чесне слово.

Реакція Європи

Новина про битву під Саратогою досягла Парижу 5 грудня 1777 року. На наступний день король Людовік XVI заявив про своє визнання Сполучених Штатів Америки. Однак, не дивлячись на святкування перемоги Гейтса, багато французів остерігалися, що відкрита підтримка США може мати негативні наслідки у разі заключення миру. Тим не менш після узгодження сувмісних морських операцій проти Вест-Індії Людовік вирішив зустрітися з американським дипломатом Бенджаміном Франкліном, після чого 6 лютого 1778 року був підписаний союзний договір між Францією та США.

Капітуляція генерала Бургойна, зображена на поштовій марці 1927 р.

Реакція Англії

У Лондоні про поразку під Саратогою дізналися з листа від Карлтона, доставленого 3 грудня. Бургойн надав свої докази Палаті общин, поклавши відповідальність на лорда Джона Жермена, накази якого були занадто деталізованими; про це ж саме заявив і Уїльям Хау. Суспільна думка підтримувала Бургойна, проте насправді всі троє допустили значні помилки у своїх діях.

Битва під Саратогою стала переломним моментом у війні: вперше британські регулярні війська зазнали поразки у відкритому бою від приблизно рівної по чисельності американської армії. Крім того, «континентали» винесли на собі основні важкості боїв, а ополчення надало їм необхідну підтримку. Очікування, що масовий притік лоялістів різко збільшить кількість британських військ, виявилися безпідставними. Для Великобританії ця поразка коштувала більше, ніж просто втрата армії. З цього часу — для обох сторін — війна в Америці перекинулась в Європу і стала перетворюватися в глобальне протистояння двох колоніальних супердержав — Франції та Іспанії, що призвело до того, що Британія втратила свої американські володіння.

Спадок

Саратозький національний історичний парк

Місця бойових дій збереглися і станом на сьогодні вони перебувають у відомстві Служби національних парків, як Саратозький національний історичний парк, котрий був внесений у 1966 році у Національний реєстр історичних місць. Сьгодні в парку розташована значна кількість пам'ятників та меморіалів, в тому числі генералам Гейтсу, Шуйлеру, Даніелю Моргану. Драмтичним є меморіал, присвячений Бенедикту Арнольду і котрий стоїть на тому місці, де цей генерал отримав поранення поблизу редута Бреймарра. Шість полків що брали участь у цій битві, а саме 101-й, 125-й, 102-й, 181-й, 182-й та 192-й, існують в американській армії й сьогодні, таким чином являючи одними з найстаріших військових одиниць у США.

Література

• Bennett, William J; Cribb, John (2008). The American Patriot's Almanac. Thomas Nelson Inc. ISBN 978-1-59555-267-9.
• Historical Society of Pennsylvania (1896). The Pennsylvania magazine of history and biography, Volume 20. Historical Society of Pennsylvania. OCLC 1762062.
• Corbett, Theodore. (2012) No Turning Point: The Saratoga Campaign in Perspective. Norman OK: University of Oklahoma Press.
• Ketchum, Richard M (1997). Saratoga: Turning Point of America's Revolutionary War. New York: Henry Holt. ISBN 978-0-8050-6123-9. OCLC 41397623. (Paperback ISBN 0-8050-6123-1)
• Luzader, John F. Saratoga: A Military History of the Decisive Campaign of the American Revolution. New York: Savas Beatie. ISBN 978-1-932714-44-9.
• Morrissey, Brendan (2000). Saratoga 1777: Turning Point of a Revolution. Oxford: Osprey Publishing. ISBN 978-1-85532-862-4. OCLC 43419003.
• Murphy, Jim (2007). The Real Benedict Arnold. Houghton Mifflin. ISBN 978-0-395-77609-4.
• Nickerson, Hoffman (1967 (first published 1928)). The Turning Point of the Revolution. Port Washington, NY: Kennikat. OCLC 549809
• Pancake, John (1985). This Destructive War. University of Alabama Press. ISBN 0-8173-0191-7.
• Sawicki, James A. (1981). Infantry Regiments of the US Army. Dumfries, VA: Wyvern Publications. ISBN 978-0-9602404-3-2.
• Bird, Harrison (1963). «March To Saratoga General Burgoyne And The American Campaign 1777». New York Oxford University Press.
• Creasy, Sir Edward (1908). The Fifteen Decisive Battles of the World.
• Furneaux, Rupert (1971). The Battle of Saratoga. New York: Stein and Day.
• Mintz, Max M (1990). The Generals of Saratoga: John Burgoyne and Horatio Gates. Yale University Press. ISBN 0-300-04778-9.
• Patterson, Samuel White (1941). Horatio Gates: Defender of American Liberties. Columbia University Press.
• Savas, Theodore P; Dameron, J. David (2005). A Guide to the Battles of the American Revolution. Savas Beatie. ISBN 1-932714-12-X.
• Ward, Christopher (1952). War of the Revolution, 2 Volumes. MacMillan.
• Willard Sterne Randall, Benedict Arnold: patriot and traitor, New York, Morrow,‎ 1990, 667 p. ISBN 978-1-55710-034-4

• Bird, Harrison (1963). March to Saratoga: General Burgoyne and the American Campaign, 1777. New York: Oxford University Press. OCLC 299497.
• Burgoyne, John; O'Callaghan, Edmund Bailey (1860). Orderly book of Lieut. Gen. John Burgoyne: from his entry into the state of New York until his surrender at Saratoga, 16th Oct. 1777 ; from the original manuscript deposited at Washington's head quarters, Newburgh, N. Y. Albany, NY: J. Munsell. OCLC 2130372.
• Chidsey, Donald Barr (1967). The War in the North: An Informal History of the American Revolution in and near Canada. New York: Crown. OCLC 394996.
• Corbett, Theodore. No Turning Point: The Saratoga Campaign in Perspective (University of Oklahoma Press; 2012) 436 pages; detailed history; argues it was not a decisive turning point in the war
• Elting, John R (1977). The Battles of Saratoga. Phillip Freneau Press. ISBN 0-912480-13-0.
• Glover, Michael (1976). General Burgoyne in Canada and America: Scapegoat for a System. London: Atheneum Publishers. ISBN 0-86033-013-3.
• Graymont, Barbara (1972). The Iroquois in the American Revolution. Syracuse, New York: Syracuse University Press. ISBN 0-8156-0083-6. ISBN 0-8156-0116-6 (paperback).
• Mintz, Max M (1990). The Generals of Saratoga: John Burgoyne & Horatio Gates. New Haven: Yale University Press. ISBN 0-300-04778-9. ISBN 0-300-05261-8 (1992 paperback)
• Murray, Stuart (1998). The Honor of Command: General Burgoyne's Saratoga Campaign. Images from the Past. ISBN 1-884592-03-1.
• Stone, William Leete (1893). Ballads and poems relating to the Burgoyne campaign. Albany: J. Munsell's Sons. OCLC 1392761.
• Taylor, Alan (2006). The Divided Ground: Indians, Settlers, and the Northern Borderland of the American Revolution. Knopf. ISBN 0-679-45471-3.

Посилання

• Fort Ticonderoga web site
• Hubbardton Battlefield State Historic Site
• National Park Service web site for Fort Stanwix
• Oriskany Battlefield State Historic Site
• Bennington Battlefield State Historic Site
• National Park Service web site for Saratoga National Historical Park
• Fort Montgomery State Historic Site
• The Marshall House, Schuylerville, New York

Див. також

• Війна за незалежність США