Світломузика

Світлому́зика (англ. colour music, нім. Farblichtmusik, фр. musique des couleur) — поняття, яке використовується для позначення різноманітних науково-технічних та художніх досліджень в галузі поєднання музики та візуального ряду (зображення). Думки про «можливість бачити музику» змінювалися одночасно зі змінами ментальності, притаманної людям різних часів. Найбільш давні з відомих теорій світломузики базуються на уявленнях про наявність законів трансформації музики в світло. Це описувалося як реальний фізичний процес. Згодом з'явилися концепції, які враховували «людський фактор», зверталися до фізіологічних, психологічних та естетичних аспектів.

Передумови ред.

Перші з відомих теорій — Дж. Арчімбольдо (Італія), А. Кірхер (Німеччина), Л.-Б. Кастель (Франція) — це обґрунтування всіх спроб досягти однозначності «перекладу» музики в світло. Популярною була аналогія «спектр — октава», яка була запропонована Ісааком Н'ютоном під впливом концепції «музики сфер» (Піфагор, Йоганн Кеплер). Такі теорії були популярні в XVII-XIX ст.

Існували два основні варіанти реалізації цих ідей:

«Кольоромузика» — супровід музики послідовністю кольорів. Вважалося безперечним існування единого співвідношення звукоряду та послідовності кольорів.
«Музика кольору» — гра кольорів без супроводу музики. Кольори в таких експериментах заміщували тони в музиці.

Існувало багато тих, хто підтримував теорії Л.-Б. Кастеля (1688—1757). Це його сучасники (композитори Ж. Ф. Рамо, Г. Телеман, А. Е. М. Гретри) та вчені, які жили пізніше — Е. Дарвін, Д. І. Хмельницький. Серед критиків теорії відомі мислителі Д. Дідро, Ж. Д'Аламбер, Ж. Ж. Руссо, Вольтер, Г. Е. Лессінг, митці У. Гогарт, П. Гонзаго, Ж. Бюффон, Г. Гельмгольц. Вони вказували на необгрунтованість прямого використання законів музики (слухового сприйняття) в галузі зорового сприйняття.

В 1742 році критиці ідей Кастеля присвячено спеціальне засідання Академії Наук Російської імперії.

«Світлові оргАни» (Б. Бішоп, А. Рімінгтон), які з'явилися після винаходу електричного світла, дали можливість побачити результати використання цієї теорії. Та переконатися в тому, що критики Кастеля були праві.

Але пізніше експериментатори знову повернулися до помилок минулого. Відсутність широкої практики світомузичного синтезу стало причиною досліджень аналогії «звук — колір». Такі співвідношення намагалися встановити Ф. І. Юр'єв (Україна), Д. Келлог (США), К. Леф (Німеччина). Пошуки законів світомузичного синтезу, які забезпечили б досягнення єдності музики та світла, спочатку були пов'язані з розумінням єдності (гармонії) як онтологічної категорії. Це породжувало думки про обов'язковість або можливість «перекладу» музики в колір, намагання розуміти це як науковий факт. Рецидив «кастеліанства» привів до спроб деяких вчених та інженерів досягти «перекладу» музики в світло за допомогою засобів автоматики та кібернетики на базі складних, але однозначных алгоритмів (роботи інженера К. Л. Леонтєва та лабораторії кольоромузики у Ленінграді, 60-ті роки ХХ ст).

ХХ століття ред.

В ХХ ст. вже з'явились перші світломузичні композиції, створення яких відповідало реальній естетичній потребі. Найбільш відома з них — задум «світлової симфонії Прометей» О. Скрябіна (1910 р). Партитура симфонії вперше у світовій музичній практиці містила світлову строку «Luce» (світло). Світлова строка була записана нотами. Для виконання світлового супроводу Скрябін пропонував створити «світловий клавір» (tastiera per luce). Двоголосна світлова партія і була запропонована як «кольорова візуалізація» тонального плану твору. Один з голосів, «малює» зміни гармоній (зміни тональностей). Інший фіксує опорні тональності. Він ілюструє у кольорових символах філософську програму «Прометея» (розвиток «духа» та «матерії»). Інформації про те, які кольори відповідають яким нотним знакам, в «Luce» відсутні. З 1915 року «Прометей» неодноразово виконувався із світловим супроводженням. Але відгуки глядачів та оцінки цього експерименту з боку фахівців були дуже різні.

Серед художніх пошуків інших відомих композиторів можна згадати твори «Щаслива рука» Шенберга (1913 р), «Нонет» В. В. Щербачова (1919 р), «Чорний концерт» Стравинського (1946 р), «Політоп» Я. Ксенакіса (1967 р), «Поеторія» Щедріна (1968 р), «Предварительное действо» (за ескізами О. Скрябіна, А. П. Немтін, 1972 р).

Усі ці художні експерименти, як і «Прометей», були пов'язані зі теорією «кольорового слуху», єдності звука и світла. А точніше, єдності того, що чуємо і того, що бачимо, як субєктивно-психологичного феномену. Саме у зв'язку з розумінням гносеологічної природи цього феномену стала зрозумілою необхідність образної єдності при створенні світомузичного синтезу. Такі дослідники та експериментатори як Л. Сабанєєв та Б. Галєєв пропонували для цього використання засобів так званої «слухозорової поліфонії». Так чи інакше, «світломузика» від фізичних законів та технічних експериментів звернулася у бік мистецтва. Хоча самостійність мистецтва синтезу звука та світла деякими дослідниками (К. Д. Бальмонт, В. В. Ванслов, Ф. Поппер) вважається необґрунтованою.

Експерименти ХХ сторіччя, які дали початок «динамічному світложивопису» (Г. І. Гідоні, В. Д. Баранов-Россіне, З. Пешанек, Ф. Маліна, Ю. А. Правдюк, С. М. Зорін), «абсолютному кіно» (Г. Ріхтер, О. Фішінгер, Н. Макларен), «інструментальній хореографії» (Ф. Бьоме, О. Піне, Н. Шеффер), змусили звернути увагу на специфічні особливості використання візуального матеріалу. Світломузика пов'язана з традиційними видами мистецтва: живописом (використання кольору на площині), музикою (законами музичної логіки та музичної форми), хореографією (інтонації руху об'єктів природи, людських жестів). Матеріал світлохудожника дозволяє використовувати монтаж, зміну ракурсів, крупні плани, як у кінематографі.

Сучасність ред.

Сьогодні можна виділити світломузичні роботи різних напрямків:

Твори для концертного виконання. Візуальні образи створюються за допомогою спеціальних світлових інструментів;
Світломузичні фільми, які використовують техніку кіно;
Автоматичні світломузичні апарати (декоративне оформлення простору).

Див. також ред.

Посилання ред.

Українська світломузика — новий дослідницький проєкт Відкритого архіву українського медіа арту (2019)