Савченко-Більський Володимир Олександрович

український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контр-адмірал

Володи́мир Олекса́ндрович Са́вченко-Бі́льський (14 липня 1867, с. Олишівка, Чернігівщина — 21 вересня 1955, Абондан, Франція)  — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контрадмірал, зі старого козацького роду Савченків-Більських на Чернігівщині; 1919-20 — начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства. Співробітник військових журналів «Табор», «Український інвалід», «За Державність».

Володимир Савченко-Більський

командувач Військово-морських сил УНР
травень 1920 — липень 1920
Особові дані
Народився 14.7.1867.
Місце народження Олишівка, Чернігівська губернія
Помер 21 вересня 1955(1955-09-21)
Місце смерті Абондан, Франція
 
Військова служба
Приналежність:  Армія УНР,
Українська Держава
Рід військ: ВМС УНР
Звання:  Полковник по адміралтійству,
 Контр-адмірал
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри

Життєпис

ред.
 
Савченко-Більський та Святослав Шрамченко

Народився в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер село в Чернігівському районі Чернігівської області) в українській шляхетській родині. Походив Савченко-Більський зі старовинного козацько-старшинського роду, який веде свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви. За найбільш поширеною версією він 1582 року пішов у Запорізьку Січ, а його син Кіндрат уже звався Савченком-Більським. Онук Микита започаткував гілку роду, яка володіла землями в селі Шаповалівка Борзнянського повіту [1] (тепер Ніжинського району).

За іншою версією шляхтич Сава Більський перейшов з правого берега Дніпра на Лівобережжя, один з його синів Григорій Савич Більський був військовим товаришем Стародубського полку, а його син і внук були сотенними отаманами і тримали маєтність у Шаповалівці[2]. В 1795 році Савченки-Більські були внесені до Списку дворян Новгород-Сіверського намісництва [3], в яке входив Стародубський полк.

Батько Володимира Олександр Григорович Савченко-Більський походив із Шаповалівки, служив чиновником в губернському правлінні в Чернігові, пізніше в Акцизному управлінні в Козельці [4] [5] і мав маєток в Олишівці. Також пишуть, що він був іконописцем.

Мати Володимира Варвара Леонтіївна (1835–1883) [6] [7] походила з давнього козацького роду Суліїв. Її батько Леонтій Стефанович Сулій (Сулієв) служив судовим чиновником у Ніжині, мав чин колезького асесора і володів маєтком у селі Володькова Дівиця Ніжинського повіту.

В XIX столітті окремі представники роду Суліїв були відомі своєю активною громадянською позицією. Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій – входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію[8].

У Володимира було двоє братів, Василь і Євген та сестра Олександра.

Василь був поміщиком в Олишівці, став популярним на Чернігівщині малярем. Після переїзду в 1912 р. до Чернігова[9] служив у Акцизному управлінні [10]. Значно більших успіхів на ниві малярства досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, який став відомим українським художником.

Євген був чиновником, служив на різних посадах, чину не мав[11][12], в деяких метричних записах вказаний у чині колезького реєстратора [13].

Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар'єру. На військовій службі з 1888 р.

Після закінчення у 1893 р. піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку, старшина.

У 1902 р. відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Чорноморському флоті.

У 1907 р. був членом українського гуртка «Кобзарь» у Севастополі.

З 6 грудня 1915 р. — підполковник по адміралтейству.

Навесні 1917 р. — командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу.

Останнє звання у російській армії — полковник по адміралтейству.

Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі.

З 23 грудня 1917 р. призначений директором канцелярії Морського секретарства Центральної Ради у Києві, з 5 січня 1920 р. перебував поза штатом. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському.

Підвищений у ранзі до контрадмірала.

Станом на 19 квітня 1920 р. — начальник Морського генерального штабу УНР.

З травня 1920 р. — командувач Чорноморського флоту.

Станом на 4 серпня 1920 р. — помічник начальника управління Морського флоту УНР. Протягом 19 травня —11 липня 1920 р., 25 липня —17 листопада 1920 р. та з 4 липня 1921 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (до її ліквідації у 1922 р.).

Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі.

На еміграції

ред.

По закінченні Першої світової війни (з 1921 року) Володимир Савченко-Більський жив у Тарнові (Польща).

У 1943 р. був одним з ініціаторів формування у складі вермахту Українського визвольного війська.

З 1945 р. жив на еміграції у Франції.

У 1946 році та в період з 1947 по 1955 роки очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри[14].

21 вересня 1955 року Володимир Савченко-Більський помер та похований у французькому місті Абондан[15]. У 1970—1980-х роках перепохований на кладовищі Шалетт-Везін.

Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у таборових виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», альманасі «Літопис Червоної Калини» та ін.

Відомі праці

ред.
  • Савченко-Більський. Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України на Чорному морі. «Табор» — військово-літературний журнал, ч. 11, Варшава, 1929, с. 3 — 11.
  • Савченко-Більський. Воєнна фльота України. «Табор» — військово-літературний журнал, ч. 12, Варшава, 1929.
  • Савченко-Більський. Старший лейтенант флоту Михайло Білинський // Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. — Київ: Фундація ім.. О. Ольжича, 1995. — С. 169—172.

Примітки

ред.
  1. Милорадович Г. А. Родословная книга черниговского дворянства. — СПб, 1901.– С. 79.
  2. Кривошея В. В. Нащадки козацько-старшинських родин на фронтах революції та громадянської війни 1917 – 1920 років // Гілея: науковий вісник. – 2007. – Вип. 9. – С. 208-217.
  3. Геральдический сайт Сергея Панасенко.
  4. Памятная книжка Черниговской губернии на 1862 год, с. 6.
  5. Памятная книжка Черниговской губернии на 1878 год, с. 71.
  6. ДАЧО, Чернігів. Ф. 679, оп. 14, спр. 371, с. 106. – Богоявленская церковь, Володькова Девица. О родившихся.
  7. ДАЧО, Чернігів. Ф. 679, оп. 10, спр. 91, с. 420. – Михайловская церковь, Олишевка. О умерших.
  8. Святослав Шрамченко Рідкий ювілей. Табор. Воєнно-науковий журнал. Ч. 32. – Варшава, 1937. – С. 42-43.
  9. Ірина Ральченко Чернігівський слід на Монпарнасі. – – Голос України, 16 грудня 2020 р.
  10. Памятная книжка Черниговской губернии на 1916 год, с. 82.
  11. РГИА. Савченко-Бельский Евгений Александрович.
  12. Памятная книжка Черниговской губернии на 1916 год, с. 169.
  13. ДАЧО, Чернігів. Ф. 679, оп. 10, спр. 694, с. 55. – Покровская церковь, Красиловка Козелецкого уезда.
  14. Кучерук О. С. «Хрест Симона Петлюри» — відзнака державного центру УНР в екзилі.// Український історичний журнал: Науковий журнал. — 2009. — № 3.
  15. Ярослав Тинченко. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007.

Література

ред.

Посилання

ред.