Вікіпедія

Савченко-Більський Володимир Олександрович

український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контр-адмірал
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Савченки-Більські.

Володи́мир Олекса́ндрович Са́вченко-Бі́льський (14 липня 1867, с. Олишівка, Чернігівщина — 21 вересня 1955, Абондан, Франція)  — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контрадмірал, зі старого козацького роду Савченків-Більських на Чернігівщині; 1919-20 — начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства. Співробітник військових журналів «Табор», «Український інвалід», «За Державність».

Володимир Савченко-Більський
 
Народження: 14.7.1867.
Олишівка, Чернігівська губернія
Смерть: 21 вересня 1955(1955-09-21)
Абондан, Франція
Поховання: Абондан
 
Військова служба
Приналежність:  Армія УНР,
Українська Держава
Рід військ: ВМС УНР
Звання:  Полковник по адміралтійству,
 Контр-адмірал
Нагороди:
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри

Життєпис

ред.
 
Савченко-Більський та Святослав Шрамченко

Народився в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер село в Чернігівському районі Чернігівської області) в українській шляхетській родині. Походив Савченко-Більський зі старовинного козацько-старшинського роду, який веде свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви. За найбільш поширеною версією він 1582 року пішов у Запорізьку Січ, а його син Кіндрат уже звався Савченком-Більським. Онук Микита започаткував гілку роду, яка володіла землями в селі Шаповалівка Борзнянського повіту [1] (тепер Ніжинського району).

За іншою версією шляхтич Сава Більський перейшов з правого берега Дніпра на Лівобережжя, один з його синів Григорій Савич Більський був військовим товаришем Стародубського полку, а його син і внук були сотенними отаманами і тримали маєтність у Шаповалівці[2]. В 1795 році Савченки-Більські були внесені до Списку дворян Новгород-Сіверського намісництва [3], в яке входив Стародубський полк.

Батько Володимира Олександр Григорович Савченко-Більський походив із Шаповалівки, служив чиновником в губернському правлінні в Чернігові, пізніше в Акцизному управлінні в Козельці [4] [5] і мав маєток в Олишівці. Також пишуть, що він був іконописцем.

Мати Володимира Варвара Леонтіївна (1835–1883) [6] [7] походила з давнього козацького роду Суліїв. Її батько Леонтій Стефанович Сулій (Сулієв) служив судовим чиновником у Ніжині, мав чин колезького асесора і володів маєтком у селі Володькова Дівиця Ніжинського повіту.

В XIX столітті окремі представники роду Суліїв були відомі своєю активною громадянською позицією. Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій – входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію[8].

У Володимира було двоє братів, Василь і Євген та сестра Олександра.

Василь був поміщиком в Олишівці, став популярним на Чернігівщині малярем. Після переїзду в 1912 р. до Чернігова[9] служив у Акцизному управлінні [10]. Значно більших успіхів на ниві малярства досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, який став відомим українським художником.

Євген був чиновником, служив на різних посадах, чину не мав[11][12], в деяких метричних записах вказаний у чині колезького реєстратора [13].

Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар'єру. На військовій службі з 1888 р.

Після закінчення у 1893 р. піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку, старшина.

У 1902 р. відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Чорноморському флоті.

У 1907 р. був членом українського гуртка «Кобзарь» у Севастополі.

З 6 грудня 1915 р. — підполковник по адміралтейству.

Навесні 1917 р. — командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу.

Останнє звання у російській армії — полковник по адміралтейству.

Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі.

З 23 грудня 1917 р. призначений директором канцелярії Морського секретарства Центральної Ради у Києві, з 5 січня 1920 р. перебував поза штатом. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському.

Підвищений у ранзі до контрадмірала.

Станом на 19 квітня 1920 р. — начальник Морського генерального штабу УНР.

З травня 1920 р. — командувач Чорноморського флоту.

Станом на 4 серпня 1920 р. — помічник начальника управління Морського флоту УНР. Протягом 19 травня —11 липня 1920 р., 25 липня —17 листопада 1920 р. та з 4 липня 1921 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (до її ліквідації у 1922 р.).

Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі.

На еміграції

ред.

По закінченні Першої світової війни (з 1921 року) Володимир Савченко-Більський жив у Тарнові (Польща).

У 1943 р. був одним з ініціаторів формування у складі вермахту Українського визвольного війська.

З 1945 р. жив на еміграції у Франції.

У 1946 році та в період з 1947 по 1955 роки очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри[14].

21 вересня 1955 року Володимир Савченко-Більський помер та похований у французькому місті Абондан[15]. У 1970—1980-х роках перепохований на кладовищі Шалетт-Везін.

Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у таборових виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», альманасі «Літопис Червоної Калини» та ін.

Відомі праці

ред.
  • Савченко-Більський. Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України на Чорному морі. «Табор» — військово-літературний журнал, ч. 11, Варшава, 1929, с. 3 — 11.
  • Савченко-Більський. Воєнна фльота України. «Табор» — військово-літературний журнал, ч. 12, Варшава, 1929.
  • Савченко-Більський. Старший лейтенант флоту Михайло Білинський // Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. — Київ: Фундація ім.. О. Ольжича, 1995. — С. 169—172.

Примітки

ред.
  1. ↑ Милорадович Г. А. Родословная книга черниговского дворянства. — СПб, 1901.– С. 79.
  2. ↑ Кривошея В. В. Нащадки козацько-старшинських родин на фронтах революції та громадянської війни 1917 – 1920 років // Гілея: науковий вісник. – 2007. – Вип. 9. – С. 208-217.
  3. ↑ Геральдический сайт Сергея Панасенко.
  4. ↑ Памятная книжка Черниговской губернии на 1862 год, с. 6.
  5. ↑ Памятная книжка Черниговской губернии на 1878 год, с. 71.
  6. ↑ ДАЧО, Чернігів. Ф. 679, оп. 14, спр. 371, с. 106. – Богоявленская церковь, Володькова Девица. О родившихся.
  7. ↑ ДАЧО, Чернігів. Ф. 679, оп. 10, спр. 91, с. 420. – Михайловская церковь, Олишевка. О умерших.
  8. ↑ Святослав Шрамченко Рідкий ювілей. Табор. Воєнно-науковий журнал. Ч. 32. – Варшава, 1937. – С. 42-43.
  9. ↑ Ірина Ральченко Чернігівський слід на Монпарнасі. – – Голос України, 16 грудня 2020 р.
  10. ↑ Памятная книжка Черниговской губернии на 1916 год, с. 82.
  11. ↑ РГИА. Савченко-Бельский Евгений Александрович.
  12. ↑ Памятная книжка Черниговской губернии на 1916 год, с. 169.
  13. ↑ ДАЧО, Чернігів. Ф. 679, оп. 10, спр. 694, с. 55. – Покровская церковь, Красиловка Козелецкого уезда.
  14. ↑ Кучерук О. С. «Хрест Симона Петлюри» — відзнака державного центру УНР в екзилі.// Український історичний журнал: Науковий журнал. — 2009. — № 3.
  15. ↑ Ярослав Тинченко. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007.

Література

ред.

Посилання

ред.
 
link=[1]


  Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Савченко-Більський_Володимир_Олександрович&oldid=43706473