Відкрити головне меню

Савченко-Більський Володимир Олександрович

Володи́мир Олекса́ндрович Са́вченко-Бі́льський (* 14 липня 1867, с. Олишівка, Чернігівщина — † 21 вересня 1955, Франція)  — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контр-адмірал, з старого козацького роду Савченків-Більських на Чернігівщині; 1919-20 начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства. Співробітник військових журналів «Табор», «Укр. Інвалід», «За Державність».

Савченко-Більський Володимир Олександрович
Sawczenko-Bilski.jpg
командувач Військово-морських сил УНР
травень 1920 — липень 1918
Особові дані
Народився 14 липня 1867(18670714)
Місце народження Олишівка, Чернігівська губернія
Місце смерті Абодант, Франція
 
Військова служба
Приналежність: Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР,
Flag of the Ukrainian State.svg Українська Держава
Рід військ: Naval Ensign of Ukraine 1918 July.png ВМС УНР
Звання: Imperial Russian Army Col 1917 h.png Полковник по адміралтійству,
12 UKR Контр-адмiрал 15-07-1918.svg Контр-адмірал
Нагороди
Хрест Симона Петлюри

Зміст

ЖиттєписРедагувати

 
Савченко-Більський та Святослав Шрамченко

Народився у с. Олишівка тепер Чернігівської області[1] в українській шляхетській родині.

Походив Савченко-Більський зі старовинного козацько-старшинського роду, який веде свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви, який 1582 року пішов у Запорізьку Січ. Його син Кіндрат уже звався Савченком-Більським, а онук — Микита започаткував ще дві гілки роду, одна з яких володіла землями біля Чернігова, в Олишівці — малій батьківщині Савченко-Більського. Батько Володимира Олександр Савченко-Більський був знаним на Чернігівщині іконописцем.

Мати Володимира походила з давнього козацького роду Суліів. и. Одним з них був Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В.В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію.

Рідний брат Володимира Михайло Савченко-Більський став знаним агрономом і свого часу займав пост генерального секретаря хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату в 1918 році був обраний членом президії Всеукраїнського земського союзу. Інший брат Володимира Василь став популярним у Чернігові малярем. Проте куди більших успіхів на цій ниві досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, племінник Володимира, що став відомим українським художником.

Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар'єру. На військовій службі з 1888 р.

Після закінчення у 1893 р. піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку, старшина.

У 1902 відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Північному флоті.

У 1907 р. був членом українського гуртка «Кобзарь» у Севастополі.

На початку Першої світової війни переведений на Чорноморський флот.

З 6 грудня 1915 р. — підполковник по адміралтійству.

Навесні 1917 р. — командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу.

Останнє звання у російській армії — полковник по адміралтійству.

Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі.

З 23 грудня 1917 р. призначений директором канцелярії Морського секретарства Центральної Ради у Києві, з 05 січня 1920 р. перебував поза штатом. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському.

Підвищений у ранзі до контр-адмірала.

Станом на 19 квітня 1920 р. — начальник Морського генерального штабу УНР.

З травня 1920 р. — командувач Чорноморського флоту.

Станом на 04 серпня 1920 р. — помічник начальника управління Морського флоту УНР. Протягом 19 травня-11 липня 1920 р., 25 липня-17 листопада 1920 р. та з 04 липня 1921 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (до її ліквідації у 1922 р.).

Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі.

На еміграціїРедагувати

По закінченні Першої світової війни Володимир Савченко-Більський жив у Тарнові з 1921 року.

У 1943 р. був одним із ініціаторів формування у складі вермахту Українського визвольного війська.

З 1945 р. жив на еміграції у Франції.

У 1946 році та в період з 1947 по 1955 роки очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри[2].

21 вересня 1955 року Володимир Савченко-Більський помер та похований у французькому місті Абодант[3].

Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у таборових виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», альманасі «Літопис Червоної Калини» та ін.

Відомі праціРедагувати

  • Савченко-Більський. Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України і на Чорному мирі. «Табор» — військово-літературний журнал, ч. 11, Варшава, 1929, с. 3 — 11.
  • Савченко-Більський. Воєнна фльота України. «Табор» — військово-літературний журнал, ч. 12, Варшава, 1929.
  • Савченко-Більський. Старший лейтенант флоту Михайло Білинський // Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. — Київ: Фундація ім.. О. Ольжича, 1995. — С. 169—172.

ПриміткиРедагувати

  1. село Оленівці Чернігівської губернії (тепер с. Козельське Чернігівської обл.)
  2. Кучерук О. С. «Хрест Симона Петлюри» – відзнака державного центру УНР в екзилі.// Український історичний журнал: Науковий журнал. – 2009. – № 3.
  3. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007.

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати