Руни
Ру́ни (гот. runa від прагерм. *run- — «таємниця», «шепіт») — давні германські літери І — ХІІ ст. Зібрані у рунічній абетці — футарку. Частково під впливом латинської абетки, але воно має теж і багато відмінностей. Найстарші відомі руни були викарбувані в Данії і походять з бл. 200 р.
Рунічні написи були теж віднайдені в Україні. Серед них — рунічний напис старшим футарком на наконечнику списа, віднайдений на Волині і датований бл. 4 ст. (міграція готів), а також рунічні написи епохи вікінгів (варягів) з острова Березань у гирлі Дніпра.[джерело?]
Порівняльна таблицяРедагувати
| Старший футарк | ᚠ f |
ᚢ u |
ᚦ þ |
ᚨ a |
ᚱ r |
ᚲ k |
ᚷ g |
ᚹ w |
ᚺ h |
ᚾ n |
ᛁ i |
ᛃ j |
ᛇ æ |
ᛈ p |
ᛉ z |
ᛊ s |
ᛏ t |
ᛒ b |
ᛖ e |
ᛗ m |
ᛚ l |
ᛜ ŋ |
ᛟ o |
ᛞ d | ||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Молодший футарк | ᚠ f/v |
ᚢ u/v/w,
y, o, ø |
ᚦ þ, ð |
ᚬ ą, o, æ |
ᚱ r |
ᚴ k, g |
— | — | ᚼ/ᚽ h |
ᚾ/ᚿ n |
ᛁ i, e |
ᛅ/ᛆ a, æ, e |
— | — | ᛦ ʀ |
ᛋ/ᛌ s |
ᛏ/ᛐ t, d |
ᛒ b, p |
— | ᛘ m |
ᛚ l |
— | — | — |
ОписРедагувати
Руни вживалися як письмо та для ворожінь на германських землях із початку нового літочислення аж до 1800-х рр., в останній період лише за особливих потреб. Найстаріший рунічний напис віднайдений в Норвегії — це наконечник списа, знайдений в селі Овре Стабу в Тотені, котрий датується 200 р. Цей напис звучить норв. raunijaR — «ранить, ріже». Збереглося багато рунічних написів, оскільки вони викарбувані на рунічних каменях.
Тацит у Х розділі «Германії» писав про германські племена:
«Передбаченню і киданню на долю вони приділяють увагу більше за інших. Їхній метод кидання на долю простий: вони зрубують гілку з плодового дерева і ділять її на маленькі шматочки, які маркують певними відмінними знаками і розкидують довільно на білу матерію. Після цього, священик громади, якщо з долею радилися привселюдно, або батько сім'ї, якщо це робиться для себе, після закликання богів і з очима, піднятими до небес, витягують три шматки, по одному за раз, і тлумачать їх відповідно до знаків, попередньо на них нанесених»
Найстарші рунічні написи писалися старшим футарком, що складається з 24 знаків і вийшов зі вжитку у часи вікінгів.
У 500–800 рр. ряд рун були спрощені у формі і їх чисельність зменшилась до 16-ти. Пізніші та середньовічні руни відрізнялися в залежності від місцевості, але можна говорити про особливу норвезьку рунічну абетку у середньовіччі. Цікавим варіантом були англійські руни, абетка яких налічувала до 32-36 знаків. Вони широко використовувалися для господарських записів, хронік тощо, але поступово були витіснені латиницею.
З християнством прийшла латинська абетка після епохи вікінгів, але руни все ще продовжувалися вживатися протягом століть. Королівські і церковні написи робилися латинськими літерами, тоді як руни вживалися в повсякденному житті — наприклад, на записах на товарах і коротких повідомленнях. В той же час рунічне письмо було розширене знаками, що відповідали латинським літерам.
Слід відмітити, що руни майже завжди використовувалися для коротких записів на твердому матеріалі. Рунічні надписи короткі — зазвичай лише одне слово. Лише в Англії руни широко використовувалися для написання великих текстів, мабуть саме цим пояснюється й багатство місцевої рунічної абетки. Саме відсутність літературної традиції рунічного письма, а також тим, що руни асоціювалися з язичницьким минулим пояснюється витіснення їх латиницею.
Після приблизно 1400 р. руни вийшли з повсякденного життя, але знання про них залишалося. Ще у 1800 роках руни вживалися у деяких ізольованих місцевостях, наприклад в Даларна в Швеції. Зараз існування рунічного письма пов'язане із практиками ворожіння та відродженням язичництва. Наразі в сучасному світі широко розповсюджені прикраси з рунами, а також набори рун для ворожіння[1].
Деякі рунічні знаки вживалися разом із латинськими, наприклад руна ᛗ «maðr» (="людина") часто вживалася як скорочення для слова «людина» всередині текстів, що писалися чорнилом на пергаменті. Ісландська літера «þ» є рунічним знаком, що увійшов у місцеву латинську абетку.
Руни в інших мовахРедагувати
У зв'язку із зовнішньою подібністю, терміном «руни» називають також ряд інших писемностей, які з рунами ніяк не пов'язані. Це, в першу чергу, давньотюркське рунічне письмо, писемність, що використовувалась в VI — VII століттях у Сибіру, написи, які вперше були виявлені в XVIII столітті. Вони була дешифрована данським лінгвістом Вільгельмом Томсеном в кінці XIX століття і походять, мабуть, з різновиду письма пехлеві.
Рунами також називається болгарське рунічне письмо та давньоугорська писемність. Угорські руни мають схожість з тюркськими рунами, однак зв'язок цих двох писемностей не доведений.
Слов'янські руниРедагувати
На території України, Росії, Білорусі та Латвії було знайдено ряд написів, виконаних добре відомими німецькими рунами. Однак у Старій Ладозі та у Новгороді були виявлені два непрочитані написи, зроблені невідомими письменностями, імовірно рунічними, причому абсолютно несхожими одна з одною. Чорноризець Храбр в своєму трактаті «Про письмена» згадує що давні слов'яни користувалися «чертами» та «різами» для ворожіння[2].
У культуріРедагувати
ЛітератураРедагувати
Дж. Р. Р. Толкін використав один з варіантів футарка (англосаксонські руни) у романі «Гобіт»: для напису на мапі Трора. Метою цього було увиразнити зв'язок документа з гномами. Ці ж літери були пізніше ним використані в первісних нарисах до «Володаря перснів», але пізніше замість них автор створив власний руноподібний алфавіт під назвою кірт.
ЮнікодРедагувати
| Official Unicode Consortium code chart (PDF) | ||||||||||||||||
| 0 | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | A | B | C | D | E | F | |
| U+16Ax | ᚠ | ᚡ | ᚢ | ᚣ | ᚤ | ᚥ | ᚦ | ᚧ | ᚨ | ᚩ | ᚪ | ᚫ | ᚬ | ᚭ | ᚮ | ᚯ |
| U+16Bx | ᚰ | ᚱ | ᚲ | ᚳ | ᚴ | ᚵ | ᚶ | ᚷ | ᚸ | ᚹ | ᚺ | ᚻ | ᚼ | ᚽ | ᚾ | ᚿ |
| U+16Cx | ᛀ | ᛁ | ᛂ | ᛃ | ᛄ | ᛅ | ᛆ | ᛇ | ᛈ | ᛉ | ᛊ | ᛋ | ᛌ | ᛍ | ᛎ | ᛏ |
| U+16Dx | ᛐ | ᛑ | ᛒ | ᛓ | ᛔ | ᛕ | ᛖ | ᛗ | ᛘ | ᛙ | ᛚ | ᛛ | ᛜ | ᛝ | ᛞ | ᛟ |
| U+16Ex | ᛠ | ᛡ | ᛢ | ᛣ | ᛤ | ᛥ | ᛦ | ᛧ | ᛨ | ᛩ | ᛪ | ᛫ | ᛬ | ᛭ | ᛮ | ᛯ |
| U+16Fx | ᛰ | ᛱ | ᛲ | ᛳ | ᛴ | ᛵ | ᛶ | ᛷ | ᛸ | |||||||
| Notes | ||||||||||||||||
Див. такожРедагувати
ПриміткиРедагувати
- ↑ Руны из камня | Pentagram. pentagram.com.ua (ru-RU). Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ Черноризец Храбр. О писменехь. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 1 листопада 2018.
БібліографіяРедагувати
- Платов Антон, «Руны: Два тысячелетия магической традиции». — г. Москва: изд. «Вече», 2010 г. — 448 с. (рос.)
- Карлссон Т., «Руны и нордическая магия». — г. Москва: изд. «Эксмо», 2009 г. — 224 с. (рос.)
- Ральф Х. Блюм, «Книга рун» (Руны викингов), под общ. ред. Платова Антона, пер. с англ. Ласточкин С. Е., Фаминская Т. В., изд. «София», г. Москва, 2000 г. — 192 с. ISBN 5-220-00334-8 (рос.)
- Гвидо фон Лист, «Тайна рун», общая редакция Антона Платова, перевод с англ. Л. Колотушкиной, — г. Москва, изд. «Гелиос»-«София», 2001 г. — 144 с. ISBN 5-220-00439-5, ISBN 5-344-00095-2. (рос.)
- Эдред Торссон, «Источник судьбы» (научно-популярное издание), под общ. ред. Платова Антона, пер. с англ. Емельяновой М., Коровина М., изд. «Гелиос», изд. «София», г. Москва, 2002 г. — 176 с. ISBN 5-344-00079-0 (рос.)
- Эдред Торссон. Северная магия. — Киев : «София», 1997. — С. 256. — (Мистеpии геpманских наpодов) — ISBN 966-7319-01-6. (рос.)
- Stephen Edred Flowers (pen-name «Edred Thorsson»), «Runecaster's Handbook (At the Well of Wyrd)», Samuel Weiser Inc., York Beach, 1988 (англ.)
- Stephen Edred Flowers (pen-name «Edred Thorsson»), «The Secret of the Runes», Destiny Books. 1988. ISBN 0-89281-207-9. (англ.)
- Guido von List, «Das Geheimnis der Runen». Vienne. 1908. (нім.)
- Чекштуріна В. М. Мультимодальність рунічного знака: монографія / В. М. Чекштуріна. — Харків: ІНДУСТРІЯ, 2015. — 316 с. ISBN 978-966-2160-64-2
ДовідникиРедагувати
- Руни // Українська мала енциклопедія. Буенос-Айрес, 1964. Т. 7, кн. XIII. С. 1641.
- Руни // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 357.
- Рунічне письмо / футарк // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін.. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 442. — 552 с.
