Роберт Герман
Роберт Герман (англ. Robert Herman; 29 серпня 1914 — 13 лютого 1997) — американський вчений, найбільш відомий своєю роботою з Ральфом Алфером у 1948—1950 роках над оцінкою температури реліктового випромінювання від Великого вибуху[4].
| Роберт Герман | |
|---|---|
| Robert Herman | |
 | |
| Народився | 29 серпня 1914[1][2][3] Нью-Йорк, Нью-Йорк, США |
| Помер | 13 лютого 1997[1][2][3] (82 роки) Остін, США |
| Країна |  США |
| Діяльність | астроном, фізик, викладач університету |
| Alma mater | Принстонський університет Сіті Коледж |
| Галузь | фізика |
| Заклад | Техаський університет |
| Відомі учні | Роберт Хофштедтер |
| Членство | Американська академія мистецтв і наук |
| Нагороди | |
Біографія і кар'єра
ред.Народився в Бронксі, в Нью-Йорку. Вивчав фізику в Сіті-Коледжі Нью-Йорка, закінчивши його з відзнакою в 1935 році. В 1940 році здобув ступінь магістра та доктора філософії в Принстонському університеті в галузі молекулярної спектроскопії. Під час аспірантури Герман також працював у фізиці твердого тіла, поєднуючи теоретичні та експериментальні дослідження. Він провів 1940—1941 навчальний рік, працюючи над диференціальним аналізатором[en] Буша в Школі електротехнічної інженерії Мура[en] Пенсильванського університету, а ще один рік викладав фізику в Сіті-Коледжі Нью-Йорка.
У 1942 році він залишив викладацьку роботу та почав працювати на кафедрі земного магнетизму Інституту Карнегі у Вашингтоні та в Лабораторії прикладної фізики Університету Джонса Гопкінса в Балтиморі, які були важливими військовими дослідницькими центрами. Він працював над безконтактним запалом[en] для морської зенітної стрільби, який ефективно використовувався під час війни. Крім теорії та лабораторних досліджень, Герман займався польовими випробуваннями безконтактного запалу та проблемами експлуатації, пов'язаними з його використанням у флоті. У 1945 році він отримав за свою роботу премію Naval Ordnance Development Award.
Після Другої світової війни Герман провів ще десять років у Лабораторії прикладної фізики, займаючись дослідженнями в галузі спектроскопії та фізики конденсованих середовищ. Саме в цей період він і Ральф Алфер виконали свою тепер знамениту роботу з космології. У 1948 році, як наслідок досліджень нуклеосинтезу в своїй моделі Великого вибуху, вони зробили перше теоретичне передбачення існування однорідного ізотопного чорнотільного випромінювання, яке тепер відоме як реліктове випромінювання.
Ця робота на короткий час потрапила у фокус уваги спеціалістів, але невдовзі була забута. У 1964 році випромінювання було випадково виявлено Арно Пензіасом і Робертом Вудро Вільсоном з Лабораторій Белла, які марно намагалися усунути шуми в своїй радіоантені і дійшли висновку про неземне походження джерела перешкод. Дізнавшись про цю роботу, група фізиків з Принстонського університету на чолі з Робертом Діккі інтерпретувала її як фонове випромінювання космологічного походження, але без посилання на дві статті 1948 року, одну Альфера, Бете та Гамова (відому під назвою стаття α-β-γ), а іншу Альфера і Германа. Модель Великого Вибуху для походження Всесвіту отримала широке визнання, і в 1978 році Пензіасу і Вілсону було присуджено Нобелівську премію. Згадуючи кульмінацію ці події, Герман зауважив: «Визнання віддаєш не людині, а роботі».
Тим не менш, команда Германа та Альфера зрештою була визнана за їхній піонерський внесок у модель Великого вибуху. У 1993 році Національна академія наук США оголосила, що вони розділять медаль Генрі Дрейпера, найстарішу нагороду Академії, за їхній внесок в астрономічну фізику. Вони були відзначені «за їх проникливість і вміння у розробці фізичної моделі еволюції Всесвіту та передбачення існування мікрохвильового фонового випромінювання за роки до того, як це випромінювання було випадково виявлено; завдяки цій роботі вони стали учасниками одного з головних інтелектуальних досягнень XX століття»[5]. Вони також отримали Магелланівську премію від Американського філософського товариства, медаль Джона Прайса Ветерілла[en] від Інституту Франкліна та премію імені Джорджа Вандерліндена від Бельгійської королівської академії.
У 1956 році Герман приєднався до дослідницької лабораторії General Motors[en] як голова групи фундаментальних наук, пізніше перейменованої у відділ теоретичної фізики. Тут він, спираючись на свої знання фізики, почав розробляти фізичну модель транспортного потоку. Наприкінці 1950-х і на початку 1960-х він об'єднався у цих дослідженях з Елліоттом Монтролом[en]. Невдовзі після цього Герман та майбутній Нобелівський лауреат Ілля Пригожин розробили теорію багатосмугового транспортного потоку. Герман працював у різних галузях науки про дорожній рух понад 35 років.
У 1979 році Герман приєднався до викладачів Техаського університету в Остіні, отримавши подвійну посаду професора фізики в Центрі досліджень статистичної механіки та професора цивільного будівництва Л. П. Гілвіна. Пізніше він став почесним професором цивільного будівництва на честь сторіччя Л. П. Гілвіна. У 1979 році він був обраний членом Американської академії мистецтв і наук[6].
У вільний час Герман досліджував фізику музичних інструментів, наприклад, механіку смичка для віолончелі та акустику англійської флейти. Він колекціонував старовинні віолончелі і грав на них.
У середині 1980-х років почав створювати невеликі скульптури з екзотичних порід дерева та металу. Виставки кількох його різьблень представлялися в Національній інженерній академії (1994), в Інженерному коледжі Техаського університету в Остіні (1995) та в Художній галереї Леу Белмонтського університету[en] (1996).
Протягом останніх кількох років свого життя Герман займався аналізом стану освіти в США і ролі університетів в суспільстві, збираючи дані про різноманітні показники якості та продуктивності університетських підрозділів та намагаючись промоделювати університети як складні системи.
Примітки
ред.- ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #12470493X // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б SNAC — 2010.
- ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Alpher, Ralph A. (August 1997). Obituary: Robert Herman. Physics Today. 50 (8): 77. Bibcode:1997PhT....50Q..77A. doi:10.1063/1.881863.
- ↑ Henry Draper Medal. National Academy of Sciences. Процитовано 24 лютого 2011.
- ↑ Book of Members, 1780-2010: Chapter H (PDF). American Academy of Arts and Sciences. Процитовано 20 квітня 2011.
Посилання
ред.- Стенограма інтерв'ю «Усна історія» для Ральфа Альфера та Роберта Германа 12 серпня 1983 року, Американський інститут фізики, Бібліотека та архів Нільса Бора
- Меморіальна стаття Р. С. Шехтера
- In Memoriam: Роберт Герман від колеги Деноса Газіса
- Біографія Роберта Германа з Інституту дослідження операцій та менеджменту