Рей Флетчер Фаркхарсон (Орден Британської імперії; 4 серпня 1897 — 1 червня 1965) був лікарем у Канаді, професором університету та науковим співробітником. Народився в Каледоні, штат Онтаріо, більшу частину свого життя викладав у Торонтському університеті. Він також стажувався та працював у лікарні Торонто. Разом з Артуром Сквайрсом був відповідальний за відкриття явища Фаркварсона, важливого принципу ендокринології, який полягає в тому, що введення зовнішніх гормонів пригнічує природну продукцію цього гормону.

Рей Фаркхарсон
Rff-ww2.jpg
Народився 4 серпня 1897(1897-08-04)[1]
Каледон, Піл, Онтаріо, Канада
Помер 1 червня 1965(1965-06-01)[1] (67 років)
Оттава, Канада
Країна Flag of Canada (Pantone).svg Канада
Діяльність лікар
Alma mater Торонтський університет
Заклад Торонтський університет
Нагороди

Він служив у Першій та Другій світових війнах, був призначений членом Ордена Британської імперії за надану медичну допомогу під час війни. Він очолював Комітет з пеніциліну Канади й служив консультантом із питань медицини Військово-повітряних сил Королівства Канади. Був відзначений медаллю Королеви у 1953 році за роботу в Колегії з оборони, а також був членом Королівського коледжу лікарів та хірургів Канади.

Фаркхарсон активно займався науковими дослідженнями у сфері медицини й освіти Канади. Його доповідь призвела до створення Ради медичних досліджень. Він став її першим президентом. Фаркхарсону було вручено чимало почесних дипломів в університетах Канади, а також він став членом ради управління Йоркського університету. Після смерті у 1965 році у нього залишились дружина та дві доньки. Фаркхарсона посмертно долучили до Канадської медичної зали слави у 1998 році.

Дитинство та освітаРедагувати

Файл:Rff-ww1.JPG
Фаркхарсон під час навчання, період Першої світової війни

Фаркхарсон народився в Каледоні, штат Онтаріо (невелике містечко на північному заході Торонто), 4 серпня 1897 р. у родині преосвященного Вільяма Фаркхарсон, міністра Пресвітеріанства, та Енні Макдональд Каттс.[2][3] Один брат Чарльз також став лікарем, а інший, Роберт, — головним редактором газети The Globe and Mail, а згодом був радником у посольстві Канади в Сполучених Штатах.[4] «Фаркі», як його прозвали друзі, здобув шкільну освіту в Даремі й закінчив Інститут колегіумів Гарборда в Торонто.[5] Він відвідував медичну школу на базі Торонтського університету перед тим, як 15 травня 1918 р. був призваний до канадської армії (служив у канадській польовій артилерії (67-а  Батарея) як стрілок. Він не служив за кордоном і був відкликаний з військових, щоб закінчити школу.[6][7] Навчаючись в аспірантурі з 1922 по 1927 рік,[8] стажувався в лікарні Торонто при Дункані Арчібальда Грема.[9]

Фаркхарсон отримував стипендію для проведення досліджень у лікарні штату Массачусетс. Там та у Гарвардському університеті[8] він працював з Джозефом Чарльзом Аубом та Вільямом Салтером[3] перш ніж стати доцентом університету Торонто.[10] Він мав власні публікації щодо виведення кальцію у разі надлишку кислоти в організмі[11] та «терапії печінкою» (споживання печінки) як лікування дегенерації спинного мозку.[12] У 1931 році одружився з Крістіною Джейн Фрейзер, з якою у нього було дві дочки: Хелен, яка стала гематологом, та Кетрін Джейн.[2][13][14]

Кар'єраРедагувати

Окрім викладання в Торонтському університеті, Фаркхарсон працював консультантом із медичних питань у приватній клініці. Там він мав репутацію лікаря, який лікував представників своєї професії.[3] У 1934 р. очолив відділення терапії у Торонто. Він продовжував публікувати результати досліджень на різні теми, враховуючи й нервову анорексію.[15] Фаркхарсон був членом Королівського коледжу лікарів та хірургів Канади, який керував канадською післядипломною освітою у сфері медицини; а також членом коледжу з 1939 по 1943 рік, і президентом — з 1945 по 1947 рр.[16] Під час Другої світової війни був експертом-медиком та проводив судові процеси.[17]

Файл:Rff-ww2.JPG
Рей Флетчер Фаркхарсон під час Другої світової війни

25 серпня 1943 року Фаркхарсон був зарахований до повітряних сил Канади й призначений до 1-го Повітряне командування, який знаходиться в Трентоні, Онтаріо. У 1944 році його відправили до Великої Британії, та незадовго він повернувся. Фаркхарсон звільнився зі служби 22 листопада 1945 року, отримавши звання командира крила.[14] Під час війни він очолював Комітет з пеніциліну Канади, який займався розповсюдженням пеніциліну (антибіотика, що значною мірою замінив сульфонамід)[18] до збройних сил[19] і отримував консультації від директора з медичних послуг.[8] Також його консультували з медичних питань як представники збройних сил Канади, так і різні медичні групи Антигітлерівської коаліції. Він керував медичними експериментами, пов'язаними з терапією пеніциліном, які проводились у лікарнях Онтаріо в 1943 р. — 44,[20] і був призначений директором лікарні Крісті Сент-Ветеран в Торонто.[21] Після Дня Перемоги в Європі поїхав до Бельгії, щоб контролювати прийомом пеніцилінової терапії, а згодом долучився до догляду та лікування ветеранів. За службу на війні Фаркхарсон був нагороджений орденом Британської імперії в січні 1946 року.[22] Його брат Чарльз також служив у світових війнах.[23]

Вчений керував медичним відділенням для ветеранів у Торонто з 1945 по 1947 і одночасно обіймав посаду президента Королівського коледжу лікарів та хірургів Канади.[8] У 1947 році був призначений кафедрою медицини сера Джона та леді Ітон в університеті Торонто.[16] З 1947 року по 1960 він був головним лікарем загальної лікарні в Торонто. Серед пацієнтів був політичний діяч Джордж А. Дрю. Учений порадив йому залишити посаду голови Прогресивно-консервативної партії Канади та лідера опозиції. Це сталось після мало не смертельного нападу менінгіту ;[24] Дрю зреагував не пораду, тому лідером партії став Джон Діфенбахер. Згодом він був призначений прем'єр-міністром Канади.[25] Фаркхарсон створив програми для викладання у Жіночому коледжі та лікарні Саннібрук, а також розширив програми, що вже існували у Сент-Майкла та Торонто Вестерн. Він також призначив штатних дослідників на медичний факультет в Торонто і збільшив загальну кількість викладачів з 40 до понад 100.[26] Він став стипендіатом Американського коледжу лікарів у 1947 році та Королівського коледжу лікарів у 1950 році.[2] У тому ж році Колегія з оборонних досліджень призначила його членом комітету через бактеріологічну війну. Він був на цій посаді з 1949 по 1952 роки під керівництвом Чарльза Беста.[27] За службу нації він нагороджений Коронаційною медаллю королеви в 1953 році.[22]

Завдяки спільному дослідженню із колегою Артуром Сквайрсом ендокринології[28] Фаркхарсон виявив те, що стало відомим під назвою «феномен Фаркварсона»: введення безперервних доз екзогенних гормонів пригнічує природну продукцію цього гормону у пацієнта і викликає тимчасову атрофію органів.[3][5] Це явище стало одним з основних принципів ендокринології та ключовим фактором етіології гормональних відхилень.[13] Фаркхарсон також зробив значний внесок, пов'язаний з анемією та пігментним обміном.[8] Він був першим канадським лікарем, який оприлюднив синдром Шиена, і першим північноамериканцем, який повідомив про хворобу Сіммонда.[10][29] Як педагог і дослідник, був раннім промоутером лабораторного тестування в оцінці хвороби; а також відомий тим, що виступав за усвідомлення потенційних психологічних проблем у пацієнтів.

У 1951 Фаркхарсон став членом Національної ради досліджень Канади,[13] а в 1957 призначений директором відділу медичних досліджень.[30] У 1958 очолив Комітет таємної ради. Йому було доручено скласти звіт про стан медичних досліджень у Канаді; це звинувачення прозвучало як відповідь на звіт 1957 року Асоціацією канадських медичних коледжів до прем'єр-міністра, який наголошував на недостатньому фінансуванні медичних досліджень у країні.[3] У 1959 він відвідав Радянський Союз у складі контингенту, який представляв Раду досліджень; важливий акцент зробив на наукових дослідженнях та запросив радянських вчених відвідати Канаду.[31] Фаркхарсон зробив висновок, що чинна урядова підтримка досліджень у Канаді не могла розглядати медицину як самостійну дисципліну і мала недостатнє фінансування.[5][32] Його доповідь призвела до утворення в 1960 році Ради медичних досліджень Канади. Він керував нею до самої смерті.[16] На посаді президента, Фаркхарсон виступав за прогресивну медичну освіту, яку викладали лікарі-практиканти[33] та продовження навчання для лікарів.[34] Він також зміг збільшити бюджет організації за допомогою премій та грантів на 4 мільйони доларів у 1963 році та ще на 9 мільйонів доларів до 1965 р.[35]

У 1958 році Фаркхарсон став членом Американського медичного коледжу. Протягом трьох років представляв організацію в Онтаріо. У 1959 він приєднався до ради губернаторів Йоркського університету і в тому ж році став членом Сенату університету Торонто.[3][8] У 1960 році нагороджений стипендією Королівського товариства Канади.[36] Він також був членом медичних організацій у Канаді й США[37] та головою правління близько 20 медичних дослідницьких груп.

Вихід на пенсію та спадщинаРедагувати

У 1960 р., вже у пенсійному віці,[3] Фаркхарсон залишив університет та лікарню. У клініці у 1961 році дванадцять ліжок назвали його іменем через загальне визнання, а Фонд Фаркварсона був створений для підтримки досліджень, які проводились викладачами університету у лікарні.[8][38] У 1961 році Фаркхарсон відвідав Індію, пізніше висловив суспільну повагу до лікарів.[39] Він також продовжував виступати за підтримку університетів.[40]

У 1960 отримав нагороду Національного Фонду Серця,[3] а потім Асоціації виробників фармацевтичних препаратів Канади з охорони здоров'я в 1964 році "за клінічну оцінку антибіотиків [та] роботу викладача ". Він став одним із 18 людей, які коли-небудь отримували цю нагороду.[27][41][42] Науковець з'явився на обкладинці сучасної медицини в листопаді 1963 року.[43] Фаркварсон отримав почесні ступені серед канадських університетів:[10] Університету Британської Колумбії в 1949 р., Університету Саскачевану в 1957 р.,[44] Університету Лаваль в 1959 р., Університету Королеви в 1960 р. Університету Альберти в 1960 році,[45] Університету Торонто в 1962 році й Монреальського університету в 1965 році. Його назвали почесним членом Медичної асоціації Онтаріо.[4] Він також був призначений лицарем Військово-госпітального ордену святого Лазаря Єрусалимського та почесним стипендіатом Королівського медичного товариства Лондона.[46]

 
Будівля наук про життя Фаркхарсона, Йоркський університет, Торонто

Фаркварсон помер 1 червня 1965 року в цивільній лікарні Оттави у 68-річному віці після серцевого нападу.[4][27] Він брав участь у засіданні Ради медичних досліджень в Оттаві[3] Університет Торонто провів панахиду, відзначивши його внесок у шкільну та медичну спільноти.[47]

Будівля наук у Йоркському університеті була перейменована на честь Фаркхарсона.[47] У планах була і біографія вченого, але її так і не завершили.[48][49] У 1968 році Джон Ейгер Говард з університету Джона Хопкінса прочитав лекцію з обміну кальцію, як пам'ять про науковця.[50] Його посмертно занесли до Канадської медичної зали слави в 1998 році разом з науковцями Томмі Дугласом, Норманом Бетюном і Робертом Бондарем.[51]

Професор Вільям Голдберг з Університету імені Макмастера Фаркхарсона приписував «напад на расизм як частину клінічного вчення», оскільки він наголошував, що раса пацієнтів повинна згадуватися лише тоді, коли це стосується їх діагнозу;[52] вважають, що він боровся і з антисемітизмом.[53] Він вважається одним із «Батьків медицини Канади» в наукових дослідженнях і освіті.[8] Як згадано на одному меморіалі: «жоден канадець, окрім Вільяма Ослера, не залишив настільки великий відбиток у медицині».[14]

ПриміткиРедагувати

  1. а б Munk's Roll
  2. а б в Farquharson, Ray Fletcher. The Canadian Who's Who 7. Trans-Canada Press. 1955–57. с. 349. 
  3. а б в г д е ж и к Dauphinee, James (1966). Ray Fletcher Farquharson. Proceedings of the Royal Society of Canada, series 4 4. с. 83–89. 
  4. а б в Physician was head of Medical Council. The Globe and Mail. 2 June 1965. с. 41. 
  5. а б в Wallace, W. Stewart, ред. (1978). Farquharson, Ray Fletcher. MacMillan Dictionary of Canadian Biography (вид. 4th). MacMillan. с. 252. 
  6. Dr. Ray Farquharson. Canadian Medical Hall of Fame. Процитовано 30 July 2017. 
  7. Particulars of Recruit. Library and Archives Canada. Архів оригіналу за 4 August 2012. Процитовано 11 January 2011. 
  8. а б в г д е ж и Obituaries. Canadian Medical Association Journal 93 (3): 133. 17 July 1965. PMC 1928688. 
  9. Hill, Nicholas P (1 October 1995). Fifty years in anaesthesia. Canadian Journal of Anesthesia 42 (10): 948–951. PMID 8706207. doi:10.1007/BF03011045. 
  10. а б в Obituary notices. British Medical Journal 1 (5450): 1616. 19 June 1965. PMC 2167045. doi:10.1136/bmj.1.5450.1616. 
  11. Farquharson, Ray F; Salter, William T; Tibbetts, Dorothy M; Aub, Joseph C (June 1931). Studies of calcium and phosphorus metabolism. Journal of Clinical Investigation 10 (2): 221–249. PMC 435745. PMID 16693975. doi:10.1172/JCI100347. 
  12. Farquharson, Ray F; Graham, Duncan (August 1930). Liver therapy in the treatment of subacute combined degeneration of the cord. Canadian Medical Association Journal 23 (2): 237–244. PMC 382006. PMID 20317938. 
  13. а б в (2000). Hot docs: heroes of Canadian medicine [CD]. Canadian Medical Hall of Fame.
  14. а б в Detweiler, Herbert K (1966). Ray Fletcher Farquharson. Transactions of the American Clinical and Climatological Association 77: l–li. PMC 2441115. PMID 5328601. 
  15. Farquharson, RF; Hyland, HH (1938). Anorexia nervosa: a metabolic condition of psychologic origin. Journal of the American Medical Association 111 (12): 1085–1092. doi:10.1001/jama.1938.02790380027007. 
  16. а б в Dr. Ray Farquharson. Medi-Centre. Virtual Museum of Canada. Архів оригіналу за 16 December 2004. Процитовано 27 October 2011. 
  17. Court-martial hears witness in hospital. The Globe and Mail. 14 April 1943. 
  18. Mailer, John S Jr; Mason, Barbara. Penicillin. Illinois Periodicals Online. Процитовано 9 January 2012. 
  19. Horlick, 2007
  20. Tupper, Janet (7 December 1943). 'Terrifying magnitude' of venereal diseases put before conference. The Globe and Mail. с. 7. 
  21. Appoint two directors at Christie St. Hospital. The Globe and Mail. 26 September 1945. с. 4. 
  22. а б Farquharson, W/C Ray Fletcher. Air Force Association of Canada. Архів оригіналу за 23 May 2012. Процитовано 30 October 2011. 
  23. Obituaries. Canadian Medical Association Journal 104 (12): 1074. 19 June 1971. PMC 1931029. 
  24. Creighton, 1976
  25. Bliss, 2004
  26. Ray F. Farquharson. University of Toronto. 2007. Архів оригіналу за 25 April 2012. Процитовано 30 October 2011. 
  27. а б в Best, 2003
  28. Johnston, Macallister W; Squires, AH; Farquharson, RF (November 1951). The effect of prolonged administration of thyroid. Annals of Internal Medicine 35 (5): 1008–1022. PMID 14885883. doi:10.7326/0003-4819-35-5-1008. 
  29. Contemporaries. Modern Medicine 31 (23): 85–86. 11 November 1963. 
  30. Barr, ML; Rossiter, RJ (December 1973). James Bertram Collip, 1892–1965. Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society 19: 235–267 [250]. PMID 11615724. doi:10.1098/rsbm.1973.0009. 
  31. Canadians see USSR stressing research. The Globe and Mail. 19 November 1959. с. 8. 
  32. Report on the meeting of the Association of Canadian Medical Colleges: The Medical Research Council of Canada. Canadian Medical Association Journal 83 (25): 1331–1334. December 1960. PMC 1939026. 
  33. The leaven of science. Canadian Medical Association Journal 94 (15): 812–813. 9 April 1966. PMC 1935393. PMID 20328536. 
  34. Farquharson, Ray F (5 September 1959). Value of participation in research in continuing education of practicing doctors. Journal of the American Medical Association 171 (1): 26–29. PMID 13821614. doi:10.1001/jama.1959.03010190028008. 
  35. Celebrating the Medical Research Council of Canada. Medical Research Council of Canada. с. 15. Процитовано 30 October 2011. 
  36. Farquharson, Ray Fletcher. The Canadian Who's Who 9. Trans-Canada Press. 1961–63. с. 343. 
  37. Farquharson, Ray Fletcher. The Canadian Who's Who 8. Trans-Canada Press. 1958–60. с. 350. 
  38. Hollobon, Joan (14 December 1961). Hospital unit honors Dr. Farquharson; foundation will support research. The Globe and Mail. с. 3. 
  39. MD advises patients to clarify symptoms. The Globe and Mail. 28 February 1961. с. 23. 
  40. Plan to use funds to assist research. The Globe and Mail. 23 June 1961. с. 9. 
  41. Medal of Honour. Canada's Research-Based Pharmaceutical Companies. Архів оригіналу за 25 April 2012. Процитовано 30 October 2011. 
  42. Rafuse, J (15 November 1994). Outstanding research earns two MDs pharmaceutical-industry honour. Canadian Medical Association Journal 151 (10): 1479–1481 [1481]. PMC 1337420. PMID 7954143. 
  43. Images from the history of medicine. US National Library of Medicine. Процитовано 30 October 2011. 
  44. Honorary degree recipients. University of Saskatchewan. Процитовано 30 October 2011. 
  45. Honorary Degree Recipients (1960s). University of Alberta. Процитовано 30 October 2011. 
  46. Special lectures and awards. Proceedings of the Royal Society of Medicine 58 (7): 559–560. July 1965. PMC 1898620. 
  47. а б 1965. York University. Процитовано 31 October 2011. 
  48. Dauphinee, James A (20 February 1971). Biography of Dr. Ray Farquharson planned. Canadian Medical Association Journal 104 (4): 337. PMC 1930861. PMID 20311756. 
  49. Wells, Garron (April 2010). James Arnold Dauphinee. University of Toronto Archives. с. 10. Процитовано 30 October 2011. 
  50. Delicate balance kept by calcium in body. The Globe and Mail. 21 February 1968. с. 10. 
  51. Wharry, Steven (11 August 1998). 'Father of Medicare' among 11 inductees into Medical Hall of Fame. Canadian Medical Association Journal 159 (3): 211. PMC 1229536. 
  52. Goldberg, William M (1998). Lessons about racism. Canadian Medical Association Journal 159 (8): 917–918. PMC 1229725. PMID 9834709. 
  53. Johnson, Pat (18 January 2002). Anti-Semitism in the hospitals. Jewish Independent. Архів оригіналу за 25 April 2012. Процитовано 31 October 2011. 

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати