Приборжа́вське (до 1960 року — За́днє) — село в Україні, в Іршавському районі Закарпатської області.

село Приборжавське
Priborzhavske gerb.png
Герб
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Іршавський район
Рада Приборжавська сільська рада
Код КОАТУУ 2121986801
Основні дані
Засноване 1500
Населення 3585
Площа 3,700 км²
Густота населення 0,97 осіб/км²
Поштовий індекс 90155
Телефонний код +380 03144
Географічні дані
Географічні координати 48°20′39″ пн. ш. 23°13′38″ сх. д. / 48.34417° пн. ш. 23.22722° сх. д. / 48.34417; 23.22722Координати: 48°20′39″ пн. ш. 23°13′38″ сх. д. / 48.34417° пн. ш. 23.22722° сх. д. / 48.34417; 23.22722
Середня висота
над рівнем моря
170 м
Місцева влада
Адреса ради 90155, с.Приборжавське, вул. Центральна, 103 , тел. 33-288
Карта
Приборжавське. Карта розташування: Україна
Приборжавське
Приборжавське
Приборжавське. Карта розташування: Закарпатська область
Приборжавське
Приборжавське
Мапа

CMNS: Приборжавське у Вікісховищі

Файл:Приборжавський монастир.jpg
Приборжавський серафимівський монастир [1]

НазваРедагувати

Колишня назва — Заднє. У 1408 році вживалась назва Zadnya, в 1454 році — Zadnija, Zarnya, Zarnija. Назва Zárnya зареєстрована у 1901 році як офіційна назва. Існує кілька версій та народних переказів про виникнення назви села:

  1. Село знаходилося в Мараморській жупі останнім, тобто заднім, що і призвело до назви Заднє.
  2. У мальовничій долині річки Боржави проживали три брати. Двоє з них — в лісовій галявині біля води, вище за течією, а третій — нижче за течією, під горою. Двоє братів йдучи до третього говорили між собою йдуть до заднього (останнього) брата. Хоча пізніше й поселилися нові люди на березі річки, але традиція називати одного з братів Заднім збереглася. Доказом цього є згадка в письмових документах про село не Заднє, а Задній.
  3. Село заснувала людина на прізвище Задняй, і від цього походить назва населеного пункту.

Село називалось Заднє до 1960 року. В 1961 році уже радянською владою село було перейменовано в Приборжавське, оскільки воно розтягнуто по берегу річки Боржава (при Боржаві).

ІсторіяРедагувати

Вперше в письмових джерелах село Приборжавське згадується в 1409 році, коли село було подароване Федором Корятовичем родині волоських магнатів Долгаї за військові послуги. У 1416 році феодали з села Довге захопили Заднє. Але тоді не було визначено єдиного власника і сини Яноша Долгаї пишуть прохання на ім'я короля Угорщини Жигмонта про призначення їх законними спадкоємцями села.[1] Один з братів побував у Будапешті і суперечка вирішилась на його користь. Грамота від 30 листопада 1417 р. свідчить, що король віддав наказ Лелеському конвенту офіційно оформити у власність села Довге, Заднє та полонину Кук за синами Яноша з Довгого. Виданий Лелеським Конвентом документ від 27 вересня 1418 року, що встановлював вартість та склад володінь Богдана, сина Яноша з Довгого (Ioannis de Dolha) (засудженого за насилля) та його родичів, свідчить про те, що в селі проживало 11 родин залежних селян, які тримали водяний млин на гірському потоці Бистрий і весь необхідний сільськогосподарський реманент[2]. У тому ж 1418 році Богдан Долгаї за зраду королю був покараний тимчасовою конфіскацією усіх маєтків і земель на користь короля.

У 1795 році в селі проживали 778 греко-католиків, 40 юдеїв, 3 римо-католики.

1908 році — через Приборжавське прокладають Боржавську вузькоколійну залізницю.

У 1910 році в Приборжавському було 1801 мешканців — 1503 русинів, 263 швабів, 34 угорців. 1519 жителів були греко-католиками, 260 — юдеями, 16 — римо-католиками.

НаселенняРедагувати

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 3359 осіб, з яких 1638 чоловіків та 1721 жінка.[3]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 3585 осіб.[4]

МоваРедагувати

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[5]

Мова Відсоток
українська 98,91 %
російська 0,92 %
молдовська 0,06 %
угорська 0,06 %
білоруська 0,03 %
румунська 0,03 %

Визначні пам'яткиРедагувати

Церква Покрови пр. богородиці. 1824.

Під горою Дальній Клубук була дерев'яна церква і монастир, і відтоді та місцевість називається Монастирець. Розповідають, що на схилі Монастирському виорали дзвін і тепер він несе службу у православній церкві.

В 1751 р. згадують дерев'яну церкву св. Іоана Предтечі, вкриту соломою, у поганому стані, з двома дзвонами.

Церква — це традиційна базилічна однонавна церква з внутрішніми 14,10×7,90 м, з абсидами обабіч нави, перекритої арковими склепіннями. Фасади нави містять три вікна. Вівтарна частина має заокруглену східну стіну і по вікнові на кожному фасаді. Крім головних вхідних дверей на західній стороні, були ще одні двері на північній стіні. Дзвіниця триярусна, завершена бароковим ансамблем форм — шатро із зрізаними ребрами, восьмигранна баня (купол), глухий ліхтарик і над ним шатрик з маківкою. Стоїть на окремому фундаменті і примикає до західного фасаду храму. У нижньому ярусі над дверима було кругле вікно з датою спорудження церкви під ним. Другий ярус з одним прямокутним вікно на західному фасаді, а верхній — з арковим вікном на всіх чотирьох стінах. Профільований карниз завершував стіну нави і відділяв перший ярус вежі. Стіни були кам'яні, а склепіння — з цегли. Хори зроблені з дерева. Панування заокруглених ліній в архітектурі церкви свідчить про певний вплив барокового стилю. У 1801 р. ще стояла стара дерев'яна церква, але вже заготовили матеріал на будівництво мурованої церкви, на яку треба було ще 800 ринських, а «роботу ручну і возову вірники безплатно дают».

За даними, зібраними місцевим дослідником Андрієм Світлинцем, до спорудження мурованої церкви почали готуватися ще в кінці 18 ст., за пароха Михайла Бабурнича, держава виділила значні кошти, але недостатньо, і з 1800 до 1811 р. проводили збір грошей. Розповідають, що один чоловік вирушив збирати кошти на будівництво і не повернувся у призначений час. Люди вважали, що він загинув, але чоловік з'явився в селі аж через 6 років з чересом (широкий шкіряний ремінь), повним грошей. Землю під будівництво безкоштовно виділили родини Сабадошів та Кришеників у місцевості Покрубо, біля дерев'яної церкви.

Розпочав спорудження цієї церкви за власним планом славетний священик Василь Довгович, що служив у сусідньому селі Довгому з 1811 до 1824 p., а закінчили споруду в 1824 р. Будівництво тривало близько 10 років. Як розповідають у селі, кам'яну церкву, вкриту драницями, збудували майстри з містечка Кромпахи (Словаччина) брати Іван, Мартин та Степан Поленчіки, які за роботу отримали землю, на якій осіли, і від них пішов рід Полончаків, а коли церква була готова, то розчулені люди цілий день молилися на колінах. З дерев'яної церкви перенесли до нової 2 дзвони, іконостас, книги та інше майно.

14 серпня 1838 року церковний уряд призначає парохом у с. Заднє священика о. Іоанна Паппа, з іменем якого і пов'язується відкриття у 1841 році церковно-приходської школи, у якій першим учителем був Олександр Зейкан із села Імстичово. У 1867 році на запросини місцевого священика о. Іоанна Паппа у село із Словаччини прибули брати Когоденчаки — Томфіль, Корнель та Модест. Ці майстри-різьбярі і зробили новий іконостас та виконали ряд інших столярних робіт. За свідченням мешканця села, художника-іконописця Івана Андрішки, стиль, яким розмальовано іконостас, належить знаменитому художнику Фердинанду Видрі. Коли на поч. 50-х років забирали іконостас, то на задній стіні був надпис на угорській мові: «Розмальовано 1910» і підпис.

На початку XX століття громадою було закуплено ще два дзвони і тепер їх уже налічувалося 4. Під час Першої світової війни, у 1917 році, військовою владою було реквізовано два дзвони на переплавку. Залишився малий дзвін з 1790 року, та новий з 1911 року, відлитий у м. Тімішоара на фабриці Антона Новотні. У грудні 1921 року на кошти тодішнього церковного дяка Івана Сабадоша було зроблено дияконські двері, які є частиною іконостаса. На лівих дверях залишився надпис: «Іоанн Сабадошь вь славу Божію поставилъ сія двери декембра года 1921».

Із створенням у 50-х роках колгоспу, храм перетворили на склад, віддавши перед тим у монастир села Теребля іконостас. А коли був ліквідований і монастир, то його перенесли до сільської церкви, де він і зараз продовжує виконувати свої функції. 11 жовтня 1962 року храм зняли із реєстрації, а невдовзі з нього скинули хрести та здерли покрівельний матеріал. Зараз церква поступово руйнується під дією природних факторів.

Священики, які вели будівництво та проводили богослужіння у церкві за часи її існування:

  • 1816 — о. Іван Тівадар (гр.-кат.);
  • 1821 — о. Василь Купар (гр.-кат.);
  • 1831—1838 рр. — о. Адам Лазар (гр.-кат.);
  • 1838—1869 рр. — о. Іван Папп (гр.-кат.);
  • 1869—1870 рр. — вакантне
  • 1870—1891 рр. — о. Григорій Грибовський (гр.-кат.);
  • 1891—1920 рр. — о. Омелян Егреші (гр.-кат.);
  • 1920—1921 рр. — о. Андрій Рацин (прав.)
  • 1922—1925 рр. — о. Лука Ольховий (прав.)
  • 1925—1927 рр. — о. Георгій Полончак (прав.)
  • 1927—1933 рр. — без священика
  • 1933—1935 рр. — о. Микола Ляхович (гр.-кат.);
  • 1935—1939 рр. — о. Василь Похил (гр.-кат.);
  • 1940—1941 рр. — о. Михайло Тербан (гр.-кат.);
  • 1941—1944 рр. — о. Василь Янкович (гр.-кат.);
  • 1944 — 1950-ті — о. Георгій Полончак (прав.)

Церква Покрови пр. богородиці. 1928.

Після Першої світової війни абсолютна більшість селян перейшла в православ'я, греко-католиків, розповідають, лишилося ледве 20 осіб.

Стара церква служила православній громаді до 1 вересня 1927 p., коли через суд була повернута греко-католицькій єпархії, а православній громаді держава виплатила 13 тисяч корон компенсації. Люди перенесли книги, образи та дзвони до Михайла Панька (Струця), що був тоді крилосником. Дзвони встановили на дзвіниці, спорудженій у дворі М. Панька, а під церкву переобладнали кузню коваля Дмитра Ґустія, що загинув на війні. Одночасно церковний комітет на чолі із священиком Георгієм Полончаком готувався до будівництва нової православної церкви. Федір Федоричко (Луканин), Гафія Терембець (Косаня) та Іван Андрішко-батько безплатно виділили під церкву землю «На загороді».

Кожен вірник згідно з майновим станом вносив частку на будівництво церкви. Крім того, взяли позику в банку, під яку сорок господарів заклали все своє майно. Частину цегли купили в єврея, що реконструював свій завод у селі Мідяниця, а решту випалили в селі (одне місце дотепер називають «Тиґларня» («Цегельня»)).

Навесні 1928 р. церковний касир Василь Фурдьо поклав перший камінь фундаменту. Стіни вивели п'ять мурників з Мукачева. Каміння в урочищі Дуннавка рубали вручну Іван Гальо, Юрій Ісак (Палаташ), Михайло Лигун та Василь Ісак (Гриців). Пісок брали «На циганках», на річці Боржаві. Будівництво посувалося швидко, бо працювало ціле село. Металеві вікна та двері замовили в Чехії

Восени 1928 р. в церкві вже правили. Вежу дзвіниці, завершену бароковою банею, збудували над західним входом до хрещатої в плані нави. Три дзвони — подарунок американських односельців (дзвін 1921 р. відлито коштом Павла Ловски та інших, другий дзвін 1921 р. зафундував Михайло Маланка з братами, третій дзвін — виріб 1923 p.), а четвертий якось виорали на протилежному березі Боржави в урочищі Монастирець, де, за припущенням, колись давно було старе село. Над входом поряд із датою «1928» написали ім'я Іван Терембець — очевидно, за заслуги у спорудженні церкви, але під час ремонту 1977 р. напис заштукатурили.

Іконостас вирізьбив учень ясінської різьбярської школи, у майбутньому відомий різьбяр Василь Свида. У 1937—1938 р. ієромонах нанківського монастиря Йосип Попович намалював для іконостаса 4 ікони. Згодом додалися 2 ікони, намальовані дружиною довжанського реформатського священика, та кілька ікон роботи Федора Ґоґоли з Білок. У 1941 р. на прохання о. Григорія Пащенка, що служив у Задньому від 1936 до 1944 p., Ф. Ґоґола намалював 5 настінних композицій: чотирьох євангелістів та композицію «Покров». З 1955 до 1956 р. за ініціативою о. Григорія Полончака молодий художник Іван Андрішко, син уже згаданого Івана Анд-рішка, розмалював і оновив усе малювання в інтер'єрі. Того ж 1956 р. з греко-католицької церкви перенесли бічні вівтарі.

У 1977 p., незважаючи на тиск та переслідування з боку комуністичних властей, на пропозицію о. Василя Резниченка Іван Андрішко оновив своє малювання і наново намалював 50 ікон (у 1978 p.), а Іван Ісак виконав композицію «Євхаристія» та різьблення у вівтарі. Роботи, що тривали 14 місяців, вдалося завершити завдяки підтримці майбутнього мера Ужгорода Еміла Поповича. Поштукатурено стіни, замінено вікна під куполом, пофарбовано дахи.

У 1995 р. збудовано бічні хори, пізніше розмальовані Володимиром Піклярем. У 1996 р. перед входом до церкви встановлено кам'яний хрест, подарований Михайлом Дурдиком з родиною.

Першим священиком у православній церкві став російський емігрант о. Лука, за якого будувалася церква і який пізніше виїхав в Америку. Головним куратором був Іван Панько. Упродовж 50 років священиком служив високоавторитетний о. Георгій Полончак, який з 1936 до 1944 р. служив у Великих Лучках.

Монастир і церква св. Серафима Саровського. 1991.

Засновником цього скиту є ієромонах Гермоген (Скундзяк), що розпочав свій чернечий шлях у Тереблянському монастирі. В 1927 р. о. Гермоген побудував у селі Броньці церкву, але прагнучи самотності, виміняв свою землю на урочище За Лазом, де викопав печеру для усамітнення.

Завершивши спорудження церкви у Броньці, вирішив переселитися в печеру, але єпископ Саватій наказав йому прийняти парохію в Колочаві-Горбі. Тут о. Гермоген священикував до 1933 р. і побудував церкви в своїй парохії, у Колочаві-Лазах та Неґровці.

У 1933 р. о. Гермоген узявся будувати скит у селі Задньому. Спочатку постала невелика келія, що два роки служила і церквою. Між 1934 та 1936 роками споруджено першу дерев'яну церкву, що існувала ще в 1954 р. У спорудженні церкви допомагали Юрій Ісак (Палаташ), Михайло Кришеник (Павлища-нюк) та Терембець (Ломота).

Наступна церква була мурованою, під ґонтовим дахом. У 1939 р. єпископ Саватій наказав передати скит монашкам і залишитись там духівником.

В радянський період скит було закрито 7 жовтня 1959 р. і перетворено на піонерський табір, а церкву частково розібрали. В 1991 р. сюди знову повернулися черниці. Відбудовано церкву.

Церква Василя ДовговичаРедагувати

Перша достовірна інформація про церкву у селі міститься в документах, які датуються 1747 та 1751 роками. Це була невелика занедбана дерев'яна церква, присвячена св. Іоану Предтечі, вкрита соломою. Церква мала два дзвони. Кількість вірників становила близько 200 чоловік. З плином часу кількість вірників зростала і постало питання про побудову просторішої церкви, яка б могла помістити всіх охочих. Офіційний документ підтверджує, що на 1801 рік стояла ще дерев'яна церква, але вже був підготовлений матеріал для будівництва нової. Спроектував церкву відомий закарпатський філософ, історик та літератор — священик Василь Довгович (1783—1849 рр.), який в цей час служив в приході сусіднього села Довге (18111824 рр). Землю під церкву виділили безоплатно родини Сабадошів та Кришеник (Маринівський) біля старої дерев'яної церкви в урочищі Покрубо. Народні перекази стверджують, що храм будували майстри «тальяни» — італійці. За іншою версією, цю роботу виконали майстри з міста Кромпахи (Східна Словаччина) — брати Іван, Мартин та Степан Поленчіки, які за виконану роботу отримали від села землю, на якій осіли і від них пішов рід Полончаків. Будівництво тривало близько 10-ти років і закінчилося у 1824 році, про що свідчить дата, викарбувана над вхідними дверми (зараз її уже майже не видно). Після закінчення будівництва та відкриття храму розчулені люди цілий день молилися на колінах. Із старої дерев'яної церкви перенесли до нової 2 дзвони, іконостас, книги тощо. За час будівництва змінилися два духівники.

Церква Довговича — це традиційна базилічна однонавна церква з внутрішніми 14,10×7,90 м., з абсидами обабіч нави, перекритої арковими склепіннями. Фасади нави містять три вікна. Вівтарна частина має заокруглену східну стіну і по вікнові на кожному фасаді. Крім головних вхідних дверей на західній стороні, були ще одні двері на північній стіні. Дзвіниця триярусна, завершена бароковим ансамблем форм — шатро із зрізаними ребрами, восьмигранна баня (купол), глухий ліхтарик і над ним шатрик з маківкою. Стоїть на окремому фундаменті і примикає до західного фасаду храму. У нижньому ярусі над дверима було кругле вікно з датою спорудження церкви під ним. Другий ярус з одним прямокутним вікно на західному фасаді, а верхній — з арковим вікном на всіх чотирьох стінах. Профільований карниз завершував стіну нави і відділяв перший ярус вежі. Стіни були кам'яні, а склепіння — з цегли. Хори зроблені з дерева. Панування заокруглених ліній в архітектурі церкви свідчить про певний вплив барокового стилю.

14 серпня 1838 року церковний уряд призначає парохом у с. Заднє священика о. Іоанна Паппа, з іменем якого і пов'язується відкриття у 1841 році церковно-приходської школи, у якій першим учителем був Олександр Зейкан із села Імстичово. У 1867 році на запросини місцевого священика о. Іоанна Паппа у село із Словаччини прибули брати Когоденчаки — Томфіль, Корнель та Модест. Ці майстри-різьбярі і зробили новий іконостас та виконали ряд інших столярних робіт. За свідченням мешканця села, художника-іконописця Івана Андрішки, стиль, яким розмальовано іконостас, належить знаменитому художнику Фердинанду Видрі. Коли на поч. 50-х років забирали іконостас, то на задній стіні був надпис на угорській мові: «Розмальовано 1910» і підпис.

На початку XX століття громадою було закуплено ще два дзвони і тепер їх уже налічувалося 4. Під час Першої світової війни, у 1917 році, військовою владою було реквізовано два дзвони на переплавку. Залишився малий дзвін з 1790 року, та новий з 1911 року, відлитий у м. Тімішоара на фабриці Антона Новотні. У грудні 1921 року на кошти тодішнього церковного дяка Івана Сабадоша було зроблено дияконські двері, які є частиною іконостаса. На лівих дверях залишився надпис: «Іоанн Сабадошь вь славу Божію поставилъ сія двери декембра года 1921».

Із створенням у 50-х роках колгоспу, храм перетворили на склад, віддавши перед тим у монастир села Теребля іконостас. А коли був ліквідований і монастир, то його перенесли до сільської церкви, де він і зараз продовжує виконувати свої функції. 11 жовтня 1962 року храм зняли із реєстрації, а невдовзі з нього скинули хрести та здерли покрівельний матеріал. Зараз церква поступово руйнується під дією природних факторів.

ПерсоналіїРедагувати

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Угорський король у ці часи виступав як суддя, арбітр при вирішенні майнового спору за село між різними феодалами.
  2. Mihályi János: Máramarosi diplomák a XIV. és XV. századból. Máramaros-Sziget, 1900. 223 lap
  3. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Закарпатська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 8 листопада 2019. 
  4. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Закарпатська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 8 листопада 2019. 
  5. Розподіл населення за рідною мовою, Закарпатська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 8 листопада 2019. 

ПосиланняРедагувати