Поска
Поска — напій, який готували у давньому Римі, додаючи до води винний оцет. Отриманий у такий спосіб слабокислий напій мав тонізуючі властивості і добре втамовував спрагу і, очевидно, мав антисептичні властивості. Це був дешевий напій, популярний серед солдатів, представників нижчих класів і рабів. Для поліпшення смаку до поски могли додавати спеції, мед і сирий жовток[1].
Поску не слід плутати з лорою, ще дешевшим вином, що отримували за допомогою зброджування виноградних вичавків і розводили водою.
Етимологія та пізніші варіанти
ред.Слово posca походить від латинського potor «пити» або від грецького epoxos «гострий на смак»[2]. Оскільки у греків не було назви для поски у написаних грецькою мовою джерелах, таких як Євангеліє та твори Плутарха, замість нього використане слово οξος (oxos, «оцет»). У Біблії Вульгаті воно перекладено назад на латину як acetum. Зрештою приблизно з шостого століття нашої ери слово «поска» потрапило у грецьку мову, оскільки візантійська армія продовжувала за римською традицію вживати цей напій, який називали фуска (phouska). В деяких контекстах це слово може означати «пиво». Аецій і Павло з Егіни наводять рецепт «смачної та проносної фуски», який включає кмин, насіння фенхелю, м'яту, насіння селери, аніс, тим'ян, берізку та сіль, які додаються до основної рідини, яка є прямо називають oxykraton «оцет, розведений водою»[3].
Використання
ред.Широке використання поски засвідчено численними згадками в стародавніх джерелах, починаючи від «Природничої історії» Плінія Старшого і закінчуючи комедіями Плавта.
Під час кампанії воєначальники та імператори могли виявляти свою солідарність із простими солдатами, теж п'ючи поску, як це робили Катон Старший (згідно з записами Плутарха) та імператор Адріан, який, згідно з Historia Augusta, «фактично вів життя солдата… і за прикладом Сципіона Еміліана, Метелла і свого прийомного батька Траяна весело вживав просто неба такі табірні страви, як бекон, сир і оцет».
Указ 360 року нашої ери наказував нижнім чинам армії вживати поску та вино в різні дні[4].
Джироламо Кардано у своєму Encomium Neronis 1562 року пояснював силу римської армії лише трьома факторами: великою кількістю новобранців, їх міцністю та здатністю носити важкі ваги завдяки тренуванням, а також хорошою їжею, такою як солона свинина, сир і використання поски як напою[5].
Марк Ґавій Апіцій, якому приписують один із найвідоміших кулінарних трактатів про кухню Стародавнього Риму, «De re coquinaria», використовує поску як інгредієнт у деяких своїх рецептах[6][7].
Найвідоміша згадка про поску міститься в Євангеліях, де розповідається, як Ісусові під час розп'яття дали попити з губки[en], зануривши її в oxos. Це слово часто умовно перекладають як «оцет», що приводить читача до висновку, ніби кати знущалися з розіп'ятого, давши йому непридатну до пиття рідину. Але більш ймовірно, це йшлося саме про поску, і в цьому випадку вчинок солдатів був проявом милосердя[6][8].
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б Perché i carnefici offrirono l'aceto a Gesù (італ.). Архів оригіналу за 25 жовтня 2019.
- ↑ а б Roth, Jonathan (1999). The Logistics of the Roman Army at War (264 B.C.-A.D. 235). с. 37—38. ISBN 90-04-11271-5.
- ↑ а б Dalby, Andrew (2010). Tastes of Byzantium: The Cuisine of a Legendary Empire. с. 25, 90—91, цитати з 3.81 «Медицини» Аеція і 7.5.10 «Медичної збірки» Павла Егінського.
- ↑ а б Dalby, Andrew (2003). Food in the Ancient World from A to Z. с. 270. ISBN 0-415-23259-7.
- ↑ а б Cardano, Girolamo (2019). Emperor Nero: Son of Promise, Child of Hope. Переклад: Angelo Paratico. с. 185—186. ISBN 978-1689118538.
- ↑ а б в Il segreto dell’aceto del legionario (італ.). Архів оригіналу за 13 травня 2019.
- ↑ а б Apicio Ricette (італ.).
- ↑ а б
Perché i carnefici offrirono l’aceto a Gesù (італ.).
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)