Печера (плем'я)
Пече́ра[1][2], печо́ра (дав.-рус. печера, рос. печёра) — фіно-угорське, або самодійське плем'я, що заселяло район річки Печори.
У «Повісті временних літ» говориться, що печера платила данину Русі. Плем'я згадано в списку між ям'ю і перм'ю.
Походження ред.
Ненецька версія ред.
В історичних джерелах спочатку з'являються згадки про річку з такою назвою (1096 рік), і тільки пізніше — про плем'я, яке живе на берегах цієї річки та є сусідом народам Югри. Найбільш опрацьованими є версії про самодійське походження цього народу, найближчими родичами вважаються ненці[3].
Загальнофінська версія ред.
У раннє середньовіччя V—X ст. н. е., в субарктичних широтах північного сходу Європи жили племена мисливців на морських звірів і північних оленів, етнічна приналежність яких не встановлена. Письмові джерела вказують на те, що ще недавно, в кінці XVIII ст. на всій території проживання ненців знаходилися полишені, схожі на печери, житла невідомого народу. Поширена гіпотеза, що цей народ прийшов з нижньої Обі. Інша гіпотеза вважає цей народ вихідцем з берегів Білого моря, з земель, заселених протосаамськими і чудськими племенами. Можливо, що вони, в другій половині I тисячоліття нашої ери обжили тундри північного сходу Європи і дісталися до Ямалу. Розмовляли ці люди, ймовірно, давньосаамською мовою. У руських літописах XI—XIV ст. цей народ називається «печера», а в ненецьких легендах — «сиртя», або «сигиртя».
У процесі археологічних розкопок, виконаних в 1980-1990-х роках, були знайдені пам'ятки матеріальної культури сиртя, залишки укріплених поселень (племінних центрів): городище в гирлі річки Гнилки, поруч з Пустозерськом, і Ортинське городище в гирлі річки Печори. Поселення датуються VI—X ст. н. е. У городищах збереглися руїни дерево-земляних оборонних споруд, рублених жител і господарських споруд, прикрас і предметів побуту. У ненців же городищ немає. На річці Гнилка знайдено жертовне місце (періоду VI—XIII ст. або початоку XIV ст.). Склад знахідок на річці Гнилці з тимчасового зрізу аналогічний святилищу на острові Вайгач. Деякі святилища на острові Вайгач зберігалися і після XIII століття, несучи сліди нової, ненецької культури. В даний час немає точних відповідей, як довго ці племена заселяли субарктичні території і що сталося з ними.[4].
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ Етнонаціональна історія України в документах та матеріалах, том 1
- ↑ Мала енциклопедія етнодержавознавства
- ↑ Туркин А. И. Топонимический словарь Коми АССР [Архівовано 12 вересня 2016 у Wayback Machine.]. Сыктывкар, 1986.
- ↑ Л. Ю. Корепанова Ненецкий автономный округ. Энциклопедический словарь. — М.: Н51 Дом Книги «Аванта+», 2001. — С. 304. — ISBN 5-8483-0040-2.