Петро Картавік
Петро Картавік (пол. Piotr Kartawik; 25 червня 1918 — 16 лютого 1969) — полковник Війська Польського, кінолог, відтворювач породи собак польський огар — польської національної породи гончих собак.
| Петро Картавік | |
|---|---|
| пол. Piotr Kartawik | |
| Народився |
25 червня 1918 Солиd, Ошмянський повіт, Віленська губернія, Російська імперія |
| Помер | 16 лютого 1969 (50 років) |
| Країна |
.svg){kind=small} Республіка Польща |
| Діяльність | кінолог, військовослужбовець |
| Знання мов | польська |
| Військове звання | полковник |
Біографія ред.
Дитинство та сім'я ред.
Народився 25 червня 1918 р. у селі Трокелі, в районі міста Сола (нинішня Білорусь[1]).
Предки Петра, засновники селища Перавесе (Przewiesia) на річці Няріс (лит. Neris), прийшли з околиць Вітебська. Дід Шчепан Катавік (пол. Szczepan Kartawik) був лісником у сусідніх лісах. Батьки Петра Олександр та Марія мали п'ятеро дітей; Зеноіда (пол. Zenoidę), яка померла у віці сімнадцяти років, Катажина (пол. Katarzynę), Петро, Яна та Чена (пол. Żenię).[2]
Під час Першої світової війни, протягом понад два з половиною роки, за п'ятсот метрів від будинку батьків Петра, між російською і німецькою арміями була лінія фронту. З цієї причини сім'я переїхала глибоко в Німеччину і повернулася спочатку до села Трокелі (пол. Trokieli), в районі міста Сола (пол. Soły), де народився Петро, а в серпні 1918 року — до Перавесе. Тому, крім білоруської мови, діти також розмовляли німецькою та польською мовами.[3]
Початкову школу закінчив Петро у Сморгоні. Будучи хлопчиком, він любив спілкуватися з тваринами. Сім'я займалася розведенням коней, яких потім продавали польській армії. Другою сімейною пристрастю було розведення собак для полювання.[3]
У міжвоєнний період Петро Картавік сам займався розведенням собак. У нього був свій улюблений, одноокий гончак, собака з великою пристрастю до полювання.
У цій атмосфері Петро зростав серед мисливців і лісників, формуючи свою чутливу особистість і гартуючи себе в труднощах полювання.[2]
Під час війни ред.
2 січня 1935 року він почав працювати в офісі комуни в Сморгоні як податковий консультант. Працював там до 17 вересня 1939 року, тобто до дня, коли радянська армія зайняла територію Сморгонського району.[2]
30 вересня 1940 р. Петро Картавик був призваний до радянської армії і відправлений на посаду сержанта до Казані. Після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року його відправили на фронт. Він брав активну участь у боях біля Білостока, Гродно і Смоленська, як командир розвідки.[3]
На початку грудня 1941 року його підрозділ був оточений німецьким бронетанковим підрозділом. 12 грудня Петро прибув до Мінська, де його взяли в полон німці. Його помістили у шталагу, де умови були жахливі, наприклад, полонені отримували мертвих коней, щоб їсти. Він знав, що в цих умовах він не переживе зиму. Він організував втечу. З десяти втікачів, тільки йому і його другу вдалося втекти і дістатися до Пржев'є. Навички, отримані під час полювання, були корисні при полюванні в лісі. Одягнений у цивільний одяг, він провів зиму, ховаючись вдома та у старшій сестрі Катажині в маленькому поселенні Нараті.[3]
З 13 вересня 1944 року переїхав на постійне проживання до підрозділу «Nietoperz» Армії Крайова. 7 серпня 1944 року він був завербований польською армією. 17 серпня його відправили в офіцерську школу в Рязані. До 15 березня 1945 року він був у офіцерській школі піхоти, після чого пішов прямо на фронт. Як командир розвідувального взводу 4-го піхотного полку 2-ї польської дивізії під час проштовхування річки Одра, у квітні 1945 року він захопив двох в'язнів до нападу, що дозволило йому визнати позицію ворога. З 15 березня 1945 року він перейшов з 2-ї дивізії на бій у Берлін.[2]
Його нагороджували багато разів; мінімум Срібна медаль «За заслуги в області слави», «Хрест доблесті», «Партизанський хрест», «Медалі» — «За Варшаву», «За участь у битві за Берлін» і найважливіше — «Орден Віртуті Мілітарі».[2]
Післявоєнні роки ред.
Після війни Петро залишився в армії.
7 жовтня 1947 року Петро одружився в [[Кельці]Кельцях]] з Отіляю Реймуза (Otylią Rejmuza). Після шлюбу вони жили в м. Кельці, де Петро служив в армії командиром батальйону. Того ж року народилася дочка Алісія. Друга дочка Маріли народилася в 1949 році. Після смерті їхньої старшої дочки вони переїхали в Острожанське Кросно (Krosna Odrzańskiego), де Петро працював у місцевому військовому гарнізоні в чині капітана. З 2 листопада 1949 по 7 червня 1950 року він був студентом Вищої школи піхоти. У 1951 році народилася донька Анна, а в 1953 році — Ельжбета. З 1959 року сім'я жила у Вроцлаві.[3]
Він також став аніматором кінології полювання в Нижній Сілезії (Dolnym Śląsku). Він був головою Комітету з розведення та тріумфування мисливського собаки Нижньосілезького мисливського ради і був членом такої комісії у Вищому мисливському раді. Він організував перші репетиції та конкурси для мисливських собак у Вроцлаві.[2]
Петро продовжував підтримувати зв'язок зі своєю сім'єю з Перавесе, часто відвідуючи їх.
16 лютого 1969 року в Домаславіцах (Domaslavice) під час полювання загинув Петро. Основною причиною аварії вважалася несправна зброя. [3]
Військовий друг Петра Казімєж Янас (Kazimierz Janas), який був очевидцем події на місці трагічного інциденту встановив надгробок своїм коштом і заснував меморіальну дошку. Пам'ять про полковника культивують мисливці.[2]
Після смерті чоловіка Отіля Картавика довелося боротися за збереження квартири, кошти на утримання і виховання своїх дочок. Для цього вона була навіть у тодішнього міністра національної оборони. Вона відчувала себе самотньою і покинутою численними колегами свого колишнього чоловіка.
На її думку, собаки переважно переходили в руки людей, які погано пов'язані з полюванням. Не було людини з пристрастю, яка б точно знала, яку мету розведення та корисності він хотів досягти.[3]
Відтворення породи польська огар ред.
Перші згадки в Польщі про полювання з собаками можна знайти у Ґалла Аноніма (пол. Gall Anonim). До часів Владислава Яґелла право на полювання на собак мали лише король. У літописах чотирнадцятого століття є згадки про королівських гончих, які були спеціально підняті для королівського полювання.[4]
До Другої світової війни існувало кілька порід польських гончих, які під час війни були практично повністю винищені.[5]
У 1959 році П. Картавік привіз з Литви трьох собак — кобеля Бужани і сук Зорька і Чита, чиї нащадки стали представниками відновленої породи польська огар і займався відновленням породи, організованої у себе на хуторі питомника «з Кресова» («z Kresów»).[6] У 1964 році, його наступник Іржі Дулевском (Jerzy Dylewski) стандартизував породу і представив в FCI для визнання. Порода в 1966 році була визнана Міжнародною кінологічної федерацією (стандарт FCI № 52).[7]
У 1967 році нараховувалося собак 15, 1976 а вже в їх кількість збільшилася до 101 собаки.[8]
Фотогалерея (зовн. посилання) ред.
Примітки ред.
- ↑ 54°19'00.0"N 26°06'10.0"E. 54°19'00.0"N 26°06'10.0"E (uk-US) . Процитовано 25 квітня 2019.
- ↑ а б в г д е ж http://www.zkwp.info.pl/zg/kongres_ras_polskich.pdf (PDF).
- ↑ а б в г д е ж Hodowla Ogara Polskiego z Przewiesia - Pułkownik Piotr Kartawik. ogarykartawik.pl. Процитовано 25 квітня 2019.
- ↑ Historia – Klub Ogara Polskiego. klubogarapolskiego.pl. Архів оригіналу за 12 травня 2021. Процитовано 25 квітня 2019.
- ↑ Польський огар: опис породи, характер, догляд (з фото). infoblog.in.ua. Архів оригіналу за 25 квітня 2019. Процитовано 25 квітня 2019.
- ↑ Польский огар - Породы собак не являются научно определяемой биологической классификацией, являясь группами собак, определяемыми клубами любителей по интересам, которые называются клубами любителей собак или какой-то отдельной породы собак. - База знаний Собаковода. pecik.ru. Процитовано 25 квітня 2019.
- ↑ Wayback Machine. web.archive.org. 1 листопада 2013. Архів оригіналу за 1 листопада 2013. Процитовано 25 квітня 2019.
- ↑ Янковский Е. История породы Польская гончая. xn--c1aeiba0agdrla0e.xn--p1ai. Процитовано 25 квітня 2019.