Парфянська імперія
Імперія
| |||||||||||||||||||||||||
Парфянська імперія, Парфія, Парфянське царство (лат. Parthia) — прадавня держава, що виникла близько 247 до н. е. на півдні та південному сході від Каспійського моря на території сучасного Туркменістану та підкорила в період розквіту своєї влади та політичного впливу (середина І ст. до н. е.) великі області від Межиріччя до кордонів Індії. Припинила існування в 220-ті роки.
Історія
ред.Після смерті Александра Македонського (323 до н. е.) його монархія незабаром розпалася на цілий ряд держав під владою правителів почасти грецького, почасти тубільного походження. Іран спочатку належав Селевкідам, володарям Сирії, але вже через кілька років після смерті Александра Великого тубілець Атропат заснував державу в Мідії, яка за його іменем одержала назву Атропатени. Значніші держави утворювалися на Сході — греко-бактрійська держава на крайньому північному сході Ірану (з 256 до н. е.) і Парфянська держава у Хорасані.
Біля 250 до н. е. сакське кочове плем'я парнів на чолі з Аршаком (родоначальником династії Аршакідів) вторглося у сатрапію Селевкідів Парфію (Парфієну), підкорило її та сусідню область Гірканію. Селевк II після невдалої спроби відновити свою владу в 230—227 до н. е. був вимушений визнати владу Аршакидів над Парфією. У 209 р. до н. е. Парфія була підкорена селевкідським правителем Антіохом ІІІ, але незабаром відновила свою самостійність. Парни були асимільовані місцевими племенами — парфянами.
Правитель Парфії Мітрідат І (близько 170–138/137 до н. е.) відняв у Селевкідів східні сатрапії — Персію, більшу частину Межиріччя та Вірменію і завоював частину греко-бактрійської держави до Гіндукуша. Він першим прийняв титул царя царів, чим оголосив себе спадкоємцем Ахеменідів. Селевкіди не змогли відновити своє панування — армія селевкідського володаря Антіоха VII була розбита у 129 до н. е. Проте Парфії ще довгий час довелося відбиватися від сусідів. Стабілізація настала лише за Мітрідата ІІ (близько 123–88/87 до н. е.), який завоював Дрангіану, Арею та Маргіану, а також північне Межиріччя. Парфяни активно втручалися в політичну боротьбу останніх Селевкідів у Сирії, під парфянським політичним впливом перебувала Велика Вірменія, де в 95 до н. е. був зведений на престол Тигран II.
Перший контакт між Парфією й Римом відбувся на початку І століття до н. е. під час війни римлян з понтійським правителем Мітрідатом VI Євпатором). За згодою 92 до н. е. кордоном між Парфією й Римом був визнаний Євфрат. За парфянського правителя Орода ІІ (близько 57–37/36 до н. е.) римські війська під командуванням Марка Ліцінія Красса вторглися в Межиріччя, що входило до складу Парфії, але зазнали нищівної поразки. До 40 до н. е. Парфяни захопили майже всю Малу Азію, Сирію і Палестину. Це загрожувало пануванню Риму, і в 39–37 до н. е. римляни відновили свій контроль над цими областями, однак поразка Марка Антонія (36 до н. е.) у Мідії від Атропатена призупинила просування Риму за Євфрат.
З часів Октавіана Августа римські імператори втручалися в міжусобиці за парфянський престол. Римляни спробували використовувати внутрішню боротьбу в Парфії між рабовласницькою знаттю грецьких і місцевих міст Межиріччя та Вавилонії, а також парфянською знаттю цих районів, які були зацікавлені в розвитку торгівлі з Римом, — і, з іншого боку, знаттю корінних районів Парфії, пов'язаної з кочовими племенами, яка займала непримиренну позицію стосовно Риму й прагнула до широких територіальних завоювань. Боротьба цих угрупувань вилилася в кілька громадянських війн і досягла свого апогею на початку І ст. У 43 році було придушене антиПарфянське повстання в Селевкії на Тигрі, грецькі міста були позбавлені автономії, зросли антиелліністичні й антиримські тенденції. За Вологеза І (близько 51/52—79/80) була досягнута внутрішня стабілізація, яка дозволила знову вести активну політику, в результаті чого в 66 на престолі Великої Вірменії зміцнився брат Вологеза Тірідат І (див. Аршакіди).
Незабаром, однак, почався період занепаду Парфії, викликаний зростанням місцевого сепаратизму, постійними династичними незгодами й набігами кочівників-аланів. Це дозволило римлянам жорстоко спустошувати західні області Парфії. Найчутливішого удару парфіянам завдав Траян, завоювавши Вірменію і Месопотамію, та зайнявши Ктезифон. Але, хоча парфіянам вдавалося часом завдавати поразки римлянам (за Артабана V (216–226) римляни остаточно втратили Вірменію і частини Месопотамії), процес політичного розпаду держави було неможливо зупинити. Практично незалежними стали області Маргіана, Сакастан, Гірканія, Елам, Парса, Харакена, Хатра. Зовнішні й міжусобні війни виснажили країну. У Парсі, на батьківщині Кира та Дарія, почався рух, що поклав кінець пануванню парфіян. Ардашир, син Папака, онук Сасана, один з місцевих володарів, об'єднав під своєю владою весь Парс, після чого вступив у боротьбу з парфянськими Аршакідами. В 226 Артабан загинув у битві, і престол «царя царів» перейшов до династії Сасанідів.
Устрій
ред.На чолі стояв цар царів. Проте також зберігалася система залежних правителів Атропатени, Гордієни, Осроени, Адіабени, Харакени, Великої Вірменії. В деяких з них згодом було встановлено владу правлячої парфянської династії. В часи політичної кризи у Сузіані та Гірканії також постали напівнезалежні правителі.
Значну вагу мала рада родової знаті, що було пережитком родоплемінної організації. Особливу роль протягом усієї історії Парфянської держави також відігравали могутні роди Каренів, Суренів, Міхранів, Аспахапетів, Дахаїв, Парнів, Сохаїв. Головна резиденція роду Каренів була у Ніхавенді (в Мідії), роду Суренов — у Сістані, Міхранів — біля Раги. Міхрани були пов'язані, ймовірно, з родом Спандіад, який також належав до області Раги. Ступінь залежності територій, що входили до складу Парфянської держави від центральної влади, була різною — обстановка в провінціях часто змінювалася, у цьому головну роль грала боротьба за трон. Одна з причин посилення знаті криється у пожалуваннях царем царів наділів своїм рідним і наближеним, головним чином в областях, через які проходив стародавній шлях із Ктезифону в Бактрію та Арахосію.
Парфяни перейняли систему єпархій, гіпархій, сатрапій Селевкідів. Деякі з єпархій територіально збігався із сатрапіями часів Ахеменідів. У перший період свого панування парфяни проводили політику заохочення полісів та грецької культури й зберігали колишню селівкідську систему адміністрації. Поступово посада сатрапа втратила своє колишнє значення, але титул «сатрап» продовжує часто зустрічатися в античних джерелах. Парфянська адміністративна організація на заході держави відрізнялася від організації східних володінь. В Месопотамії, сузіані та на Кавказі зберігалися селевкідські посади. У Парфії, Бактрії, Согдіані, Сістані управління було триступінчастим: дизпат (правитель селища або невеликий фортеці з прилеглими землями) підпорядковувався сатрапу, що керував на відміну від ахеменідської епохи порівняно невеликою областю, а над сатрапами стояв марзбан (охороняючий кордон). Сатрапи, що керували південними провінціями називалися шахрапи (шахраби), північними — нахвадарами (від цього походить вірменський титул нахарар).
Спочатку центром держави була Мідія, в якій розташовувалась літня резиденція царя царів у місті Екбатана. Зимували парфянські правителі у Вавилоні. В подальшому офіційною столицею став Ктезифон. У Нісі розташовувалися усипальниці правителів.