Відкрити головне меню

Палій-Неїло Борис Васильович

Бори́с Васи́льович Палі́й-Неї́ло (Неїлов) (10 січня 1878 — 5 лютого 1956) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Палій-Неїло Борис Васильович
Paliy Neyilo.jpg
Борис Палій-Неїло
Народження 10 січня 1878(1878-01-10)
Неїлівка, Костянтиноградський повіт, Російська імперія Полтавська губернія, Російська імперія
Смерть 5 лютого 1956(1956-02-05) (78 років)
Детройт Flag of the United States.svg США
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Рід військ артилерія
Звання Imperial Russian Army Col 1917 h.png Полковник
(1917)
11 УНР 30-03-1920 Полковник.svg Полковник[1]
Війни / битви Перша світова війна
Українсько-радянська війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
Орден Святого Георгія
Георгіївська зброя

ПоходженняРедагувати

Народився в с. Неїлівка Костянтиноградського повіту. Походив з дворян Полтавської губернії. Рід Бориса Васильовича бере свій початок від українського шляхтича — військового.

Служба в арміїРедагувати

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище за 1-м розрядом (1897), служив у Івангородській фортечній артилерії. З 1898 р. служив у кадровій батареї 48-ї артилерійської бригади. З 30 грудня 1899 р. — у 13-й артилерійській бригаді. З 31 липня 1903 р. — у 2-й запасній артилерійській бригаді. З 18 липня 1910 р. — у 9-й артилерійській бригаді (Полтава). З 13 липня 1913 р. — у 12-й артилерійській бригаді (Кам'янець-Подільський), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений золотою Георгіївською зброєю. Відзначений офіцерським Георгіївським хрестом. Останнє звання у російській армії — полковник.

Перші Визвольні ЗмаганняРедагувати

У червні 1917 звернувся до українського представництва у Москві з проханням перевести на службу до української армії. В 1917 — учасник Першого і Другого Українських Військових З'їздів. Був обраний до складу Українського Військового Генерального Комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі призначений командантом українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону. З кінця грудня 1917 — начальник українізованого 1-го Тракторного артилерійського дивізіону. Навесні 1918 став організатором гарматних частин в українських корпусах. Начальник організаційного відділу управління Інспектора артилерії військ Центральної Ради, згодом — Армії Української Держави. За Гетьманату — помічник командуючого військами у Києві. Командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району, був помічником генерального писаря І.Полтавця-Остряниці. З жовтня 1918 — Генеральний писар Українського Козацтва. Восени 1918 підтримав Директорію УНР, організатор військового параду 22 січня 1919 у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919-20 перебував на командних посадах в Армії Української Народної Республіки. 1920 брав активну участь в боях під Вінницею. 3 липня 1920 — генерал для особливих доручень при Головному Отамані С. Петлюрі, викладач артилерії у Юнацькій школі.

На вигнанніРедагувати

Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР Ланцугі поселився у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню «Відродження», у якій працювали 10 художників, колишніх українських вояків, зокрема, П. Ковжун, П. Запорізький, М. Прасіцький та ін. 1934 року разом із колишнім старшиною Армії УНР П.Запоріжським розмалювали церкву у с. Явірник-Руський (нині Підкарпатське воєводство) під Перемишлем, у якій був охрещений автор українського гімну Михайло Вербицький. 1944 виїхав у Німеччину, перебував у таборі переміщених осіб Міттенвальд. у 1948 р. був обратий станичним отаманом Станиці Українського Вільного Козацтва (УВК), його заступником був Антін Кущинський, а станичним писарем інженер Іван Пояшник. Організаторами Станиці УВК були генерал-хорунжий Армії УНР Валентин Трутенко, полковник Армії УНР Вукола Дітель і професор Яків Моралевич. Цього часу здійснив церковні розписи у візантійському та народно-українському стилі, зокрема греко-католицької церкви Святого Миколая в Міттенвальді-Єгеркассерне, міттенвальдської автокефальної православної церкви.

Наприкінці 1940-х емігрував до США. В Америці брав участь у з'їздах військовиків, зокрема Союзу українських ветеранів, у з'їздах громадських установ та організацій, працював в Союзі українських військових інвалідів, провадив активну діяльнісь на церковній ниві; в діяльності Об'єднання бувших вояків українців Америки, головує на його загальних зборах у Детройті 16 січня 1955, очолює громадський контроль над фінансовими діями організації. Помер 5 лютого 1956 року.

ПриміткиРедагувати

  1. генерал-хорунжий в еміграції

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати