Вікіпедія

Маяцьке городище

населений пункт у Росії

Маяцьке городище — середньовічне городище IX—X ст, розташоване на високому мисі у Лискинському районі Воронезької області при впадінні річки Тиха Сосна у Дон. Тут тепер знаходиться музей-заповідник Дивногір'я.

Маяцьке городище
Зображення
Країна  Росія
Адміністративна одиниця Лискинський район
Статус спадщини об'єкт культурної спадщини РФ федерального значенняd
Мапа
CMNS: Маяцьке городище у Вікісховищі

Координати: 50°58′12″ пн. ш. 39°18′00″ сх. д. / 50.97000000002777398° пн. ш. 39.30000000002777227336991928° сх. д. / 50.97000000002777398; 39.30000000002777227336991928

Городище містить білокам'яну фортецю, поселення з могильником і гончарні майстерні. Пам'ятник Салтівської археологічної культури.

Історія вивчення ред.

Перша згадка про городище датується 1648 р у будівельній книзі міста Коротояк під назвою «Маяцьке старовинне городище».[1] Назва не зафіксована у переказах місцевого населення, і його етимологія не зрозуміла. Висувалося припущення, що воно пов'язане з маяком на цьому мисі для річкових суден, але після обстеження місця залишків маяка знайдено не було.[2].

У 2-й половині XVII століття на мисі був заснований Успенський печерний чоловічий монастир, при будівництві якого була використана частина кам'яних блоків стін городища.

Знахідки з городища були введені у науковий обіг в 1890 році, коли було знайдено і опубліковано кілька речей з катакомбного поховання. Перші дослідження велися силами краєзнавців, яких цікавили тільки поховання.[3]

Повноцінні розкопки проводили археологи О. І. Мілютін в 1906 році і М. О. Макаренко в 1908-1909 роках[4]. З 1975 по 1982 рік дослідженням пам'ятника займалася радянсько-болгаро-угорська експедиція під керівництвом С. О. Плетньової[5]. В 2008 році розкопки відновлені експедицією Бєлгородського Держ. Університету.

Матеріальна культура ред.

Археологічні знахідки показують нам процес проникнення і з'єднання культур, і це проявляється на всій території Подоння і навіть всього Хазарського каганату. Через ці території проходили торгові шляхи. Знайдено намиста, виготовлені у Візантії, а також знахідки амфор тощо. Такі ж знахідки є і на території Маяцького поселення. Знайдено кухонний глиняний посуд з домішкою морського піску, по виду виготовлений ​​степовиками-брахікранами. Інші категорії предметів (від зброї до прикрас) також були поширені на всій території Хазарії..[6] Відсутність лісу призводило до широкого освоєння глини і каменю, саме ці матеріали стали головними при будівництві Маяцької фортеці. Метод створення місця для будови, «острів», ідентичний тому, який застосовувався при будівництві подібних споруд на нижньому Дону, у Саркелі, у Семикаракорах, а також фортеці на Тихій Сосні. Особливості Маяцької фортеці, не властиві фортецям західніших районів лісостепової зони, дають можливість припускати, що будували у традиціях, прийнятих у центральному регіоні каганату. Можливо, за участю прийшлих архітекторів, добре знайомих з технологіями будівництва у Закавказзі, Криму та Дунайській Болгарії.

Фортеця була замком хозарського аристократа, надісланого центральною владою на кордон держави. Таким чином, сирцові фортеці, до яких і відноситься Маяцька, якоюсь мірою були і замками феодалів.[7] Після археологічних робіт вчені прийшли до висновку, що у фортеці, крім сім'ї аристократа, жили прийшли з ним воїни, особиста охорона, булгари[8][9] або хозари. Сліди аланських воїнів були знайдені на поселенні біля фортеці, це, найімовірніше, були декілька десятків воїнів, що жили на поселенні і виконували прикордонну службу під керівництвом хозарських командирів.[10]

Епіграфіка ред.

На стінах фортеці знайдені рунічні написи. Вони виконані т. з. «Донським» письмом, який поки, як і всі східноєвропейські руни, залишається не дешифрованим. Автор даної класифікації Кизласов вважав ці написи пам'ятником алано-булгарської писемності..[11][12] С. О. Плетньова припускала, що їм могли користуватися хозари, оскільки такі ж рунічні написи були знайдені у поволзьких курганах, тобто на землі, де ймовірно локалізуються хозари.

Призначення фортеці ред.

Провідна гіпотеза розглядає Маяцьку фортецю і всю лінію з шести городищ з практично однотипними фортецями, побудованими досить щільно один до одного, як опорні пункти на кордоні між хазарськими (кочовими) і слов'янськими територіями (в археологічному сенсі це борщевська культура, яку ототожнюють з літописними в'ятичами.[13]). З цієї точки зору, фортеці є пунктами збору данини, які також поєднували функції стоянок торговельних караванів. Між собою вони були пов'язані як водним шляхом, так і сухопутного дорогою, що проходила по правому березі і місцями збереглася до теперішнього часу[14]

Існує альтернативна точка зору, згідно з якою фортеці були оборонною лінією, яка захищала північно-західний кордон Хозарії від слов'янської експансії. Однак цей погляд користується меншою популярністю, оскільки погано узгоджується з письмовими джерелами і ігнорує той факт, що фортеці занадто малі для захисту прилеглих до них величезних поселень. Втім, не всі шість фортець були укріплені досить для відбиття будь-яких професійних облог і нападів[15] Таке, наприклад, найзахідніше з них - городище Червоне, з висотою його стін всього один метр і товщиною чотири метри.[13]

Припинення життя Маяцького городища сталося у першій половині X ст., і збігається із занепадом Хазарського каганату, в результаті чого в степу почали домінувати печеніги. Вони відрізали цю територію від південних володінь держави і перетворили її у пасовища.

Антропологія населення ред.

На підставі численних антропологічних знахідок можна припускати, що основним населенням Маяцького поселення були алани (змішаного лісостепового варіанту).[16] У похованнях могильників знаходять черепи з брахікранними рисами, особливо у жінок Маяцького могильника, і у чоловіків, похованих на поселенні за територією городища. Виявлено також аланський тип з більш вираженою долихокранністю у чоловіків на могильнику і у жінок на поселенні. Є підтвердження присутності степовиків-брахікранів на території Маяцький фортеці, загальноприйнято пов'язується з булгарами[17] или хазарами.[18] або хозарами[18] Знайдені черепи змішаного антропологічного типу - мезокранія - показують на змішання двох головних етнічних груп, що проживають в ту епоху на донських просторах.[19] Попри явну брахікральну «домішку», виявлену антропологами за матеріалами Маяцького могильника і поселення, населення на Тихій Сосні, як і в інших регіонах варіанти, в основній масі було доліхокраний, тобто етнічно його слід пов'язувати з аланами. Особливий інтерес представляють деякі зміни в похоронних ритуалах. Так, ймовірно, що звичай поховання людей і тварин в круглих ямах, не властивий аланам, з'явився тут під впливом степового населення. Характерно, що на Маяцькому могильнику таких поховань немає зовсім, а на поселенні їх досить багато. Аналогічний обряд в більш розвиненому варіанті був типовий для будівельників Саркела, де він датується 30-50-ми роками. IX ст.[20]

Духовна культура ред.

Разом з проникненням чужих звичаїв у похоронну обрядовість в алан Маяцького поселення з'явилися і «вавілоноподібні» (квадрат у квадраті з вогнищем у центрі) святилища. На думку С. А. Плетньової, принципової різниці у релігійних уявленнях у степовиків (булгар і хозар) з аланами не було. Шанування вогню, поклоніння сонцю-небу були спільними.[21] Варто відзначити, що у Хозарії IX ст. склалося оригінальне представлення, засноване на біполярності світобудови. Це переконливо простежується у дослідженні амулетів.[22] Ідея біполярності пронизувала, ймовірно, суспільне життя і державну систему у каганаті. Так, у Хозарії правили каган і бек, армія ділилися на два крила — ліве і праве, самі хазари ділилися на білих і чорних. Не виключено, що і на Маяцькому мисі можна припускати існування, вірніше, «втілення» біполярності у протиставленні фортеці (фактично вже феодального замку), що належала хазарському аристократу, з аланським, в основній масі, поселенням.[23][24]

Примітки ред.

  1. ↑ Макаренко, 1911, с.5;
  2. ↑ С. А. Плетнева «Маяцкое поселение» 1998, с.3
  3. ↑ А. З. Виников, С. А. Плетнева «На северных рубежах Хазарского Каганата» 1998.
  4. ↑ А.И Милютин 1909, с. 154
  5. ↑ Дивногорье. Великолепное место. Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 9 червня 2013.
  6. ↑ С. А. Плетнева 1996, с. 150—152
  7. ↑ С. А. Плетнева, 1996, с.35
  8. ↑ Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
  9. ↑ Маяцкое городище // Энциклопедический словарь «История Отечества с древнейших времен до наших дней»
  10. ↑ А. З. Винникова, С. А. Плетнева «На Северных Рубежах Хазарского Каганата» Издательство Воронеж. госуд. университ. 1998 с. 210—214
  11. ↑ Кызласов И. Л. Рунические письменности евразийских степей. Графа «Письменность дон (донское письмо) 1984 год»
  12. ↑ Ж. Войников книга «Алано-прабулгарское письмо»
  13. ↑ а б Красильников, 1985
  14. ↑ С. А. Плетнева, «Очерки Хазарской Археологии», 1999 с. 63
  15. ↑ С. А. Плетнева, «Очерки Хазарской Археологии», 1999 с. 61
  16. ↑ Т. С. Кондукторова ,1984-1991, с.145
  17. ↑ Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
  18. ↑ а б Плетнева 1996, с.152-154
  19. ↑ Т. С. Кондукторова , 1991, с.170
  20. ↑ С.А Плетнева, 1996 с. 80—92
  21. ↑ Плетнева 1989, с.65-67.
  22. ↑ В. Е. Флёрова, 1997, с.67-70.
  23. ↑ Раппопорт, 1959, с. 17.
  24. ↑ А. З. Виников, С. А. Плеенева 1998, с.211-212.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Маяцьке_городище&oldid=39522721