Мануїл I

Імператор Візантійської імперії, представник династії Комнінів

Мануї́л I або Мануїл Комнін Великий (грец. Μανουήλ Α' Κομνηνός ο Μέγας; 28 листопада 1118 — 24 вересня 1180) — імператор Східної Римської імперії між 1143 та 1180 роками.

Мануїл I
грец. Μανουήλ Α' Κομνηνός
Manuel I Comnenus.jpg
Народився 28 листопада 1118
Константинополь, Візантійська імперія[1][2][3]
Помер 24 вересня 1180 (61 рік)
Константинополь, Візантійська імперія[4][5]
Країна Byzantine imperial flag, 14th century according to portolan charts.png Візантійська імперія
Діяльність імператор
Знання мов грецька
Посада Візантійський імператор
Рід Комніни
Батько Іоанн II Комнін
Мати Ірина Арпад
Брати, сестри Олексій Комнін, Андронік Комнін, Ісаак Комнін, Eudokia Komnened, Maria Komnened і Theodora Komnened
У шлюбі з Марія Антіохійська і Берта Зульцбаська[6]
Діти Олексій II Комнін, Марія Комнінаd і Alexios Komnenosd

Прийняв за традицією Римської імперії титули перемоги з назвами тих народів, яких перемагав, або які знаходились у васальній залежності: Isauricus, Cilicius, Armenicus, Dalmaticus, Ugricus, Bosniacus, Chrobaticus, Lazicus, Ibericus, Bulgaricus, Serbicus, Zikhicus, Azaricus, Gothicus. Титулувати себе Переможцем Ісаврії, Кілікії, Вірменії, Далмації, Угрів, Боснії, Хорватії, Лазії, Іберії, Болгарії, Сербії, Зіхії, Азарії, Ґотів. Це було не просто наслідування або формальне використання «титулів перемоги». Для кожного з цих чотирнадцяти титулів перемоги над народами (країнами) існувала юридична основа та фактичні військові перемоги.


ЖиттєписРедагувати

Мануїл I прийшов до влади у критичний момент для історії Візантії та усього Середземномор'я, коли християнські держави спробували відвоювати території, що були захоплені мусульманами. Він вів активну зовнішню політику, вступаючи в союзи з римським Папою та хрестоносцями.

Мануїла I часто називають «латинофілом». Він і справді був не схожим на своїх попередників на константинопольському престолі. Не намагався демонструвати набожність і релігійний аскетизм. Привселюдно сперечався з питань віри із самим патріархом. Захоплювався астрологією і медициною. Любив веселощі, бенкети і лицарські турніри в західному стилі, в яких і сам залюбки брав участь та перемагав. Візантійське військо було перебудоване Мануїлом I за західним зразком — лицарі, з яких воно складалося, отримували за службу землі із прикріпленими до них селянами. Імператор охоче брав на службу іноземців, роздавав маєтки вассалам-іновірцям і заохочував переселення до Константинополя італійських торгівців.

Втім, «латинофілію» Мануїла I насправді перебільшують. Никита Хоніат, що завдячував імператору своєю кар‘єрою і добре знав його мотиви, згадував, що насправді василевс католиків остерігався, бо вважав їх жадібними та зарозумілими. Як справжній Комнін, імператор головною своєю метою бачив відродження величі Візантії — як колишньої і майбутньої світової імперії. Її підданими вже за визначенням мали бути і православні, і католики — тож в розпалюванні ворожнечі між ними Мануїл I не був зацікавлений[7].

Мануїл I відбив наступ норманів на Балкани, відвоювати в сельджуків значну частину Малої Азії візантійську владу зрештою визнали держави хрестоносців|, зокрема Антіохія, в Угорщини імператору вдалося відвоювати Хорватію та Далмацію (1164). Зверхність імперії визнала Сербія. Візантійці розпочали наступ в Італії, що донедавна здавалася втраченою для них назавжди.

Однак плани василевса були перекреслені поразкою від сельджуків під Міріокефалоном в 1176 році. Після чого невдоволення «поступливістю» василевса в стосунках із Заходом, одразу ж вихлюпнулося назовні. Перша хвиля «антикатолицьких» заворушень прокотилася Візантією ще за правління Мануїла I. А після його смерті спалахнуло народне повстання в Константинополі (1181), що започаткувало громадянську війну в імперії. Євстафій Солунський казав, що зі смертю Мануїла I імперія занурилася у темряву, подібну на сонячне затемнення, і «все, що залишалося в ромеїв цілим, загинуло»[8].

Відносини з Київською РуссюРедагувати

Мануїл Комнін прагнув залучити князів Київської Русі на свій бік як союзників у відносинах з Угорщиною, у протистоянні з Причорноморськими кочівниками та, в меншій мірі, з Сицилією.

В кінці 1140-х за владу в Київській Русі боролися три князя: Великий князь Київський Ізяслав Мстиславич (син Мстислава Великого), який був пов'язаний з угорським королем Ґезой II, що протистояв імперії; князь Ростово-Суздальський Юрій Долгорукий; та Галицький князь Володимирко Володаревич, що вважався васалом імператора (hypospondos).

Саме розташоване на півночі і сході Угорщини Галицьке князівство (що простягалось від Галичини й Закарпаття до Поділля й Чорного моря) відігравало важливу роль під час воєн між Візантією і Угорщиною. Зі смертями князів Ізяслава і Володимирка ситуація змінилася: Київ захопив Юрій Долгорукій, а новий Галицький князь Ярослав Осмомисл став союзником угорців, хоча й намагався підтримувати дружні зв'язки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

У 1164—1165 роках двоюрідний брат Мануїла — Андронік Комнін — втік з Візантії, прибув до двору Ярослава Осмомисла й намагався створити анти-імператорську коаліцію з князів Київської Русі, Угорщини та половців. Ця ситуація створювала серйозну загрозу для імператорського престолу, і Мануїл вирішив домовитись зі своїм кузеном, помилувавши його і дозволивши повернутися в Константинополь (1165 р.).

З Великим князем Київським Ростиславом І Мстиславичем був укладений договір про виставлення для потреб імперії військового загону, а Ярослав Осмомисл погодився повернутися під ромейську опіку й знову стати васалом Східної Римської імперії. Галицький князь пізніше допоміг Візантії своєю участю у війні з половцями.

Дружба з Великим князівством Київським та Галицьким князівством була вигідна Мануїлу І, який відправив у 1166 році дві армії в похід проти угорців. Перше військо увійшло в Угорське королівство через Південні Карпати, а друге за допомогою Ярослава Осмомисла пройшло через Українські Карпати. Так як супротивник зосередив свої війська біля Сірмії і Белграду, візантійці повністю розорили Трансільванію.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати